Їхнє свято має прадавнє коріння. Про свята на честь дохристиянських богів нині відомо менше, ніж хотілося б, адже ця частина історії протягом довгих століть стиралася з пам’яті. Проте деякі вірування та перекази про богів і свята на їхню честь все ж дійшли до наших часів. Рожаниці – одне з таких.
Воно припадає на 21 вересня, день християнського Різдва Пресвятої Богородиці, яке в народі називають другою Пречистою. Різдво Богородиці святкується з ІV ст. й розпочинає річний церковний цикл дванадесятих свят.
За традицією, на другу Пречисту бездітні жінки просили Богородицю про народження дитини. Тож у наших дохристиянських предків це свято й отримало таку назву – Рожаниці – і було жіночим родинним і родильним святом. У деяких регіонах України його ще називали «бабським».
Лада і Леля – хто вони?
Творцем Всесвіту слов’яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з богів, який залишиввся в пам’яті народу найдовше – й активно вшановувався вже на той час небагатьма язичниками аж до XIX ст.
Рожаниці – богині родинного добробуту, матір та донька – Лада і Леля. Люди вірили, що живуть вони на зоряному небі, люди вірили, що сузір’я Великого та Малого Ковшів – то і є образи богинь у нічному небі. Зображували ж Рожаниць пару близнюків. І, мабуть. недаремно віддавна в народі близнюків вважали священними або принаймні – таємничими знаками Богів.
.відкриті джерела
Давні українки вірили, що Рожаниці здатні народжувати тварин, впливати на врожай.
Лада була втіленням матері та господині, Ляля – символом молодості, весни, краси та любові.
Рожаниці опікувалися народженням дітей. Їм, як і в той час і пізніше Богородиці, молилися жінки та просили про легкі пологи, здорових немовлят, міцну родину, здоров’я живим та спокій мертвим.
Душу людську наші предки уявляли як іскру небесного вогню – зірку, яку боги запалюють при народженні дитини і гасять, коли людина помирає. Напевно, багато хто із сучасних людей не раз чув цю легенду від старшого покоління родини. Так от, вона налічує вже багато століть…
Щоб богині почули їхні молитви, жінки частували обідом бідних односельців.
День вшанування матері
Святкування починалось у переддень – із 20 на 21 вересня. Дівчата вбирались у святковий одяг і йшли гуртом збирати калину. Похід цей був веселим, зі співами та танцями.
Дійшовши до місця, вони підходили до першого куща калини, який побачили. Водили біля нього танці й тут же сідали до загального святкового обіду. Дівчата, лишившись далеко від сторонніх очей, співали та згадували імена хлопців, які їм подобаються.
Після цього з куща калини дівчата обламували гілочки: кожна мала з’їсти по дві ягідки та подумки звернутися до свого коханого. Ці гілочки калини дівчата не випускали з рук, йдучи в танці. Поверталися з село вони також із піснями, а гілочки вплітали собі у волосся чи в вінок.
На підступах до села хлопці вже зустрічали дівчат: також збиралися гуртом, ховались у засідки та намагались злякати їх, застати зненацька, відібрати гілочку калини у дівчини, яка подобається.
.відкриті джерела
Наступними зустрічали дівчат уже матері – на порозі дому чи на воротах. Діти вітали матір зі святом, даруючи їй невеликі гостинці. Особливо ушановувалася і обдаровувалася найстаріша у домі жінка.
Наступного дня дівчата приносили пожертви богиням, аби задобрити їх до продовження роду. Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви, даровані людині самою природою, рослинами і тваринами: хліб, сир, мед, кутя. До речі, щодо куті: на Різдво перед вживанням страви голова сім’ї в Україні підкидав першу ложку вгору – у святий куток або під стелю. В деяких регіонах країни цей звичай зберігся і досі. Походження ж його дуже давнє і, за однією з версій, означає принесення жертви Роду і Рожаницям.
З цього дня вже можна було засилати сватів, тому дівчата на виданні сиділи ввечері вдома, їх дожидаючись. Одружені дочки ішли з вітаннями до свої матерів, співаючи пісні. Ось, за переказами, одна із них:
Гой хто в цім гнізді? Сива голубка.
Рано вставала, дзьобиком пряла.
Дзьобиком пряла, крильцями ткала –
Своїх маленьких потят вбирала,
Своїх маленьких потят вбирала,
Та й на дорогу їх споряджала,
Та й на дорогу їх споряджала,
Крилом сивеньким сльозу втирала,
Крилом сивеньким сльозу втирала,
Та й у віконце їх візирала.
Та й у віконце зранку до ночі –
Крилом втирає сумненькі очі.
Не плач голубко, та й не дивися –
По сходах з ганку до нас спустися,
Стрічай велику свою родину.
Стрічай родину та й дяку Богу,
Що всі знайшли ми до тя дорогу.
На свято Рожаниці дітям забороняли ходити польовими та лісовими дорогами, бо «на них вужі сушаться». А в пасічників добігала кінця підготовка вуликів на зиму, власники овець удруге їх стригли. До цього вже годилося повністю викопати бульбу і засіяти землю житом.
Надовго у людській пам’яті
Населення ще влаштовувало свята на честь Рожаниць у Х–ХІ ст., коли християнство було запроваджене на державному рівні, але поки не всюди прижилося серед пересічних людей. Ходять прекази, у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята.
Культ Роду, про якого ішлося на початку, бере свій початок, імовірно, ще за часів патріархату, тобто епохи бронзи. В той час, як Рожаниці – це культ, що народився в матріархальні часи і втілився в образи Лади та її доньки Лелі. Тож найімовірніше, що Рожаниці – Богині плодючості – виникли у наших предків раніше, чоловіче божество Роду.
За матеріалами з відкритих джерел
Читайте також: Не залишили навіть могил: як і куди безслідно зникла середньовічна Республіка вікінгів