https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/e515e524cfec28b13bdebc33d2c61f77.git
Зміст Олександр Морозов, політичний експерт, публіцист, викладач Карлового університету в Празі в інтерв’ю ведучому програми «Студія Захід» Антону Борковському на телеканалі «Еспресо» розповів про серйозні зміни в російській армії та підготовку до нового наступу
Немовби й дрібна історія на фоні загального апокаліпсису – арешт заступника міністра оборони Росії Іванова, але це симптоматичний момент: людина, основна функція якої – бути гаманцем Шойгу, отримала чорну мітку від ФСБ. Отже, клан Патрушева посилюється коштом клана Шойгу.
По-перше, треба сказати, що арешт людини з таким статусом – подія екстраординарна для всієї російської політичної машини та військово-політичної машини. І наслідки цього будуть, природно, дуже значні. Вважаю, мають рацію ті, хто зараз говорить про те, що
удар по Сергію Шойгу досить серйозний, і, як би він зараз не намагався цей удар пом’якшити, поза тим багато хто очікує, що після інавгурації, коли Путін оголосить склад нового уряду, буде новий міністр оборони. Це цілком можливо.
Але це один бік — кадровий. Він може бути доволі важливим, бо хто буде наступний – це суттєво, і якщо дійсно удар по Шойгу завдається Патрушевим і його людьми, і вони насамперед є ініціаторами цього, тоді, звісно, це означатиме подальшу мобілізацію, ескалацію війни з їхнього боку. Та є ще одне припущення, яке пов’язане з тим, що Кремль готується створити так звану раду оборони, надвідомчий орган. Такі ідеї публічно висовувалися — передати цьому органові все, що стосується військового будівництва, забезпечення армії, тобто всієї системи держзакупівель, вивести це з-під міноборони. В такому разі бенефіціаром є Чемезов, і, мабуть, тоді його людина, можливо, очолить міністерство оборони. Поки що все це припущення.
Щодо корупційної складової треба сказати, що заступник міністра Іванов жив дуже заможно, це всі бачили, він не приховував своїх статків і процвітання своєї сім’ї, навіть за кремлівськими мірками це було надто сміливо. Він почувався надійно захищеним. Але при цьому вся система відкатів, про це зараз багато пишуть у телеграм-каналах, де повідомляють деякі подробиці слідства, там уже дають якісь свідчення ті, хто керував субпідрядниками. Там дійсно величезні відкати й розтягування бюджетних коштів.
Насправді, у цьому є ще й гарна новина, тому що все це середовище Z-патріотів, усіх тих, хто з ідеологічних міркувань займається освоюванням окупованих територій, усі вони зараз кричать уголос. Дивлячись на арешт Іванова й подробиці, які потрапляють у пабліки, вони всі згорьовані, бо бачать чудово, що все це так зване відновлення Маріуполя – це все величезна фінансова афера й мародерство.
Насправді це не так уже й погано, тому що демонструє жахливу збоченість усієї путінської системи. Звісно, хотілося б, щоб із цього робили якісь висновки громадяни, які на це дивляться в Росії.
На превеликий жаль, сподівання на те, що хтось зробить якісь висновки, у мене не надто оптимістичні. Ви сказали: посилення Патрушева означатиме посилення «партії війни».
З одного боку, Патрушев – це насамперед ФСБ і решта російських силових структур. І в цьому сенсі слова він, так, є ключовою фігурою «партії війни». Але при цьому не можна виключати й цілком неочікуваного поворота подій. Чому? Тому що, безумовно, Патрушев є прихильником і всієї концепції знищення України, і конфлікту із Заходом. Але при цьому, цілком вірогідно, він може наполягати, чи принаймні пропонувати сценарій чи в будь-якому разі оперативну гру навколо сценарію перемир’я. Таке цілком можливо.
Тут проблема в чому: ми не бачимо нікого з боку військових безпосередньо, хто, власне, має покласти Путіну на стіл якісь успіхи на полі бою. Хто з цих військових пропонує довгострокову воєнну стратегію цієї війни, тобто що робити. Ми читаємо, і всі це бачать, звісно, що Кремль збирається штурмувати Харків, чи захопити Одесу, чи, можливо, збирається вийти на берег Дніпра всюди. Все це політичні фантазії, вони стають реальністю – навіть у внутрішній російській політиці – лише в тому разі, якщо є воєнний план.
Отже, тут можливі великі зміни в силових структурах. І, залежно від того, хто там і як опиниться, ми тоді вже будемо орієнтуватися на те, який сценарій подальшого пропонуватимуть і силові структури, і армійські структури Путіну — відповідно, це визначить сценарій війни.
Такий собі оперативний план війни, який лежить у Путіна на столі, зводиться до старої формули ще маршала Шапошнікова: наступати до закінчення наступального імпульсу. Під цим імпульсом розуміємо російських військовослужбовців і техніку. Коли ці ресурси завершуються, вони хотіли б виходити на спробу обнулити результати чи на якесь перемир’я. То вони готуються до ще масштабніших дій чи, на вашу думку, хотіли б утримувати теперішній рівень ескалації та агресії? Обстріли мирних міст балістичними ракетами з касетними боєприпасами – це військовий злочин, який вписується в стратегію залякування дуже конкретних мешканців дуже конкретних міст.
Останніми днями я спостерігаю, читаючи те, що пишуть, стежачи за новинами й воєнними зведеннями й коментарями воєнних експертів, я схиляюся до думки, в мене таке відчуття, що все ж таки треба орієнтуватися на можливий великий наступ Кремля. Тобто на спробу організації прориву. Чому — тому що, з одного боку, добре видно, що такий тактичний відчутний успіх, по-перше, для Кремля добре виглядав би на тлі майбутніх американських виборів. Це перше. По-друге, він гарно виглядав би на фоні європейської солідарності, яка зараз активно формується і формувалася всі ці шість місяців. Тобто Кремль у такій ситуації показував би США та Європі: ну, що ви там не робили, як не старалися, а ми все одно досягаємо відчутного результату. І в цьому сенсі слова, так, спокуса дуже велика. Я гадаю, у Путіна готуються до переконливого наступу.
Але при цьому наголосимо: на цей момент ми не бачимо тих військових можливостей, за допомогою яких наступ можна здійснити.
Тому що коли пишуть, що 20-40 тисяч солдатів готові до штурму Харкова, — це знову-таки нереалістична кількість для такої спроби, і очевидно, що генштаб має наполягати на тому, щоб було 100 тисяч, 200 тисяч, – лише для спроби взяти велике місто.
І, крім усього іншого, я не маю сумнівів, що російські військові керівники зважуватимуть для себе наслідки масштабу цивільних жертв і жертв власних військових у такій наступальній операції. Я гадаю, це питання непросто вирішуватиметься.
Велика мобілізація в Росії: вони бояться, по-перше, але великі наступальні дії передбачають збільшення кількості особового складу. Та є ще таке соціологічне поняття, як рівень абсорбції трупів суспільством. Свого часу цей поріг був нижчим – наприклад, під час афганської війни. Під час російсько-чеченської війни він також був нижчим. А тут поріг піднявся, і вже сотні тисяч убитих — і жодної помітної суспільноважливої реакції.
Так, це важлива проблема. Насправді до неї не можна ставитися так. Безумовно, Кремль — цинічна й така, що не знає моральних меж, диктатура, але поза тим не можна на це дивитися надто легковажно. Чому? Тому що добре видно, що Путін сам для себе каже, що він начебто веде війну з мінімалізацією жертв. Саме тому обстріли, ракетні обстріли.
Але ж спроба м’ясних штурмів минулого літа, навколо яких виник великий конфлікт, що призвів до пригожинського бунту, є такою собі раною на тілі всієї цієї путінської воєнної концепції, воєнної машини.
І очевидно, що Путін і його найближче оточення побоюються проводити мобілізацію та влаштовувати цей великий наступ саме тому, що за спиною в них уже доволі малорезультативна спроба зламати український фронт коштом масового набігу. І тут ця проблема теж є. Саме тому ми бачимо, що Кремль продовжує ці виснажливі обстріли, тобто діє за планом Суровікіна, це все безперспективно, цинічно, це однаково призводить до жертв серед цивільного населення, це створює проблеми, але проблеми, які загалом технічно можна вирішити української владою, українською економікою. Так, шкоди великої завдається об’єктам інфраструктури, але всі розуміють, що це те, що можна відновити технічно в досить короткий проміжок часу.
Чи буде робити ставку Путін на наступ? Складна відповідь на це питання, тому що все ж таки, окрім посилення «партії війни» й Патрушева зараз і окрім, можливо, створення ради оборони, ми, звісно, бачимо водночас велике, тобто безперервне розжарювання цієї ультрапатріотичної пропаганди в Росії. Тобто якби Кремль хотів рухатися до перемир’я чи не здійснювати великого наступу, не домагатися результату, то скоріш за все підкрутили б цей «кран», цей «ґнотик» — адміністрація президента підкрутила б трохи.
Але я цього не бачу. І всі, хто спостерігає за цим, усі бачать, що навпаки – градус, тиск на діячів культури, які виступають з антивоєнних позицій, оголошення всіх відомих людей у розшук, тобто спроба заткнути всім горлянки. І навпаки, якомога більше пускати наверх прибічників довгої війни з Заходом, тобто не лише з Україною, — дуже помітно, явно зростає.
Такий собі колективний Дугін опанував дискурс. І Такер Карлсон, відомий медійний персонаж, бере інтерв’ю в Дугіна. Що це означає – то Дуров, то Дугін, а перед цим — кремлівський фюрер?
Я гадаю, що Такер продовжує якусь лінію, яка конструюється під можливий прихід Трампа. І ця лінія така: подивімось, хто є в Росії, не з погляду ліберально-демократичної опозиції, не з точки зору прихильників демократизації Росії – подивімося на людей, які представляють… Тобто з ким потім мати справу, якщо, приміром, вирішимо перейти з росіянами до політики стримування, відповідно, потрібно буде прийняти те, що в них є якісь ідеологи, політики. Тобто сенс у тому, що Такер розмовляє з Дугіним, а наступний хід – це, умовно, знайти якусь фігуру в раді федерації чи в держдумі росіян і теж зробити інтерв’ю, показавши, що, ясна річ, така людина не буде проти війни чи прихильником вічного миру за Іммануїлом Кантом. Навпаки, Такер збирається показувати ту лінію, з якою й далі треба мати справу, якщо визнати, що росіяни в цьому вигляді повинні сидіти в себе й вічно торгувати з Іраном. Ось така логіка зустрічі з Дугіним.
І Дугін підіграв Такеру, досить продумано підіграв. І, як багато хто пише, зобразив не православного божевільного бороданя, а наполегливо зображував дещо, що має влаштувати крайній правий фланг республіканців.
Тобто зображував принципового критика ліберальної демократії з, я б сказав, не православних, а радикально індивідуалістичних позицій, тобто позицій техаського ізоляціонізму, умовно кажучи. Тож це доволі важлива подія.
Тобто Дугін таким чином виходить за межі російського фашистського дискурсу й намагається будувати мости порозуміння, демонструючи, що насправді йдеться про спробу формування нового порядку, який базується на правоконсервативних цінностях.
Так, цілком згоден, так воно і є. Ця спроба, як це не дивно, адже багато хто машинально продовжує, знаючи Дугіна, вважати, що тут демонстрація російського фашизму, а насправді задум полягає в тому, щоб продемонструвати, що є така група з переговірною позицією в подальшому, яка влаштувала б республіканську адміністрацію, з упізнаваною антиліберальною, але цілком прийнятною риторикою, що не переходить у божевілля.
Ага, тобто фашизм із людським обличчям, який можна продавати чи конвертувати в якісь зрозумілі форми. А якщо говорити про реальний вплив Дугіна та його поплічників на дискурс правлячої партії в Кремлі?
Усе ж таки треба виходити з думки, що Кремль спирається не на концепцію суверенітету Карла Шмідта, приміром, не на філософа Ільїна, не на, як колись писали, методологів Щедровицького, які вплинули на адміністрацію президента. Усе ж таки ми добре бачимо – і по текстах Путіна, які він виголошує та які публікує від свого імені, і по тому, що каже Патрушев, — що перед нами просто, без жодної глибокої філософії, як і раніше, класичний дискурс дійсно з радянського підручника КДБ СРСР стосовно зовнішньої політики. Вона дуже груба, на рівень нижча.
Дійсно, різні ініціативні інтелектуальні групи щось придумують – хтось для виправдання союзної держави з Білоруссю, інші – для виправдання Євразії загалом, треті ще для чогось, долучають різні матеріали – хтось слов’янську ідею, хтось, навпаки, – гумільовські ідеї спільності з Ордою, Центральною Азією. Але при цьому щодо всієї «партії війни» нагорі я маю сумніви, що вони читали Ільїна принаймні уважно. Вони спираються просто на конкретну пізньорадянську партійну методичку про те, в якому стані боротьби з Заходом ми перебуваємо та як Захід використовує проти нас усіх решту як проксі. Це фундаментальний дискурс, і під нього вони все підлаштовують.
У Дугіна тут новий похід, який ніколи не закінчувався в Кремля, – спроба намацати партнерів у своїй філософії. Такер робить у цьому зрозумілий хід. Зараз постійно пишуть про те, що в Кремля залишилися лише Іран, Північна Корея та, можливо, Китай. Дехто каже, що там вісь зла, але помірковані люди кажуть, що Китай у ту вісь не входитиме й Кремль залишиться з Іраном і КНДР. І у відповідь на це Дугін виходить на екрани з допомогою Такера й повідомляє нам: ні, ми бачимо себе також частиною Заходу, і хочемо бачити на Заході партнерів — але, щоправда, з антиліберальною правою ідеологією, — і готові до діалогу.
А вони вже перейшли до доктринальної фази підготовки до екзистенційної війни? Це наразі риторична фігура оформлення агресії проти України.
На початку лютневої агресії 2022 року самий початок, весь бліцкриг явно демонстрував, що це саме формат війни, метою якого є знищення України як держави – повалення влади й повна трансформація влади. Після цього настав період, коли Кремль утратив ініціативу й не міг цього домагатись і формулював інакше цілі війни – почав вкидати різні ідеї, що метою може бути оце чи оце.
Але зараз знову ми перебуваємо вже понад пів року в ситуації, коли Кремль виразно говорить: ця війна екзистенційна, тобто війна «або – або», тобто «або ми, або вони», «або ми, або Захід і Україна», — це питання життя й смерті. Власне, саме це і є головною перешкодою навіть для тих, хто хотів би ініціювати якісь мирні переговори, — якщо брати Ватикан, чи Індію, чи Китай. Вони впираються всі в це, тому що Кремль на будь-яку спробу спитати, у чому сенс війни, відповідає: це ми не обговорюватимемо, бо ця війна для нас має екзистенційний сенс.
Саме тому ця репліка міністра іноземних справ Китаю мені видалася доволі важливою на зустрічі з Лавровим, тому що коли він коментував цю зустріч із Лавровим, Китай, цитуючи міністра іноземних справ Китаю, написав, що з нашої, тобто китайської, точки зору війна для Росії не має практичного сенсу.
Під цим малося на увазі саме це – що Китай не бачить. Екзистенційна війна – це зрозуміло, це війна метафізична, вона не має меж, вона по-іншому раціонально аргументується. А з практичного боку – це руйнівна війна, яка знищує, якщо дивитися очима Китаю, не лише Україну, це само собою колосальні втрати, але вона знищує масу різного роду простору – комунікації, і глобальні комунікації, і з цього погляду вона не має практичного сенсу. Проте Росія її провадить. Так, і тому ця екзистенційна війна – на знищення України.
В Китаї побували канцлер Шольц, президент Макрон, зараз готується візит Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії. Ентоні Блінкен відвідав Сі Цзіньпіна, і також дуже чітко проговорили певну рамку. Намагаються стабілізувати Китай, але наскільки Китай готовий стабілізовувати Кремль?
Так, це найголовніше питання зараз. На мій погляд, є така, досить груба, точка зору наївна, що Китай повністю прийняв сторону Росії в цьому конфлікті, він за спиною Росії є джерелом конфлікту з Заходом тощо, а Путін – лише проксі Китаю. Але я не так дивлюся на це. Я вважаю, що Китай дуже великий, дійсно самостійний гравець, як і раніше. Попри те що Китай отримав відносно великий ринок зараз в Росії в результаті самоізоляції Росії, але при тому для Китаю є надзвичайно важливим, життєво важливим, з одного боку, взаємовідносини із США і з країнами Європи. Європа залишається найнадійнішим, дорогим і спокійним ринком для Китаю, і не лише ринком. І така ж сама ситуація з Північною Америкою – США, Канадою тощо. Тож я б сказав: побачимо зараз, буквально впродовж 6 місяців.
Побачимо остаточне самовизначення Китаю. І Китай, на мій погляд, виконуватиме – цілком добровільно – ті вимоги з обмеження постачань товарів подвійного призначення РФ, яких від нього очікують, цих обмежень. Він їх дотримуватиметься.
При цьому потрібно мати на увазі, що Китай – це дуже велика проблема, що не вирішується. Китайські компанії та бізнесмени, авжеж, лишатимуться частиною глобального економічного даркнету, тіньової торгівлі. Але тут уже треба сказати, що це не державна політика, а політика гігантських шарів підприємців із різних країн, різних народів, які займаються будь-яким тіньовим бізнесом. Неважливо, це про виведення російських грошей через криптовалюту і виведення грошей колумбійської мафії через криптовалюту — цим займаються приблизно одні й ті самі люди, саме так, як вони займаються будь-якою контрабандою через будь-які санкційні бар’єри. Це такий даркнет, з ним має вестися боротьба, але в будь-якому разі його не потрібно ототожнювати з китайською державною позицією стосовно Росії.
Залиште коментар