Коли багато з нас говорять про втому від війни, вартує поставити себе на місце тих, хто – існує така розповсюджена думка — не втомлюється ніколи.
Ви знаєте, що в Києві є Сквер «імені» волонтерів? Точніше, «волонтерів АТО». Рішення про його будівництво приймалося ще восени 2016-го. Впевнений, що не знаєте. Навіть, пошукавши на мапах, не зрозуміти, де саме цей сквер. Може, він сховався за рядами коробок-МАФів. Може, він — біля сірої багатоповерхівки якогось спального району…
Сквер волонтерів, як і самі волонтери, непомітні, якщо ти сам не починаєш їх шукати.
У цьому ніхто не відчуває дисонансу, крім самих волонтерів. Вони бачать у перейменуваннях чи реконструкціях лише гроші, на які можна закрити один із зборів на «Мавіки» або пікапи, тепловізори, «медицину» і так далі, і так далі, і так далі… До нескінченності. При цьому, на мапі України вже можна зробити одну-єдину геомітку: «Країна «імені волонтерів»».
Нещодавно я почув фразу: «Ми були справжньою сильною нацією лише один місяць — березень 2022 року». Це слова нашої волонтерки Тетяни, яка після року повномасштабної війни вирішила приєднатися до ЗСУ як бойовий медик. На фронті, за її словами, морально легше, ніж в тилу. На війні вбивають кулі та уламки, а в тилу ти бачиш, як вбиває байдужість.
Таня згадує, що її збори в соцмережах люди здебільшого ігнорували, доводилося ходити по різних кабінетах та «клянчити» по копійці (волонтери вже давно називають свою роботу: «Клянчінг»). Врешті, медики не дочекалися на автомобіль: передавати його було вже нікому, адже друзі волонтерки загинули під час чергової евакуації поранених.
Таня права з приводу «єдності березня», хоча, заради справедливості, були й інші «спалахи». Були і до весни 22-го, і після.
Можливо, у вирі подій вже забулося, як везли воду першим добровольцям під Слов’янськ, як надсилали допомогу Авдіївці під час перших масових обстрілів, і як торік рятували Херсон…
Календар волонтерів — одна нескінченна доба, яка тягнеться вже багато років. У їхніх месенджерах — нескінченний потік однакових прохань: «Можете допомогти з…». І у відповідь вони не розповідають про те, що не встигають проводити час з дітьми, займатися здоров’ям, не встигають їсти, спати, жити. Мовчать і про те, що збір не йде.
А ще – гинуть. За десять років війни – вже не стало десятків, сотень людей, які везли допомогу, евакуювали, допомагали.
У 2022-му, на початку повномасштабної, загинули наші друзі-волонтери, які везли допомогу в Маріуполь: росіяни розстріляли їх бус із червоними хрестами і написом «волонтери»…
Наприкінці квітня 2022 року, під час шаленого наступу на Лиман, ніхто не хотів їхати в Торське на Донеччині, крім двох екіпажів — по три волонтери у кожному. Звідти вони не повернулися…
На жаль, смерті волонтерів також непомітні для більшості. Статистику про загибель волонтерів швидко не знайти.
Життя волонтерів — війна, від якої суспільство нібито втомилося, про яку не хоче зайвий раз говорити. Але за десять років волонтери пройшли довгий шлях, неминучу еволюцію. Один із прикладів — історія нашого друга, волонтера Миколи. Він кілька років працював у Польщі на будівництві, війна зустріла його у відпустці в Херсоні. Наступного дня він вивіз сім’ю, дружину друга та ще кількох херсончанок з міста, попри ризик виїхати назустріч російським танкам. З Польщі Микола повернувся вже з медикаментами — своєю першою волонтерською допомогою. Потім знову евакуював людей і знову повертався з гуманітарною допомогою. Далі — допомагав військовим з «Мавіками». Наступний крок — налагодження виробництва дронів у Херсоні, щоб щодня «покращувати» росіян.
Або Надія. Ми познайомились, коли передавали військовим партію дронів, ребів, старлінків та генераторів. Вона волонтерить від початку АТО. А з 2022 року з групою однодумців своїми силами організувала потужний волонтерський центр. З десяток людей у Червонограді зайняли приміщення колишнього ресторану, куди приходять щодня після роботи і готують для захисників на передовій. А продуктами їх щодня забезпечують жителі сіл, розташованих поруч з містом.
Ще одна історія — три дівчини відкрили волонтерський центр у Гданську ще на початку повномасштабного вторгнення. До сьогодні в нього, разом з іншими українками, приходить і моя мама. Щонеділі вони плетуть сітки. І ніщо не змусить їх змінити ці недільні плани. Кажуть, що головне — це постійність.
Усі ці приклади — стимул для кожного з нас. Війна не вибачає слабкості, втомлюватись не можна.
20 квітня у всьому світі відзначається Міжнародний день вдячності волонтерам. Але просто вдячності недостатньо. Кожен українець має крокувати від «втоми від війни» до щоденних, нехай і невеликих дій. Адже тільки разом, об’єднавши сили, ми зможемо перемогти у цій війні. І тільки завдяки спільним зусиллям на Землі не з’явиться геомітка «Колишня країна «імені волонтерів»».
Євген Кіріченко, засновник благодійного фонду Fundacija Gremi Personal