Якщо радикальна перебудова України вдасться, росія більше ніколи не полізе на наші землі.
Коли ми трактуємо нашу війну як початкову фазу Третьої світової, для цього є об’єктивні підстави. Бо очевидно, що на полі бою зіткнулися українці та росіяни (з невеликими вкрапленнями громадян інших країн по обидва боки лінії фронту), але за кожною з протиборчих сторін стоїть ціла коаліція, що наразі «підносить снаряди». Без допомоги Заходу ми б давно вели партизанську війну. Але і росія без підтримки своїх союзників з «осі зла» не подужала б три роки війни такої інтенсивності. Тому нас атакують не лише радянсько-російською зброєю, а й китайською електронікою, іранськими щахедами (а можливо вже й балістикою), та північнокорейськими снарядами і ракетами.
Однак в трактуванні цього очевидного факту ми кардинально розходимося із Заходом і робимо прямо протилежні висновки. Українська влада та частина пасіонаріїв, занурених у війну, робить все, аби Захід став не тільки подавати снаряди, а й стріляти, якщо не по росіянах, то бодай по їхніх літаках, безпілотниках та ракетах. Тобто з усіх сил підштовхує Захід не просто підтримувати Україну, а вступити на боці України в цю війну. Заклик негайно запросити Україну до НАТО чудово лягає у фарватер саме цієї стратегії.
Фактично це стратегія Черчилля, який від початку Другої світової розумів, що ключ до перемоги – вступ Америки у війну. І це розумна стратегія. Але щоб США вступили у війну замало було всієї красномовності, досвіду та мудрості британського прем’єра – потрібний був Перл-Гарбор та стратегічна помилка Гітлера, який після нападу японців на американську військово-морську базу оголосив війну США… Ці дві стратегічні помилки держав осі стали для них смертним вироком із відстрочкою.
На жаль, Путін – не Гітлер. І навряд чи оголосить Америці війну чи бодай потопить американський есмінець, як 31 жовтня 1941 року ВМС Третього Райху потопили USS «Рубен Джойс». А це означає, що втягуючи союзників у нашу війну. ми діємо прямо всупереч їхній стратегічній логіці. Яка від часів Карибської кризи керується імперативом: за будь-яку ціну уникнути ядерного зіткнення. Можна здати комуністам Кубу чи В’єтнам. Можна зрадити Тайвань і визнати комуністичний Китай. Але треба зробити усе, аби уникнути ядерної катастрофи. Так мислять лідери «вільного світу». Подобається нам це чи ні. І одкровення з бестселера Боба Вудворда «Війна» свідчать, що американський істеблішмент досі мислить саме в цій парадигмі.
На відміну від Гітлера, путінська росія володіє першим у світі ядерним потенціалом, спроможним знищити нашу планету. І коли восени 2022-го року росіяни – після ганебного розгрому на Харківщині та відступу з правобережжя Херсонщини – стали всерйоз розглядати нанесення по Україні тактичного ядерного удару, американці їм пообіцяли, що повного розгрому на полі бою не трапиться. Як знаємо, слово стримали.
На жаль, із втратою ядерної зброї, Україна втратила ядерну логіку, якою послуговуються лідери великих держав. Відповідно, якщо в наших інтересах втягнути Захід у нашу війну, то в інтересах Заходу робити усе можливе, аби російсько-українська війна залишалась проксі-зіткненням між демократіями та тираніями, між Заходом та Сходом. Тримати ескалацію під контролем і всіляко уникати лобового зіткнення з ядерною росією.
Звичайно не всі держави Заходу мислять у цій парадигмі. Але як мінімум, так мислять у Вашингтоні та Берліні. І цього достатньо, аби заклики Зеленського негайно запросити Україну до НАТО, збивати російські ракети та безпілотники над Україною чи дозволити бити вглиб росії західною зброєю розглядали крізь призму ключового для Заходу питання: збільшать чи зменшать такі кроки вірогідність ядерної ескалації. У виборі між опціями пожертвувати Україною чи ризикнути ядерною війною, провідні країни Заходу (знову ж таки, на превеликий жаль для України) майже напевно оберуть принести Україну в жертву.
З цією логікою не обовʼязково погоджуватись. Але її потрібно розуміти, навіть якщо вона суперечить моральному імперативу, міжнародному правопорядку і нашому уявленню про справедливість. Підтримувати Україну – так. Не дати їй програти доти, доки вона готова чинити спротив, – так. Воювати за неї чи відкрито вступити у війну на її боці – ні. Саме з цього ми маємо виходити, будуючи нашу стратегію на майбутнє.
Якщо це визнати, то ми наразі знаходимось у точці біфуркації. Або вести війну до смерті путіна чи іншого тригера, який запустить в росії велику смуту, коли їй стане не до України. Так Хо Шимін виграв свою війну проти США, а моджахеди – проти СРСР. Ціна питання – зруйнована країна, кілька мільйонів цивільних жертв і сотні тисяч вбитих комбатантів. Також забудьте про демократію, права людини і готуйтесь до тотальної мобілізації, причому не тільки людей (незалежно від статі), але також майна, яке наразі знаходиться у приватній власності.
Я називаю цей сценарій «моджахедизацією» України. Хто доживе до перемоги, буде щиро здивований, наскільки Україна, що переможе росію, буде відрізнятись від України, за яку ми починали воювати в 2014 чи навіть у 2022 році,. Проте над цією кривавою землею гордо майорітиме жовто-блакитний прапор, на полях – вирощуватимуть тони маріхуани, а транснаціональні корпорації – за великі хабарі і під захистом ПВК – отримають доступ до розробки корисних копалин «на трільйони доларів».
Варіант два – «полонізація» України. Ми відкладаємо питання відновлення територіальної цілісності або на зовсім або до кращих часів (великої смути, яка іноді трапляється на безмежних теренах росії) та зосереджуємося на радикальній перебудові держави: конституційній реформі, модернізації економіки, запровадженні справжнього правовладдя, розвитку ОПК, відродженні освіти, реформуванні охорони здоровʼя, залученні технологій та інвестицій, плеканню суспільної солідарності тощо. Шляхом несправедливого миру та болючих компромісів ми виграємо 3-5 років для перетворення України з «корупційної клоаки Європи» на «європейський Ізраїль».
Друзенко