Пізно ввечері 9 вересня ЗМІ повідомили про те, що завершилася зустріч Володимира Путіна і Олександра Лукашенка, під час якої вони домовилися про повний пакет програм з подальшої інтеграції Росії та Білорусі. Йдеться про 28 програм, що формують єдину макроекономічну політику, оборонний простір і ринок нафти та газу.
Путін прокоментував подію, не криючись: «Сьогодні хотів би із задоволенням відзначити, що узгоджені всі 28 програм. Завтра мається на увазі ухвалення їх на засіданні Ради міністрів Союзної держави в Мінську, після чого вони будуть винесені на затвердження Вищої державної ради Союзної держави, засідання якої планується провести до кінця поточного року». Слово «задоволення» з цієї цитати нагадує нам, що апетит приходить під час їжі. Особливо у хижаків.
Новина аж ніяк не стала сенсаційною, хоч і вражає своїм розмахом. Адже вона просто де юре узаконює на папері те, що вже давно відомо де факто: Білорусь з кожним днем усе більше перетворюється на васала Росії. Сподіватися на диво не було підстав, хоча експерти все ж тішились надією, що Лукашенко, цей досвідчений апаратчик і майстер підкилимних ігор, все ж гратиме у свою улюблену гру – затягування. І максимально відтягуватиме дати ухвалення наступних рішень, розіб’є «пакет» із 28 програм на кілька розділів, які рухатимуться в різному темпі.
Але, як бачимо, Лукашенко в цій парі уже слова не має і просто виконує роль статиста. Тому правильно говорити, що відбулися не переговори, а саме зустріч, на якій Путін довів до відома Лукашенка календарний план захоплення Білорусі Кремлем. Ясна річ, сторони подають це як небувалий успіх, але насправді всім зрозуміло, що це піррова перемога. При чому, обох – Лукашенка, але також і Путіна.
Річ у тім, що Лукашенко давно обміняв суверенітет своєї країни й особисту незалежність в ухваленні рішень в обмін на російські гарантії безпеки. Путін пообіцяв йому теплий, хоч і васальний, престол, крісло губернатора, яке згодом, можливо, передадуть і сину Лукашенка. Погодьтеся, це краще, ніж сидіти в тюрмі, бути лінчованим власним народом чи втекти в еміграцію, як Янукович. Тому Лукашенко погодився, і його мотиви хоч і ниці, та зрозумілі.
Але з Путіним ситуація кардинально інша, бо з приєднанням Білорусі він не здобуває фактично нічого, крім проблем. Адже Білорусь і так уже фактично є частиною руского міра і сфер російського впливу на всіх рівнях, тож російське суспільство – виборці Путіна – від 28 програм аж ніяк не пищатимуть від ейфорії. Це вже не та історія, що була з Кримом – тут оплесків і вдячності буде мало. Та й навіть затуркані росіяни усвідомлюють, що це «об’єднання» не було добровільним і стало можливим тільки після кривавих придушень і супроти волі більшості білорусів. Чи є сенс за це хвалити Путіна й пити шампанське? Ні.
Натомість проблем у Росії точно побільшає. По-перше, економічних, адже після запровадження санкцій білоруська економіка на ладан дихає, так що тепер російський платник податків повністю утримуватиме ще одну країну. Замість того, щоб будувати щось у Росії чи збільшувати пенсії, російські рублики знову попливуть за кордон, на утримання кривавих диктаторів.
І найбільша проблема: разом з інкорпорацією Білорусі Путін інкорпорує всередину Росії і білоруську протестну більшість. Так, білоруси терплячі й мовчазні, але це все ж не росіяни і жага бунту там визріває роками. І визріє! Бо такою є логіка історичного процесу, білоруський народ прокидається десятиліттями, і саме це «об’єднання» з Росією, тобто втрата незалежності може стати тригером для визрівання національної свідомості. Так само, як путінська спроба задушити Україну в обіймах розбудила цілий народ і налаштувала проти Росії навіть російськомовних українців.
Тому про ці 28 програм об’єднання Білорусі з Росією я скажу коротко: ну-ну, ми ще побачимо, хто від цього виграє…