Чому путнізм – це хибний термін. Його історія та етимологія
Зараз, в час присяги путіна на п’ятий термін на посаді президента російської федерації, найкращий момент для того, щоб виправити спрощені пояснення як працює російська політична система, пишуть Ендрю Кучинс та Кріс Мандей у National Interest. За їх словами, одне з хибних припущень, на якому останнім часом зациклилося дослідницьке співтовариство – це поняття «путінізм», якесь розпливчасте позначення, яке нібито пояснює природу росії та її режиму. Навіть гірше, переконані автори, цей термін призводить до оманливого зображення путіна як абсолютного диктатора з тотальним контролем над системою. Хоча путін, безумовно, користується владою, неприйнятною для ліберально-демократичних систем, він діє в умовах низки ключових обмежень.
Від самого початку, як зауважують Кучинс та Мандей, термін «путінізм» використовувався для засудження, а не для пояснення. Вперше цей термін набув популярності у статті Вільяма Сейфайра, опублікованій у New York Times у 2000 році, в якій йшлося про нібито невдачі зовнішньої політики президента Клінтона. Для Сейфайра путін був «новим Наполеоном», налаштованим на розвиток «культу особистості». Ця стаття, перекладена російською мовою як приклад так званої «русофобії», познайомила російську громадськість з цим терміном. У 2000 році ультраправа газета «Завтра» опублікувала статтю, в якій засуджувала путінізм як продовження «єльцинізму», «ідеологію національної зради» і «найгірше явище в росії ХХ століття». З 2001 по 2004 рік кремлівські ідеологи, такі як Сергій Марков і Гліб Павловський, намагалися надати цьому «-ізму» позитивного забарвлення. Для них путінізм означав «зміцнення держави», стабільність і правову систему. На конференції «єдиної росії» у 2004 році було заявлено, що путінізм спрямований на «зміцнення демократії, але не англійської демократії».
Але саме російська опозиція, на думку авторів, зрештою стала власником цього терміну. У 2001 році провідні правозахисники у гучному політичному маніфесті прирівняли путінізм до поліцейської держави. У 2004 році опозиційні діячі, такі як Гаррі Каспаров і Володимир Рижков, створили «Комітет проти путінізму», який заявив: «путіна в 2007 році не буде, а путінізм залишиться!».
Того ж року, під час Помаранчевої революції в Україні, термін «путінізм» повернувся в американську журналістику, нагадують автори. Путінізм був на марші проти демократії, попереджав Джордж Вілл. В інших газетних статтях путінізм асоціювався з утисками свободи слова, вторгненням до Грузії та фальсифікацією виборів.
До 2015 року, на думку Ендрю Кучинса та Кріса Мандея, путінізм повернувся на круги своя і увійшов до західних академічних кіл. Консенсус полягав у тому, що путінізм не має відчутної ідеології. Це не була жорстка доктрина на кшталт марксизму-ленінізму, а радше своєрідний «кодекс». Це не був мафіозний кодекс; путінізм – це не просто клептократія. Натомість, путінізм був правлячим «менталітетом», який обертався навколо антизахідництва, обурення, антилібералізму та гіпермаскулінності. На противагу цьому, інші дослідники наполягають на тому, що путінізм має цілісну ідеологію. Як стверджують Марія Снєговая, Майкл Кіммедж і Джейд МакГлинн, «путінізм підносить ідею імперсько-націоналістичного державництва, підсилену російською величчю, винятковістю та історичною боротьбою проти Заходу». Втім, як переконані автори, у такому мисленні немає нічого особливого. Для росії це скоріше норма, аніж виняток.
путін не виняток, а норма для росії. Виключенням радше є Горбачов
За словами Ендрю Кучинса та Кріса Мандея, існує багато невідповідностей в концепції путінізму. Перша проблема полягає в її тавтологічності. Якщо путінізм – це просто те, як путін править росією, то це мало що говорить про те, що відрізняє путінський режим від його радянських та імперських попередників. Академічні розповсюджувачі путінізму – це здебільшого суспільствознавці, які з’їли зуби на радянських дослідженнях. А за часів холодної війни існувала тенденція до надмірного використання суфікса «ізм» (чи аналогій) до імен лідерів – сталінізм, хрущовщина, брежнєвщина. Якщо Сталіна можна назвати квінтесенцією диктатора, то Хрущов, Брежнєв і путін, на думку авторів, не зовсім підходять під це визначення.
Більш тривожним є те, переконують автори, що додавання «ізм» до імені путіна передбачає, що він є винятковим у своєму стилі керівництва для росії та сучасного світу. Це не відповідає дійсності. Насправді, основні елементи путінізму можна простежити безпосередньо до періоду Єльцина і його суперпрезидентства. Марія Певчих, голова Фонду боротьби з корупцією Навального, у своєму нещодавньому документальному фільмі з’єднала точки над «і» між режимом Єльцина і путіним. Більше того, коли ми дивимося на росію з часів більшовицької революції 1917 року і після неї, очевидно, що виключенням є Горбачов, а не путін. Якщо ми озирнемося ще далі, скажімо, на князівство Московія в ХІІІ столітті й до сьогодні, включаючи князів, царів, імператорів, генеральних секретарів і президентів, то авторитарний та імперіалістичний російський правитель на кшталт путіна є нормою.
Хтось може вказати на тривале перебування путіна при владі, двадцять чотири роки і далі. Але в російському контексті це було нормою, вважають автори. З кінця XIII століття, а точніше з 1283 року, коли Данило Олександрович став великим князем Московії, вісімнадцять лідерів правили росією та її державами-попередницями понад вісімнадцять років. Разом ці вісімнадцять можновладців правили загалом 524 з 717 років (1283-2000), або близько 28,5 років на одного лідера. Хоча росія має репутацію політично нестабільної країни, яка пережила дві революції в минулому столітті, це чудовий рекорд довготривалої стабільності у вищих ешелонах влади.
Ендрю Кучинс та Кріс Мандей наголошують, що всі ці лідери вважали себе «збирачами російських земель» та імперцями. Всі вони були патріархально-авторитарними лідерами, які вкладали значні кошти у свої збройні сили за рахунок добробуту народу. Всі вони були стурбовані традиційною для росії дилемою безпеки на її прикордонних територіях. З XVI століття до 1917 року російська імперія поводилася майже так само, як і її європейські імперіалістичні колеги. З цієї точки зору здається, що порівняно зі своїми історичними колегами, путін мало чого досяг у розширенні російської території: Абхазія, Південна Осетія, Крим і частини чотирьох областей України.
Однак, на думку авторів, принципова незгода з терміном «путінізм» полягає в тому, що він перешкоджає більш точному розумінню того, як функціонує російська система. Найвлучніший опис як взаємодіють російські еліти та лідери, можна знайти у фундаментальній статті історика Едварда Кінана 1986 року «Московські політичні народні звичаї». Він стверджує, що «однією з системозберігаючих рис російської політичної культури є позбавлення неучасників важливої інформації про правила самої системи». Інакше кажучи, вона є вкрай непрозорою. Він бере на озброєння загальноприйняту мудрість, продовжуючи: «московська, а згодом і російська системи надавали перевагу олігархічному та колегіальному правлінню, уникали одноосібного лідера і найкраще функціонували тоді, коли номінальний самодержець був насправді політично слабким».
З цієї точки зору, вважають автори, політичні еліти найкраще розуміти як такі, що представляють ключові клани, інтереси яких іноді не збігаються. Таким чином, управління кланами є ключовим завданням для лідера та еліт.
Рішення, здається, було досить простим: повинна існувати лише одна коаліція – та, що формується навколо «богопомазаного» великого московського князя і така коаліція повинна служити як для захисту кланів від міжусобної війни, так і для гарантування економічного і політичного статусу через надання земельних ділянок і доходів, які номінально здійснюються від імені великого князя і за вірну службу, але насправді є системою корпоративного розподілу ресурсів, контрольованою самими ж кланами.
путін – це функція. Як клановий посередник навчав Обаму
Дійсно, зауважують Ендрю Кучинс та Кріс Мандей, найбільшим політичним умінням путіна є управління кланами в рамках складної системи з численними групами інтересів, які конкурують за владу і вплив. путін, як і кожен успішний російський лідер до нього, використовує патронаж для розподілу державних ресурсів серед тих еліт, які вважаються найбільш лояльними і компетентними у забезпеченні системного виживання і відносної стабільності. Для управління державою необхідна величезна корпоративна бюрократія, але завжди докладаються зусилля для централізації влади як засобу збереження контролю.
Питання про те, чи є путін слабким або сильним, залишається дискусійним, а глибока непрозорість системи робить його дуже складним для оцінки, незважаючи на гучний хор «експертів», які претендують на остаточне розуміння Кремля. Уявіть собі Кремль як Лас-Вегас: що відбувається в Кремлі, залишається в Кремлі.
Зрештою, наголошують автори, система зацікавлена в тому, щоб демонструвати всемогутність лідера як з внутрішньополітичних, так і з зовнішньополітичних причин. путін вважає себе незамінним лідером, який повинен особисто вирішувати нескінченну кількість державних питань. Як він заявив 7 березня 2024 року:
«Моє життя складається з нескінченної кількості різних подій і справ. Я іноді порівнюю його з водопадом. Ви стоїте під водопадом, а він ллється нескінченно. Навіть коли я поруч зі своїми близькими, я намагаюся не показувати цього, а, навпаки, роблю вигляд, що все добре: ми відпочиваємо. Але я знаю, що за п’ять хвилин мені має зателефонувати такий-то, а за десять хвилин я маю кудись подзвонити, а за півгодини станеться така-то подія, і я маю зрозуміти, що сталося, і якщо треба, то якось відреагувати, або щось виправити».
путін є якщо не незамінним, зауважують автори, то дуже важко замінним клановим посередником.
На їхню думку, неспроможність правильно проаналізувати природу російської системи може призвести до неефективних результатів політики. Наприклад, адміністрація Обами помилково вважала, що зможе розширити повноваження «ліберального модернізатора» Дмитра Медведєва за рахунок путіна. Це було безглуздим рішенням, яке не враховувало традиційно консервативну і закриту природу російської політичної культури.
Автори наголошують, що система створена для запобігання маніпуляціям ззовні, і це є ключовим стовпом путінського розуміння суверенітету. Медведєв ніколи не був головним ухвалювачем рішень, коли він був президентом. У липні 2009 року, після того, як путін зустрівся з Обамою, щоб прочитати йому дев’яностохвилинну лекцію про провали американської політики щодо росії, путін залишив цю зустріч, щоб зустрітися з мотоклубом «Нічні вовки», який збирався вирушити в подорож до Криму. Це був не надто витончений спосіб дати відсіч Обамі і будь-яким його планам допомогти Медведєву зміцнити свій авторитет за рахунок путіна. А тепер, зауважують Ендрю Кучинс та Кріс Мандей, цей «ліберальний модернізатор» звучить як відвертий фашист.
П’ять років потому, нагадують автори, у 2014 році, у відповідь на анексію Криму та конфлікт на Донбасі, адміністрація Обами зробила ще один хибний розрахунок, вважаючи, що зможе відвернути олігархів від підтримки путіна у відповідь на економічні втрати, які вони понесуть через санкції. Адміністрація Байдена припустилася тієї ж помилки. Ізоляція росії від західних інвестиційних і фінансових інституцій значно полегшила керівництву країни контроль над потоками доходів і консолідацію влади. Вплив санкцій на внутрішню політику країни зовсім не є унікальним для росії. Так само це спрацювало в Ірані, на Кубі та в інших країнах.
Як зазначають Ендрю Кучинс та Кріс Мандей, будь-яка динамічна політична економіка постійно продукує нові сектори та еліти. У сучасній росії цей процес прискорюється. По-перше, переведення економіки на військові рейки природно призводить до того, що більше ресурсів отримує військово-промисловий комплекс, і цей сектор стрімко зростає. путін неодноразово давав зрозуміти, що хоче бачити більше ветеранів війни в Україні як майбутню еліту росії. Його двоюрідна сестра Анна Путіна-Цивільова, яка очолює нині загальноросійську ветеранську організацію «Захисники Вітчизни», цілком може відігравати значну роль у рекрутуванні та початковому фінансуванні цієї нової солдатської еліти. За останні чотири роки під керівництвом Михайла Мішустіна апарат прем’єр-міністра різко збільшив свій штат, а авторитет самого прем’єр-міністра зріс.
Мабуть, найбільш значущою була заява путіна на засіданні російської ради підприємців і промисловців (РСПП) 25 квітня про те, що уряд розпочне перегляд деяких приватизаційних угод 1990-х років, які, на його думку, не були належним чином «враховані з точки зору федеральних інтересів». Не дивно, що зал замовк, коли путін оголосив про це.
Незалежно від того, коли відбудеться фактична політична зміна влади, переконують автори, система адаптується і змінюється, продовжуючи демонструвати значну стійкість перед обличчям західної опозиції та санкцій. Однак, хоча, як видається, не існує великого ризику дестабілізації, довгострокова стійкість системи під таким сильним тиском залишається під питанням.
Автори наголошують, що ніколи за всю свою довгу історію росія не була настільки ізольованою від Заходу, як сьогодні. Це вкрай неоптимально для майбутнього росії, а також не відповідає інтересам Європи чи США – і навіть Китаю та Індії, які отримують вигоду від цього в короткостроковій перспективі. Однак, доки росія перебуває у стані війни, а путін є її лідером, це навряд чи зміниться.
Джерело: National Interest