Чому сусіди не розуміли українців
Мовляв, пропаганда перетворює жителів диктатури на мотивованих пасіонаріїв. Нібито вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».
А потім українська армія заходить у Курську область – і нічого з переліченого не трапляється.
Причому все «те, що не сталося», особливо рельєфно виглядає на тлі того, що відбувалося в Україні у перші місяці вторгнення. Мітинги проти російських окупантів у Херсоні. Відеоролики із цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Черги до військкоматів по всій країні. Сплеск волонтерства та рекордні донати.
Вітчизняний досвід реакції на російське вторгнення змушував нас чекати, що українське вторгнення у Росію спровокує щось аналогічне. Але воно не спровокувало. Насправді в цьому немає нічого дивного.
Останні 30 років життя нашої країни – це досвід дискусії та конкуренції. Кожен новий український президент перебував у опозиції до попереднього. Будь-яка спроба закатати країну в бетон одностайності з тріском провалювалася.
Українське багатоголосся рельєфно виділялося на тлі монументальних ієрархій більшості колишніх республік Радянського Союзу – і тому на наш досвід державності сусіди зі Сходу дивилися зверхньо.
Як Путін знищив громадськість у Росії
У самій Росії тим часом держава забирала під свою опіку всі сфери суспільного життя. Маргіналізувала незгодних, розправлялася з медіа і вбивала конкурентів. Москва укладала зі своїми громадянами новий соціальний договір, у межах якого вони обмінювали свої політичні права на набитий холодильник.
У певний момент Владімір Путін домігся бажаного. Простір російського життя почав нагадувати армійський плац. Вертикаль управління перетворилася на стовп, що дзвенить від напруження. Але у цій схемі не лишилося місця для громадян.
Тому що за всіх своїх недоліків демократія має одну незаперечну перевагу – її громадяни живуть із відчуттям причетності до того, що відбувається. Вони сприймають себе як акціонерів власної держави. Ставляться до чиновника як до функції й не звикли обожнювати президента. А тому й держава для них – «своя».
А диктатури здатні лише заливати низову активність бетоном, причому цей процес ніколи не буває вибірковим.
За 20 років російський президент убив у своїх співгромадянах горизонтальні зв’язки й почуття відповідальності. Досвід ініціативи і звичку до пасіонарності. Випалив відчуття суб’єктності та низовий відгук на події. Він привчив їх до того, що «державі видніше», а тому в момент кризи держави в Росії ніхто не поспішає підставляти вертикалі плече.
За чверть століття свого правління Путін домігся того, що його країна стала країною самотніх і роз’єднаних людей.
Російська вертикаль перемогла не тільки опозицію. Вона насамперед перемогла свій власний народ – перетворивши його на населення. Населення може одягати військову форму, спокусившись величиною одноразової виплати. Може з мовчазною згодою спостерігати за черговою виставою з продовження повноважень правителя. Або може з дивану підтримувати воєнні злочини, які творить їхня армія на окупованих територіях. Але населення не вміє проявляти солідарність і самостійну активність. Просто через те, що для цього потрібні громадяни – а саме від зачатків громадянськості Путін відучував Росію, готуючи її до війни.
Україна виявилася міцнішою, аніж Росія
Усе, що прийнято було вважати «українськими недоліками», – виявилося основою нашої стійкості. Останні 30 років ми переоцінювали нашого противника і недооцінювали себе. Слабкість наших вертикалей компенсувалася силою наших горизонталей.
У момент вторгнення в України було те, чого зрештою не виявилося у Росії, – критична маса громадян.
А Курська операція довела, що російські обивателі, випадаючи з-під всевидющого ока владної вертикалі, перетворюються на байдужих статистів і пасивних глядачів.