Китай і США ведуть свою гру, але крайньою поки що залишається Україна
Україна увійшла у травень з масою проблем та надій. З одного боку – маємо російський наступ, що триває на сході, а також потенційні загрози нових хвиль, для чого агресор активно накопичує сили. З іншого боку – американці та європейці заворушилися з необхідною нам допомогою боєприпасами та озброєннями, а оновлене мобілізаційне законодавство може дати ЗСУ приплив свіжої живої сили. Окрім військового фронту є і дипломатичний, де Київ домагається збільшення постачання нам допомоги, а також ефективного проведення у червні у Швейцарії саміту миру.
Генерал-лейтенант, колишній заступник начальника Генштабу ЗСУ (2006—2010 рр.) Ігор Романенко проаналізував для «Телеграфу» ситуацію, що склалася всередині російсько-української війни та навколо неї.
Плани Росії та помилки України
На думку військового експерта, травень буде певною мірою визначальним. Багато чого, наголошує він, залежить від того, нам чи російському агресору вдасться швидше підготуватися до своїх дій.
«З нашого боку — зібрати сили та стабілізувати ситуацію на фронті. А це означає зупинити просування ворожого наступу, не дати йому реалізувати другий етап наступу, запланований РФ. Країна-агресорка збирає в глибині своєї території близько 120 тисяч військових. Вісім дивізій, озброєння. Є дані, що росіяни частину озброєння відправляють на фронт, а частину – на склади. Для нової хвилі наступальних дій», – пояснює генерал.
Він наголошує, що нам важливо не лише отримати потрібні озброєння та боєприпаси від партнерів, а й якнайшвидше доукомплектувати підрозділи на фронті за допомогою активізації мобілізації.
«Росіяни зробили висновки з помилок минулого. І просуваються вперед. На відміну від нас. Невиразні, половинчасті рішення української влади щодо мобілізації ускладнюють ситуацію. І період до кінця травня може бути важким, навіть критичним для нас», – попереджає Ігор Романенко.
При цьому, продовжує він, важливо розуміти, що значення війни в Україні набуло світового характеру. І стратегічні гравці – США, Китай, найбільш потужні країни Європи (Британія, Франція, Німеччина), окремі країни Азії та Глобального Півдня, демонструючи різний ступінь сприйняття того, що відбувається, хочуть брати участь у врегулюванні ситуації. Але умови закінчення війни кожен розуміє по-своєму.
Ігри США та Китаю
Генерал вважає, що американці демонструють надто обережну політику, не наважуючись дати нам все потрібне для перемоги. А останнім часом навіть для ефективного відбиття російського наступу.
«Неймовірне затягування, дивні відмовки, досі не передані літаки тощо… Все це призводить до втрати самими Штатами престижу, глобального лідерства. І до втрати Україною безлічі життів, частини територій, нових руйнувань, – наголошує експерт. – Останнім часом США намагаються змінювати ситуацію, але це виглядає, скоріше, як хороша міна при поганій грі. Тоді як Китай, якого США вважають своїм головним суперником, веде власну гру. І доволі успішну. Псевдомиротворчість, торгівля з РФ, яка стає все більш залежною від КНР, ослаблення всім цим позицій американців. Тож ще й це змусило Штати стрепенутися».
Як наслідок – наприкінці квітня відбувся візит держсекретаря США Ентоні Блінкена до Китаю.
«Зустріли його досить прохолодно. Зокрема тому, що до цього з боку Штатів йшли сигнали Китаю про необхідність припинити подвійну гру, подвійні стандарти в ракурсі російсько-української війни. А потім ще й Блінкен відкритим текстом розкритикував китайців за їхню допомогу РФ. Економіко-фінансову, частково – технологічну, практично завжди – дипломатичну (на зовнішній арені Москва та Пекін грають явно в одній команді). Такий собі суто азійський підхід: усміхатися, кивати, але робити так, як вважають за потрібне», – зазначає Ігор Романенко.
Зрозуміло, продовжує він, що Китай діє, виходячи з своїх національних інтересів. Йому вигідно загрібати жар руками РФ, послаблюючи і її, і Захід. Але це точно не на користь ані України, ані США як лідерів Заходу.
Ми виявилися міцним горішком
Але настав час, коли КНР доведеться визначатися, вважає експерт. Тиск на неї збільшується, ухилятися стає все важче.
«Однак Пекін намагається. Вдає, що він ніби над сутичкою. Що поважає територіальну цілісність і суверенітет. Хоча насправді йому начхати на територіальні втрати України, – упевнений Ігор Романенко. – На жаль, певною мірою такої позиції дотримуються і деякі наші західні союзники. За принципом «аби швидше припинилася війна». Хоча явно про це, зрозуміло, ніхто не каже».
Але Україна не готова підігравати тут нікому, наголошує генерал. Тому що ми також маємо свій національний інтерес.
«І маємо такі страшні втрати за десять років війни загалом і на третьому році широкомасштабної, тож ми не закриватимемо очі на ігри нібито друзів і ніби не ворогів, – пояснює Ігор Романенко. – Які найчастіше готові на все, щоб отримати політичну та економічну вигоду, утриматися при владі чи прийти до неї. Нехай навіть внаслідок розчленування України».
Але ми, наголошує співрозмовник «Телеграфу», виявилися міцним горішком. Для всіх. Занадто непоступливі. Занадто недипломатичні часом (але агресивна дипломатія дає свої плоди). Занадто швидко вчимося.
«Американці жорстко повчили нас прагматизму та раціоналізму своїм обережним підходом до виділення Україні допомоги, а потім ще й повним її припиненням більш ніж на пів року – якраз, коли росіяни розгортали новий етап свого наступу. Звідси й наша реакція на «рекомендації» Вашингтона не бити» по російських НПЗ.
Били, б’ємо і битимемо! Тому, що це працює. І тому, що це в наших національних інтересах, хай навіть комусь із партнерів і не подобається. Для нас ця війна – питання виживання держави та нації. А дехто грає навколо цього у внутрішню та глобальну політику», – констатує Ігор Романенко.
Так, за його словами, робить і Китай. Фактично реалізуючи світову історію правління, суть якої – розділяй та володарюй.
«Тому така азійщина у виконанні Сі Цзіньпіна. Тому китайські «мирні» плани (де немає нічого про справедливий мир), навмисне зближення з Росією (що лякає Захід), загравання з Європою (що лякає РФ та США)», — пояснює експерт.
Європейські надії Сі
Ігор Романенко вважає, що невипадково китайський лідер з 5 травня намітив п’ятиденне європейське турне, обравши для відвідування Угорщину (найслабша ланка ЄС, з проросійським керівництвом, у якої, однак, наростає внутрішня опозиція), Сербію (яка кидається між ЄС та РФ) та Францію (лідера ЄС, зацікавленого влітку провести без ексцесів помпезні Олімпійські ігри).
«Французький президент Еммануель Макрон, який має останній термін повноважень, хоче запам’ятатися гучними діяннями, а можливо, прокласти так собі шлях до керівництва Євросоюзу. Звідси жорстка риторика на адресу РФ, готовність принаймні на словах ввести війська в Україну для допомоги у відбитті агресії. Спроба продемонструвати свою особливу роль у Європі, незалежність від політики США», – зазначає експерт.
Він вважає, що, розуміючи це, Сі організовує свою поїздку саме до цих європейських країн. І промацуватиме там обстановку, доноситиме свою позицію. Готуватиме ґрунт для ухвалення рішення щодо участі/не участі Китаю у Глобальному саміті миру у Швейцарії у середині червня.
Генерал нагадує, що поки що позиція КНР така: на переговорах має бути РФ (що неприйнятно для України). Втім, з нашого боку вже пішли сигнали, що після цього саміту ймовірність переговорів Києва з Москвою може збільшитись.
«Важливо і те, наскільки американці від погроз Китаю за співпрацю з Росією та саботаж мирного процесу перейдуть до справи. Можливості притиснути КНР санкціями є. Питання — чи притиснуть. Китай тут намагається зіграти на випередження, переконавши хоча б європейців не тиснути на нього. І, можливо, пропонуючи щось взаємовигідне натомість. Зважаючи на те, що рішення в ЄС ухвалюються консенсусом, Угорщина так точно підіграватиме Китаю», – прогнозує Ігор Романенко.
Він резюмує: на нас чекає бурхливе у військовому та дипломатичному сенсі закінчення весни та важке, динамічне літо.