— До музею іти в сусіднє село. Недалеко. Через річку Сіб перейдемо металевим мостом, який звели 1988 року, коли відкривали музей гончарства. До того була кладочка. А дітей з Новоселівки переправляли у Бубнівську школу човном, — каже Тетяна Шпак із села Бубнівка Гайсинського району на Вінниччині. Вона — майстриня з гончарства і завідувачка Музею братів Герасименків, що знаходиться в сусідньому селі Новоселівка.Села Бубнівка і Новоселівка є відомими осередками гончарства. У травні 2018-го традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. З 1988 року у Новоселівці діє музей гончарства імені братів Герасименків.Через Бубнівку до 10 разів на день курсують автобуси і маршрутки. Квиток з райцентру коштує 20 грн. У селі з маршрутки виходить з десяток людей. Навпроти зупинки — двоповерхове жовте приміщення магазину-готелю «Каштан», у вікнах якого мерехтять гірлянди. За ним — ґрунтова дорога. З обох боків стоять доглянуті будинки. Чимало перекриті металочерепицею.Побачите, що тут буде. Через роки сюди приїздитиме багато чужих людейБіля одноповерхового будинку культури — дитячий майданчик з сучасними гойдалками, позаду — школа. Біля сільської ради чекає Тетяна Шпак.- На цих землях колись не було села, — розповідає завідувачка музею. — Вони належали графу Станіславу Потоцькому, але не дуже годилися для землеробства. Він послав своїх економів, щоб оцінити місцевість. Ті помітили, що тут є залежні гончарської глини. За наказом Потоцького з Умані сюди переселили близько 30 гончарів із сім’ями, збудували їм хати. Так, з ХVIII століття почав у нас розвиватися гончарний промисел. Одним із перших видатних майстрів був Семен Гончар. Його син Андрій продовжив справу батька. Вироби розписував трьома кольорами – білим, зеленим та чорним. Саме ці барви стали характерними для бубнівської кераміки. Але нічого символічного в цих кольорах немає. Просто було нескладно виготовити ці барвники.
Технологію поливу і розпису кераміки Андрій Гончар передав Агафону Герасименку. Своїх синів Якима і Якова він змалку привчав до роботи. Помітив, що один гарно формує виріб на кругу, а другий – розписує. В ті часи по селах їздили євреї, скуповували гарні речі і перепродували в Києві. Знавці побачили вироби братів Герасименків і згодом запросили їх працювати в творчій майстерні при Києво-Печерській Лаврі. Там трудились найкращі умільці України. Але вироби Герасименків були настільки унікальними, що їхня експозиція пішла мандрувати світом – була в Монреалі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Москві.В 1960-х роках біля церкви в Бубнівці відкрили цех художньої кераміки. Тетяна Іванівна пішла туди працювати 1968 року.- Все місили вручну, — пригадує жінка. — Дуже мучились з величезною піччю, яку топили дровами й соляркою. 7 чоловік стояли на гончарному кругу, інші місили глину, а тоді мінялись. Бувало прийдеш, а глина так замерзне, що аж крижинки на ній. Тоді доливаєш гарячу воду і місиш. За зміну робили 50 макітер або 60 підвазонників.
— В цьому ж цеху в окремій кімнаті після повернення з Києва працювали брати Герасименки, — продовжує Тетяна Іванівна. — Вони виготовляли не ширпотреб, а щось своє унікальне. Майстерність передавали своїй племінниці Фросині Міщенко. Навчили її розписувати коров’ячим рогом. Його виварювали, вичищали, зрізали кінець і заливали туди ангоб, це так гончарі називають кольорову глину.Доходимо до музею-садиби братів Герасименків. Подвір’я обгороджене плетеним тином. Біля хвіртки росте кущ калини, на території музею – туї та ялинки, облаштована декоративна криниця, є альтанка.-Навесні тут дуже гарно, — каже завідувачка. – Все потопає в ірисах і півоніях. Хатинка, хоч і має більше 100 років, дуже акуратна. Тут колись жив Яким Герасименко. Раніше вечорами на цьому обійсті збирались жінки. Дружина Якима казала: «Побачите, що тут буде. Через роки сюди приїздитиме багато чужих людей». Так і сталося. Тут побували швейцарці, чехи, поляки, німці.У кожній сільській оселі був поросятник — велика миска з ручкою, трохи обрізана збокуЗаходимо всередину. Приміщення не опалюється. Всюди на полицях гончарні вироби. В одній із двох кімнат переважно представлені роботи Якова і Якима Герасименків, в іншій — їхньої небоги Фросини Міщенко і Тетяни Шпак. Четверту частину кімнати займає розмальована квітами піч. Біля неї рогачі, коцюба, ковінька, лопата, зверху – різні праски. Також є дерев’яні корита, веретено, хустки, є вишиті чоловічі і жіночі сорочки. На мисниках розкладені гончарні вироби.-Раніше, крім глиняного посуду, іншого не було. Горщики були різних розмірів – для малих сімей, для більших і на оказії – весілля, родини, хрестини. Також робили вареничниці, тарілки під коровай, куманці. На святах вдягали кілька їх на руку і розливали різні напої. А це поставці – ритуальні миски з кришками, використовувались для куті і колива. Великі миски без рослинного розпису слугували для миття голови дівчатам. У кожній сільській оселі був поросятник — велика миска з ручкою, трохи обрізана збоку. Перед Великоднем у ньому несли до церкви святити запечене молочне порося.У себе вдома Тетяна Іванівна облаштувала власну гончарну майстерню. Використовує елементи розпису братів Герасименків.-У розпис часом хочеться додати і своє, так з’являються нові елементи. Але орнамент ніколи не повторюю, не роблю штамповок, щоразу це щось ексклюзивне. Сідаю до роботи, коли є настрій. Без цього нічого не вийде. Не працюю лише у великі свята.Повертаючись назад через Бубнівку, проходимо біля високої дерев’яної церкви. Її побудували за ініціативи Андрія Гончара 1891 року. Іконостас майстер замовляв у Греції. Він також зберігся.
Заходимо в магазин поблизу церкви. В одному залі продаються продукти, в іншому — облаштували кафе з більярдним столом.-Окрім музею в Новоселівці, нічого видатного немає, — зізнається продавчиня Катерина. — Навіть дитячий садок вже давно закрили. У селі є чотири магазини і школа, більше ніякої роботи. Багато односельчан працюють в Ладижині на «Нашій Рябі», дехто їздить в Гайсин на цукровий завод і маслосирзавод. Молоді люди — на заробітках закордоном. Ось сусіди переїхали в Польщу. Спочатку чоловік поїхав, а потім повернувся і сім’ю забрав.
У магазин заходить високий чоловік в коричневій курці і шапці-вушанці. Представляється Віктором Івановичем.- Я давно на заслуженому відпочинку, мені вже 80 років. Пів свого віку працював в лісовому господарстві. А от жінка робила в гончарському цеху. Потім він розпався і відкрили новий, невеликий. А в 1990-х створили цех в колишній старій земській школі. Там робили мисочки, підвазонники, плити на грубки. Але і це виробництво занепало. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Cин спостерігав із бабиної скрині» — як створювали Музей живого хлібаМузей-садибу братів Герасименків визнано переможцем конкурсу «Сім чудес Вінниччини» в номінації «Перлини Поділля». В музеї представлено майже тисячу гончарних виробів.
