https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/aa32a010973690797488315edebf0d8e.git
Зміст Богдан Бенюк про те, як війна відіграла важливу роль у театральному бумі в Україні та про те, що в планах росіян є знищення української нації, чого допустити не можна
Богдан Бенюк — український актор театру та кіно, Народний артист України, антрепренер, політик.
Маю багато питань, пов’язаних з акторством. Я теж грав у театрах і в «кінє» і важко уявляю, як цим можна займатися постійно. А коли кажуть, що є денні спектаклі, а тоді ще вечірні… Я можу п’ять днів поспіль щось робити на сцені, але потім мені треба пів року відходити, унормовуватися, утрамбовувати себе. Коли я бачу голлівудських акторів, я розумію: він знявся, п’ять мільйонів у кишеню поклав і пів року собі відпочиває, десь поїхав. Це така емоційна напруга для мене…
Хоча Богдан Сильвестрович Ступка, з яким я розмовляв колись у стінах вашого театру, казав, що перші років 5-10 дійсно напружуєшся, а потім просто техніка.
Він у деякій мірі був правий, бо якщо робота акторська тобі в кайф, то ти не помічаєш всіх тих негараздів, про які ти тільки що казав, – що кожен день ти маєш, кожен день готуєшся, напруга. Ні, ти повинен отримувати задоволення. Це своєрідна гра. Як дитина маленька грається, вона погралася в пісочниці – і все міняється. Якщо актор навчиться жити в такому режимі дитячому — мені колись Володимир Миколайович Рахоблін сказав: «Дєточка, ти будеш артистом до того часу, поки в тебе всередині буде жити дитина», він правий на всі 100%, бо тоді воно не стає неймовірною перепоною, яку ти не можеш переступити.
А буває, знов-таки згадуючи Богдана Сільвестровича, — вибач, тезко, я знаю, всі зірки не люблять, коли їх порівнюють з іншими зірками, але ця зірка відійшла, і я думаю, що це почесне.
Ця зірка на небі. А ми ще, слава Богу, ходимо тут.
Я йому кажу: технологія, техніка… А він каже: треба на мене ходити дивитися в травні. – А чому? – Тому що в травні починаються дачі. Особливо на мене треба дивитися в п’ятницю-суботу. Тому що друзі на дачі, всі бухають, їдять шашлики, а я на сцені… І мені так прикро, що коли трагічна роль, я так природно плачу… У мене такий просто настрій. Приходьте до мене в суботу-неділю у травні.
А в тебе є таке, що штовхає тебе до виконання ролі ще більш натхненно, принаймні для глядачів?
Зараз у нас у державі, мабуть це війна відіграла в першу чергу, — театральний бум. Театри мають колосальну популярність. Виник цілий ряд дуже гарних молодих режисерів європейського рівня, які роблять товар на сцені, роблять дуже якісні вистави, яких запрошують уже на фестивалі за кордон, та важко добиратися за кордон.
І оцей театральний бум прибрав геть те відчуття суботи й неділі, що будуть картоплю садити. Картоплю я садив 1-2 травня, бо це були вихідні дні, коли парад ішов у Надвірній. Я на горі, там у нас сходинками грядки були, і мама мене заставляла допомагати їй картоплю садити, і я дивився тільки на автобуси з прапорцями червоними, які їхали внизу серпантином по горах в Надвірну на парад.
Але коли зараз ми відчуваємо цей театральний бум, муніципальні театри в Києві — і театр Франка, і театр Лесі Українки, і оперні театри — у людей, видно, все-таки є бажання на дві-три години забути про ці проблеми, які існують довкола. Це було навіть два роки тому назад, коли театр із пробуксовками, але запускав знову ті вистави, які йшли з травня. Я пам’ятаю, 2022 року це було дуже складно, нас не пускали в театр Франка, бо він прямо під Адміністрацією президента. Міністерство культури дозволило, і ми ділили театр Лесі Українки: три дні — вони, три дні — ми.
Боялися просто обстрілу, що будуть стріляти по президенту й по вас.
Так. І вистави, які потихеньку закручувалися, вони довели до сьогоднішнього такого стану, де ми пройшли через відключення світла, й усі купили свої енергетичні засоби, знайшлися меценати, які допомогли в тому, що театр існував. Я пам’ятаю, що прийшла англійська телевізійна група до нас на виставу «Сто тисяч», і світло в нас вирубилося, і ми не могли навіть завісу відкрити. Глядачів повний зал. Ми розтягнули завісу руками, стали артисти, підв’язали цю завісу.
Я почав розказувати сюжет, що зараз буде тут відбуватися. Кажу: оце нас тут вісім чоловік, ми тут граємо, це моя дружина, це мій син, це невістка, яка буде в мене, це Бонавентура, який бігає шукає принади, які в землі закопані, отут буде зараз день, ніч – ми не зможемо вам цього показати, але ви будете відчувати по нашому настрою це. І після вистави – ми не знали, що є англійці, — вони просто отетеріли від того, що є можливість такого відкритого спілкування, це був своєрідний відкритий майстерклас.
Але ж це можна робити раз. Другий раз ти вже будеш готуватися до цього, і це вже може бути нецікавим. Імпровізація може відбутися, вона відбувалася, де ми латали оті дірки. І коли актори такі потужні, що вони можуть брати на себе відповідальність, від того, як буде йти ця вистава або як вона буде продовжуватися.
Чи ми в кінці, як грали «Річарда ІІІ»… Ні, «Всі його сини» два рази грали — й два рази була повітряна тривога. Першу дію відіграли нормально, тільки починаємо другу дію, люди вертаються в зал – повітряна тривога. Ми 25 хвилин відіграли – знову повітряна тривога. Але люди ж не йдуть, люди влаштовують аплодисменти й слухають матеріал той. Вони відчувають, що та драматургія, яка написана в 1947 році, абсолютно адекватна сьогоднішньому дню: проблеми бізнеса, проблеми заробітчання грошей на війні, як це все відбувається, — просто тиша в залі, і всі слухають ці неймовірні слова, які залазять у наше серце, бо в нас такі точно речі відбуваються.
А публіка змінилася? Ти вже стільки бачив публіки – і комуністичної, і антикомуністичної.
Якщо публіка приходить на драму, трагедію, комедію – вона ж не вибирає комедію. Кажуть, от у нас зараз війна, і глядачі хотіли б ліричну драму – ні, на все йдуть із-за того тільки, що коли вони бачать: на їхніх очах народжується життя, і народжується кожен раз по-інакшому. Завзяті театрали приходять на кожну виставу не один і не два рази, а по декілька разів, і бачуть зовсім іншу виставу – і тому народження життя перед їхніми очима – найважливіший кайф, де вони плигають із вами і плигають з нами, і забувають про ті проблеми, яких маса в нас.
І тому тут важливий момент, який ви згадали про те, що було при Радянському Союзі, коли в травні картоплю садили й ніхто вже не ходив у театр. Усі йшли у відпустку червень-липень, на гастролі їхали – зараз такого немає. І в цьому є великий позитив для артистів, які мають можливість відчувати глядача. І таким чином, як можна не дякувати або халтурно грати глядачеві, коли він тратить свої гроші, він ризикує – приходить у театр, він тратить свій час і сидить із нами, коли повітряні тривоги, він не йде, він до кінця дивиться. Та це ж просто золото! Це та людина, яка підтримує театр (держава нас підтримує – дає фонд заробітної плати), але те, що ми заробляємо – на костюми, на декорації, комунальні послуги, це ж величезний обсяг коштів, які повинен заробити театр. І це без допомоги глядачів, які ще донатять армію, або ми виставу граємо на армію – це надзвичайно є важливо, що такий внутрішній поштовх іде театральний.
Ну, а квитки не можна дістати. Театр Франка має виставу «Конотопська відьма», куди неможливо попасти, і просять, дзвонять чи на два місяці вперед продаються вистави. І в Театрі на Подолі, в якому я працюю, і в Театрі Франка, де я працюю також. Це феномен – війна штовхнула творчість, бо війна йде за те, аби зберегти культуру, а театр – це складова культури. І дуже важливо, що складова ця спрацьовує на такий позитив класний.
І я думаю: а як може тепер актор, розуміючи речі, яких навчили в театральному інституті, як він може по психології на механіці грати? Глядач – він по очах твоїх бачить, працюєш ти або халтуриш. І поруч коли з тобою троє людей віддаються на виставі, а хтось стоїть збоку, то навіть його й не бачать, і не знають, і не запам’ятовують, хто був поруч на виставі. Ти розумієш, яка енергетична штука йде?
І це важливий момент, і проміняти театр ні на яке кіно не можна. Бо кіно тимчасове, воно знялося, як ми зараз зняли продовження фільму «Хазяїн» — «Хазяїн-2», де дуже гарний сценарій, він починається 24 лютого 22-го року. Де до Пузиря (перед цим було 4 серії) у цій серії русскі заїжджають на його агрофірму, завозять туди техніку, людей у підвал на допити, гроші забирають у Пузиря, відправляється зерно в Росію. І цей Пузир із того, що він накопичував, потім закінчується цей фільм тим, що він викликає вогонь на свою агрофірму.
А я можу розказати про себе й для глядачів: можете зніматися в кіно, але не грайте в театрі – так страшно! Помилка в кіно – можна дубль два, дубль 32. Я коли в театрі виходив, я небагато граю, у мене нема такого репертуару, у мене були два, і я знаю, що на цьому тижні я граю оцей. І в перший день ноги тремтять, і другий. Жах. А в кіно я – вибачте, я тут винен, давайте другий дубль. В театрі – ніяких дублів.
Але в кіно буває інша сторона – що ти в кіно знявся й ти не в праві помінять нічого. Ти б ладний був перезняти, а вже не виходить. А театр дає можливість по-новому зіграти. І оцей кайф новонародження весь час ти проживаєш.
Завтра у мене буде 200 вистав, які я зіграв «Сто тисяч». І це кожен раз глядач приходить дорослий, це не для школярів вистава, виявляється, класика наша. І цю класику нашу, наприклад «Хазяїн», який перенесли на сцену Театру на Подолі, де всі персонажі початку ХХ століття перенесені в офіс, і в офісі живуть люди, які землею торгують, худобу вирощують – вони тільки по телевізору бачать, як там худоба переміщується, — грають у гольф у себе в офісі й не виходять із нього. І дивися – виявляється, кут зору може мінятися. Класика дуже потужна.
Я зі своєю групою акторів поїхав був у Пекін на театральний фестиваль, де було 50 шкіл з Азії і Європи. Одне завдання було для всіх: годинна вистава «Короля Ліра». Я сидів у залі й дивився, як від Південної Кореї до Шотландії показували шекспірівського «Короля Ліра» і кожен своє щось національне додавав. Я думаю, Шекспір перевернувся в гробу величезну кількість разів. Але поляки мене просто потрясли – три дочки, короля Ліра не було, він був в образі інкрустованої корони, по сцені вони цю корону пинали ногами й абсолютно зневажливо ставилися до того, що батько створив. І зовсім інший образ відкривається. Тобто це неймовірні речі, які відбуваються з тим, що придумали люди 100, 200, 300, Шекспір – 400, 500 років назад, а воно закольцовується своїм життям. Ситуація міняється, обставини міняються…
А геніальність залишається.
І взаємовідносини між людьми. Це є правда.
Можливо, ти мене поб’єш, але я чесно хочу слухати Чехова російською мовою.
Так слухай собі. Тільки не кажи це вголос.
Я хочу в театрі.
В театрі – їдь у Москву. Зараз російська мова – це подразник.
Я не кажу зараз, через 5-7 років.
А ти простиш їм через 7 років?
Ніколи, до кінця життя.
Як їм можна простити, коли вони цим Чеховим прикриваються, всією літературою. Вони ж прикривають своє «миле» серце, а насправді вони сатаністи. То прощати їм не можна. В Харкові дуже гарно сказали, коли підірвалася сім’я і жінка в машині, на заправці попала бомба, і вони згоріли там. І кореспондент польський питає харків’янина: ви знайдете такі слова, якими можна до вас звернутися, аби ви їх пробачили? А вона каже російською мовою: теперь уже не найду. А як ти знайдеш?
24 лютого 2022 року показало, що націоналісти були праві. Я, може, і націоналістичний ліберал, але ліберал, ми вважали, що росіяни погані, але не так уже погані. А такі, як ти, як Тягнибок, казали: ні, це ворог екзистенційний, це не ворог сьогодення. А на вас всі дивилися й казали: та що ти таке кажеш. А ви, лише націоналісти, були праві, що рано чи пізно ворог нападе. Ти внутрішньо відчував, що росіяни – проблема? І ми, ліберали, виявилися абсолютно неправі, а всі націоналісти виявилися праві, що доведеться зіткнутися з жахом російського нападу.
Від такої кухонної розмови дідусь казав: коневі, собаці й москалеві довіряти не можна. Я в коня й собаки попросив пробачення. Але це правда. І це ж не сто років, не двісті, а тисяча зараз минає років оцієї експансії на Україну. Якщо ти читаєш книжки, і ти розумієш, і принаймні у цей час, який сьогодні оголив усі больові точки, і ти ж сьогодні у Харкові, коли тебе бомблять, або в Дніпро прилітають, і ти кажеш, що ето українці бомблять самі себе й живуть в Україні, то те, що твориться в мозку тієї чи іншої людини — складно сказати, що там відбувається.
І тому ті люди, які представляють у парламенті ОПЗЖ і по сьогоднішній день там сидять, і ті люди, які їх вибирали, — вони по сьогодні громадяни України. І якщо раптом уявити собі, що закінчиться війна на нашу користь, вони все одно будуть жити в Україні, — вони не стануть українцями. Цілий процес ще буде – дати їм можливість дожити. Звичайно, якщо є такі люди, які не люблять Україну, живучи в ній, — їх просто треба позбавляти виборчого права, бо іншого способу не існує. Але якісь важелі впливу мусять бути. Чехова хочеш слухати російською мовою – слухай собі.
Тільки їдь у Москву.
Так. До речі, коли ти зайдеш у той театр, то там Z великий написано.
Я не поїду в Москву, це очевидно. А якщо взяти тебе особисто, бо я скажу «Україна понад усе» тихенько, а Богдан Бенюк тихенько не казав. У тебе це раціо чи емоціо?
Раціо. Це підсвідомість, бо я в Івано-Франківській області народився і я бачив багато тих людей, які страждали за те, що вони були в змаганнях визвольних на боці України – і проти той імперії, і проти той. І воно відкладалося прошарками, а потім, коли я вже вступив у партію «Свобода» і почав виголошувати свої думки вголос, бо парадоксальний випадок був, коли Україна незалежна держава, а вона абсолютно не є незалежна держава.
От так, як зараз, наприклад, ми воюємо, в нас є президент, і ми в НАТО хочемо, і президент оголошує, що ми ідем у НАТО, але що ж він робить для того, щоб ми пішли в НАТО? Бо в НАТО треба йти, і зробити принаймні — корупцію забрати, судову владу, а він же ж нічого не робить, гальмує це, оголошує одне, а фізично вони нічого не роблять. Тим паче ті хлопці, які прийшли з ним на хвилях виборів, вся його команда проблематична, йому в першу чергу. Він її не позбавляється, ми розуміємо, що й там ще буде багато різних речей.
А ти думав, це швидко можна зробити? Я навожу приклад, як мене обурювала поведінка Пинзеника Віктора в 1993-му, він був віцепрем’єр і щось не зробив, але тепер я розумію, що він був правий. Коли вся країна комуністів — зробити якусь реформу? Пам’ятаєшь в 1990-х: класно було б, якщо Бальцерович був Пинзеником і якщо б Пинзеник був Бальцеровичем? Якщо Пинзеник був би Бальцеровичем, то в нас було б як у Польщі.
У мене нема переконання, що навіть війна змінила щось докорінно. Все одно лишилися ті, що голосували за ОПЗЖ, і щодня читаю новини, то в Сумах знайшли колаборанта, який спрямовував ракети. Це вам уже не ла-ла-ла, коли люди живі сидять, а він дзвонить і каже: Вася, бий сюди, там 15 живих людей. Цивільних. Це все залишиться все одно. Але зменшиться.
Але видно все одно, що всі ці випробування, які ми зараз переживаємо, – це ті перепони, які ми повинні пройти з великою кров’ю, яку ми маємо на руках своїх. І це дуже важливо, щоб ми їх перебороли. Розуміємо, що нам діватися нема куди, територія завойовується так, щоб там українців не було. Знищена буде нація, це однозначно. І опору іншого не може бути, як стати й не дати цього зробити.
Ті, хто виїжджав, ті, хто там і хто допомагає з-за кордону, передають гроші. Я коли перевозив машини для військових частин у 2022 році, то керівниця митниці мені сказала: пане Богдане, я ніколи не забуду 27 лютого 2022 року. Бо в цей день, каже, він був холодний, сніг, дощ падав, холод, людей з України по периметру від Румунії до Волині перейшло 240 тисяч біженців наших. Мами, діти, плачі, чаї роздають, чоловіки ховаються в коробках — хто чесно, хто нечесно. І вона каже, і цього ж 27 лютого з того боку прийшло 80 тисяч заробітчан – захищати Україну.
Білборди висіли: зупинися, допоможи чим можеш, необов’язково брати автомат. Дуже важливий цей момент вибору, він зараз дуже яскраво засвічений з тим, хто зараз хоче йти в армію, хто не хоче. А чому робиться так, щоб армія була такою лякалкою, а чому ці речі виникають? Господь Бог на нашій стороні, і воно ляже так, як потрібно. Так само, як мені в Одесі казали: березень-квітень, два з половиною місяці в 2022 році штормило море в Одесі.
Не давало підійти.
Це природне явище, такого не було.
Бог за Україну. Я коли дивився Революцію Гідності – вітер від нас, і дим ішов на них завжди. Усі три місяці вітер віяв туди, куди треба. Фантастика.
Я пригадую, Жені Нищуку я казав. Він на Майдані стояв, різні моменти були, але в нього знаходилися якісь такі слова, що було враження, що він з харддиску Бога розказував те людям. Це чудо – знаходяться у відповідальні моменти люди, які націю всю тягнуть за собою. Їх небагато, але ж вони є. І це дуже важливо, щоб оці явища, світло, яке серед темноти світить, постійно були з нами. І мабуть, те, що відбувається з театром, з кіно, з політикою, — це важливі речі. «Свобода» — слава Богу, всі хлопці пішли воювати, припинили політичну діяльність.
Защемило в мене, коли я дізнався, якраз партія «Свобода» мене вивозила з Києва. Дві України: Україна центральна – окопи, готуються. Потрапляєш на захід – пане Миколо, пароль, і ми вам покажемо. Тут є досвід підпілля: тут скажіть це, там скажіть це, нікому не довіряйте, там, навпаки, довіряйте. Оце дві України: одна – шашки вперед, друга – ми стільки боролися проти більшовиків, ми знаємо, як боротися.
Центральна Україна себе проявила в повномасштабному вторгненні надзвичайно позитивно, і проявляє зараз — це такий вибух національної свідомості. Ми все-таки думали, що центр – там духу українського менше, більше до заходу. А ні, виявляється, велике діло кров, сьоме коліно спрацьовує, хочеш чи не хочеш, і воно цей опір дає. І те, що ми зараз починаємо розуміти, що ця війна така, що ти не заховаєшся ніде, бо ракети долітають усюди, ми розуміємо, що в нас буде й мінятися відношення до того всіх людей. Ми потихеньку будемо від образ, що в нас зараз, перейдемо до іншого.
Чому в нас немає воєнного стану по сьогоднішній день, чому його не існує? Чому держава наша не стане на рейки військові, щоб усе працювало на фронт для «побєди», як ми казали? Ми ж повинні це зробити. А то ж дивно, коли ти раптом шила не заховаєш у мішку, і президентська влада прошляпила шило, і ми раптом дізнаємося, що це відбувається мільйонами, — за країну образливо.
Нема чарівного тумблера – всі хороші на поверхні, а все г***но десь згинуло. Ні, буде і таке, і таке.
А ти знаєш, що я корупціонер?
Невже?
Так, уже. Я, будучи депутатом Київради після Верховної Ради, не обрали нас, «Свободу», на черговий термін, і наші повноваження припинилися в листопаді. І з початку року до листопада треба було здати декларацію про доходи. А я декларацію здаю щорічну, як публічна людина. Я здав за рік, а не здав за 10 місяців. Так от за це, що я не здав за 10 місяців, на мене подали в суд. Спочатку штраф присудили – 2400 гривень і не оголосили на сайті суду, що вони винесли таке рішення. Суддя – видно, я їй не сподобався, така гарна, молоденька жінка, але дивилася на мене дуже підозріло, коли я її попросив — бо вони читають «Наказ такий стаття така…» (дуже швидко, — ред.): а ви можете прочитати так, щоб я зрозумів? І вона тільки ціленаправлено подивилася, і я прочитав її ставлення через очі. І вона далі дочитала. І загальмували оце рішення — я прострочив проплатити оці 2400 гривень, і мене занесли в список, що я корупціонер. Ну, три роки вже минуло.
В Україні ще цього нема й треба, щоб було. Коли бізнесменів щимлять – чому не можна просто подзвонити з податкової: альо, Віктор Іванович, у вас проблема, давайте разом, якщо ми одна держава, одне суспільство, ми вам допоможемо сплатити податки. Так нормальніше. Ні, треба тихо сидіти чекати за рогом – ага! 10 місяців, 2400 – ти наніс шалені збитки державі.
Я не наніс. Я просто не здав, а здав за рік. Порушив.
Що вартує просто: альо, пане Бенюк, там непорозуміння, ми розуміємо, що ви могли, давайте зустрінемося й пояснимо один одному й забудемо. Ні, треба — ага, а ми в суд, а ми туди й сюди. Але не хочеться про погане.
Є така версія, що, коли закінчиться війна, в Україні закінчиться війна, а в Росії розпочнеться, всі негаразди ми зараз переживаємо, а потім вони почнуть. Я дуже багато слухаю, що росіяни кажуть – така професія — про «Крокус», про «Сіті хол». Я шукав якийсь сум, все ж таки люди, — не знайшов. І якщо завтра в Росії буде громадянська війна й сотнями й тисячами будуть нищитися росіяни, я боюся, що не знайду в собі якийсь сум.
А Чехов?
Чехов – нє, це класика. Я не можу сказати, що буду щасливий, але внутрішня посмішка в мене точно буде.
З біди, кажуть, недобре тішитися чужої. Але те, що «мстя» має бути й помста має бути така, щоб вона була адекватною. Вони самі це зрозуміють. Найважливіше, щоб цей монстр розбився на невеличкі держави. В цьому є наш спокій. Кордон усе рівно залишиться той самий, і мертва зона буде якщо по 200 кілометрів з одного і з другого боку, то це продовження майбутньої війни буде. Але ж ми розуміємо, що треба таким чином зробити, щоб цей монстр… і недарма нам японці допомагають… бо японці мають свої інтереси…
І фіни свої. І китайці свої.
Хай би це було. Бо вони також чекають того моменту, аби це взяти й розділити цю країну, яка загарбаним способом існує. Там багато, але ми не можемо, будемо зараз, як фантазери. Нам головніше зараз, щоб ми пережили цей травень наш, і пережили початок великого сильного наступу росіян, і щоб ми дістали зброю, яку потрібно. Як один мій персонаж каже, якби американці нам дали стільки зброї, хоч половину того, що вони у фільмах своїх показують, то ми б уже давно виграли цю війну. Але я думаю, що рано чи пізно так мусить бути, тому що кордони недалечко їхні всі.
Я часто дискутую просто на вулиці чи в кафе, люди підходять. Я кажу: а ви всі вимагали вступу до НАТО у 2004-му? У 1999-му? У 1995-му? Чомусь естонці, яких менше, ніж киян, у всій Естонії, сидять спокійно. Моя доня щойно вчилася в естонському університеті. Вони знають, що за спиною така потуга. А ми сиділи. Я ще пам’ятаю березень 2022 року, я всім кажу, і кажуть, що я брешу, — давайте знайдемо ці виступи по телевізору. Пів України кричало: «Зброю давайте, в НАТО не вступаємо!» Березень, уже війна, уже все, уже під Києвом стоять – але в НАТО не підемо.
Я собі думаю: слухайте, давайте починати спочатку. Якби ми були в НАТО, нам не треба було б якоїсь спеціальної зброї від американців. Треба було думати раніше. Я вважаю, що це важливо – розуміти, що це треба вчасно робити. Але, з іншого боку, я розумію, що комуністична країна, а ти сам пам’ятаєш, що всі 90-ті вона була комуністина, і фактично до 2006-го, коли президентом був Ющенко, він точно не був комуністом і точно знав українську мову, — а це великий час.
Ти сказав, культура європейського рівня… Розумієш, «Щелкунчик» і Чехов сидять не тільки в українців, як я, а й у європейців — як, ми на Новий рік не підемо на Чайковського? Треба, щоб вони побачили, що й в Україні є культура, і тут є театр, є музика.
Два покоління, які вже народжуються в Україні, багато з них не знає «Щелкунчика» й не знає Чехова. Правда, вони не знають і Шевченка і Франка — це інша справа.
Про Франка й Шевченка чули.
Ну, чули. Але не знають, коли він народився. Я своїх студентів знаю, і в мене очі на лоба полізли, коли я раптом дізнався, що ті, що вже мають стати бакалаврами, не знають цього. Мені здавалося, що це звичайні справи. А потім я вже почав на це педалювати й звертати увагу.
Це так само, як ми казали, що не треба змагатися з комуністами, старими, особливо з тими, хто у Другій світовій, вони й так скоро відійдуть, хай вони будуть при своєму інтересі. Бо ти просто тратиш силу на них. А найкраще, сказала мені одна знайома: пане Богдане, постарайтеся кожен створити біля себе україномовне середовище, і ви не будете тратити багато зусиль на те, що з кимось будете змагатися, щось доказувати й так далі. Й тому в цьому логіка є правдива. Бо вони ж такі самі люди, як і я, хочуть жити, но вони притримуються інших думок на території тієї держави, яка називається Україна. Лишається який спосіб – або їх перевчити, або їх видворити, переселити, або ще щось із ними робити. Але тоді ми будемо виглядати не інакше, як вони. І тому питання це – воно риторичне поки що.
Я у 2022 році поїхав представляти фільм новий «Мій карпатський дідусь», і в Іспанії їхав в Альканте, де, казали, що то російського бізнесу столиця, — тихо, нема росіян. Тому що гроші заблокували, вони тихенько поховалися, українці з синьо-жовтими прапорами ходять – таке враження, що там повно українців. Але коли ти чуєш російську мову, то в мене спрацьовує інстинкт.
У мене теж.
А в Києві це зараз поголовно йде. Тому дуже важливо нам навчитися знову вчити, знову українці вчать. Знову кажуть: а давайте ми не будемо чіпати Крим — та нащо ми їх там будемо українською мовою пічкати, вони відділилися, перші пішли. Потім Сумщина, проблематичні місця, Донеччина, де переселені, Харків, де, казали, Сватово – це російські міста. Ні. Там у Голодомор померли села, переселили росіян – і все.
А тут дивіться на захід, подивіться угорці що роблять, як вони зараз вимагають і що вони хочуть. І тому Україна весь час має ласий шматочок віддерти від України — хотіння багатьох.
У мене друзі-іноземці вчили російську в радянські часи, то я можу перейти на російську. А моя молодша і старша доні – жодного слова. Для них це китайська. Вони не розуміють, не хочуть знати, затуляють вуха. Вони не знають, що таке кіно російське – і сучасне, і радянське. Я думаю, що це серйозне прищеплення антиросійськосьті зараз в Україні. Але залишається в нас Росія, і я, коли спілкуюся з різними людьми, я кажу: розумієте, німці переробилися з фашистів на німців, японці з імперіалістів – на японців, але коли там стояла іноземна армія. Коли ти не можеш сказати: а дайте мені прочитати «Майн кампф». Ми ж за свободу, чому мені не можна вільно купити? Нєт. У нас тут свобода є, а тут у нас свободи нема. А Росію ніхто не загарбає так.
Не кажіть гоп, поки не переїдем Чоп.
Залиште коментар