Зрозуміло, дуже хочеться ходити в кафе, ресторані і концерти, наче війни немає.
Зрозуміло, дуже хочеться платити податки по мінімуму і купувати нові автівки, наче війни немає.
Зрозуміло, дуже хочеться мірятись рейтингами і готуватись до виборів, наче війни немає.
Але є одне але. Війна є.
І оцінка будь-яких дій має відбуватись не у вакуумі, а з врахуванням цього фактору. Основного фактору.
І так, візити і рейди ТЦК можуть відбуватись для окозамилювання і демонстрації роботи. Але вони стали реальністю тільки тому, що в країні проблема з мобілізацією. Яка загрожує програшем у війні.
І так, підвищення податків може вважатися недоречним на фоні великої корупції, але воно потрібно для фінансування армії, без якого ми можемо програти війну.
І так, в демократичній країні потрібні вибори. Але вони неможливі поки йде війна.
Наші західні партнери фінансують половину українського бюджета, рятуючи нас від шаленої кризи і зубожіння, справжнього зубожіння, які мали б принести війна. Але таким чином вони зробили і ведмежу послугу українському суспільству. Бо завдяки грошам Заходу в українському тилу ситуація прекрасна і являє собою економічне диво як для ситуації з війною. І є величезна спокуса жити так, наче нічого не відбувається і ставати лишень диванним вболювалтником за збірну ЗСУ.
Хочеться розмірковувати про підтримку економіки і оцінювати податкові новації по іх впливу на економіку. Питаючи в держави «а чи підняття податків буде стимулювати українську економіку». Забуваючи, що це вторинне на фоні війни. Не про стимулювання економіки треба думати в першу чергу. Так, наче в нас зараз мирні часи. І так, наче всі забули про слабку інституційну спроможність держави, про яку всі чудово знали до війни. І що дуже багатоьм дуже подобалось.
Гроші Заходу тримають нас на плаву. Київ наповнений конференціями і концертами, на театральні події неможливо знайти квитки, а зарплати в приватному секторі стрімко зростають. І це викрівює реальність. Змушує забувати про ризики про які забувати не можна. Відсторонюватись від реальності. Міряти все категоріями мирного часу. Бо життя ж мирне, коли ракети не летять. Але до ракет швидко звикають, новини про фронт вчаться ігнорувати. І от вас вже непокоїть що влада переглядає податкові правила гри більше за все.
Але важливо розуміти, що це викривлена реальність. Що десь поряд є багато людей, що втратили все. І в будь-який момент часу кожен киянин чи вінничанин може опинитись на їх місці. Чомусь дуже швидко забули про емоції лютого 2022 року…
І може тоді ні в кого не виникне бажання кричати «ганьба» людям, вдягненим у форму ЗСУ. Бо завдяки таким людям ви можете ще жити ваше найкраще життя. А вони це роблять не тому що хочуть, а бо українці, багато українців, не виконують закон і «забувають» сходити в ТЦК. Всі ці бусифікації і рейди є наслідком неповаги до закону в українському суспільстві. Це було нашою проблемою до війни, це буде нашою проблемою після. І це є причиною багатьох проблем зараз. Але чомусь «ганьба» людям, що не виконують закон, в Україні ніколи не кричали…