Богдан Нагайло
Британский журналист, дипломат, экс-сотрудник ООН
Празднование Дня победы — неприятная правда и выводы для Украины
Празднования окончания Второй мировой войны в Европе закончились, и пора задуматься о том, что мы наблюдали в этом году в Украине и у ее ближайших соседей. Где мы оказались и какие это имеет последствия?
У Москві президент Володимир Путін, як і очікувалось, влаштував 9 травня власний парад на Червоній площі до Дня Перемоги, підтримуючи своє свідоме, але надумане історичне дистанціювання від європейських святкувань та корисливе спотворене розуміння цієї визначальної історичної події. Ми були свідками спроби стверджувати як ніколи раніше відверто, що перемога над нацистською Німеччиною була здобута в першу чергу, якщо не виключно, Росією.
Постійне навмисне брехливе переосмислення того, в чому полягали витоки та наслідки Другої світової, здійснюване лідером спадкоємиці колишньої тоталітарної держави, союзної до нацистської Німеччини (поки обставини не змусили її грати роль тимчасового вимушеного союзника демократичного Заходу), здебільшого ігнорується на Заході або пасивно приймається як нова норма при Путіні.
Цього року, як чіткий знак міжнародної ізоляції, до якої призвела триваюча агресія самозваного кремлівського мачо, його погрози та ревізіонізм, графічно висвітлився той факт, що його залишили святкувати на самоті.
Єдиним винятком був президент Таджикистану, який перебував поруч з ним на Червоній площі, безсумнівно, не тому, що перемога над нацистською Німеччиною так багато значить для його центральноазіатської країни, а щоб підлеститись до нинішнього царя Євразії та звернутися за допомогою в поточному конфлікті з сусіднім Киргизстаном.
Святкування Дня Перемоги у Москві, як і помпезний, застарілий радянський військовий парад, лише підкреслило огидну стратегію колишнього офіцера КДБ середньої руки, піднесеного Кремлем до ролі «генералиссимуса» сучасної Росії. Маючи намір утримувати владу безстроково, він грає на відновленні російської царської та радянської імперіалістичної «величі».
Десятиліттями після Другої світової війни Росія залишається під керівництвом автократів, які маніпулюють історичною пам’яттю та громадською думкою. Облудно стверджуючи, нібито саме Росія перемогла нацизм фактично одна, і що вона є сталінською спадкоємицею великої російської сфери впливу, якщо не імперії.
Історія — це не лише про минуле
Навмисно відмовляючись визнавати роль західних союзників, які дали можливість СРСР оговтатися від першого нищівного удару, нанесеного «бліцкригом» нацистської Німеччини в 1941 році, і стверджуючи, що Червона Армія принесла визволення Східній Європі в 1945 році, Путін пропонує себе у якості сучасного втілення перемоги не лише над фашизмом, але й над «гнилою» західною демократією.
Адже «декадентська» Європа та США змушені були радянською потугою розділити Європу з Москвою сумнозвісною Ялтинською угодою 1945 року.
Правда суттєво відрізняється від того, на чому наполягають Кремль та його посадовці. Путін свідомо досі відмовляється визнати той факт, що протягом перших двох років Другої світової війни — 1939−1941 — червона Москва була союзником і співучасником злочинів коричневого нацистського Берліна. Що замість свободи імперія Сталіна принесла поневолення не лише таким її колоніальним державам, як Україна, але й решті «визволеної» Східної Європи, як-то Польщі, Чехословаччині та Угорщині.
Три десятиліття і більше тому були сподівання, що з розпадом Радянського Союзу та самовизволенням мирними засобами його «комуністичного блоку» у Східній Європі Росія остаточно відмовиться від своєї імперіалістичної та авторитарної спадщини.
А що зараз?
На жаль, «вітер змін», як співали Скорпіонз в ті сповнені надії дні, виявився романтично доброзичливим, але, як ми зараз добре розуміємо, дуже наївним.
Читайте также:
Юрий Бутусов
Настоящая цена победы. Каковы потери СССР во Второй мировой
Окрім того, сьогодні Путін бреше стосовно характеру нинішньої російської агресії в Україні, Грузії та Молдові. Поступове захоплення територій, вбивства, страждання людей, руйнування та масове переміщення, і все це супроводжується заявами про власну невинуватість та непричетність.
Подібно до того, як Сталін для виправдання радянської окупації стверджував у 1945 році, що він підтримує прогресивні соціалістичні сили у Східній Європі, Путін робить вигляд, що є лише захисником «поставлених під загрозу» місцевих «російськомовних» елементів. Алібі і тоді, і зараз спрямоване на невігласів, на надто безтурботних, на безпринципних або схильних за різних мотивів політиці «умиротворення.»
Наскільки подібне все це до виправдань Гітлера щодо розчленування Чехословаччини в 1938 році. І чим це закінчилося? Нападом Гітлера на Польщу у змові з СРСР у 1939 році, який змусив головних умиротворювачів того часу Великобританію та Францію нарешті висловитись чітко і оголосити йому війну.
На жаль, на Заході все ще багато людей через незнання, дезінформацію чи цинізм готові ігнорувати уроки минулого та сприймати нинішній облудний наратив Кремля. І співпрацювати та заспокоювати.
Німеччина, з її рішучістю продовжувати свій проект «Північний потік-2» з Росією, яка знову і знову показує, що вона є ворогом демократичної та об’єднаної Європи, на жаль, надає пріоритет власним інтересам, що занепокоює. Бізнес uber alles?
Отже, говорячи про Другу світову війну, найважливіше пам’ятати про її наслідки. Особливо в сучасному контексті войовничості Путіна, який уже захопив частину України і розраховував, що його загрозлива тактика змусить пасивний і зайнятий собою Захід прийняти, хоч і з невдоволенням, його витівки.
Зараз Німеччина, яка є провідною державою Європи, зайняла амбівалентну позицію щодо Москви. З одного боку, здавалося б, вона підтримує Україну, а з іншого — продовжує прагнути вести бізнес з Росією незалежно від цього. А такий тип співпраці через голови інших європейських держав створює проблеми.
Для Заходу є загальновизнаним, але, зрозуміло, політично неприйнятним за часів Путіна в Росії, підкреслювати наявність нацистсько-радянської співпраці у формі Пакту про ненапад Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. з його таємними протоколами, які передбачали спільний поділ Східної Європи. Це уможливило Гітлеру вдертися до Польщі і тим самим спровокувало початок Другої світової війни.
Читайте также:
Питер Дикинсон
Большая проблема. Как мировые СМИ играют на руку России
Попереднє умиротворення Гітлера Великобританією та Францією у Мюнхені в 1938 р., що призвело до розчленування Чехословаччини та наївного твердження прем’єр-міністра Великобританії Невіла Чемберлена про те, що це забезпечило «мир у наш час», також було шкідливим, бо це лише заохочувало агресивного нацистського фюрера.
Але що наразі є більш актуальним і про що Німеччина та Росія воліють мовчати, а інші переважно взагалі не знають, це те, що німецько-радянська співпраця у ХХ столітті, особливо військова змова, розпочалася набагато раніше.
Починаючи з 1922 року, після підписання двостороннього договору в Рапалло, замаскованого за торговими угодами, «демократична» Веймарська Німеччина розпочала інтенсивне приховане військове співробітництво з ворожим, антикапіталістичним Радянським Союзом.
«Демократична», догітлерівська Німеччина та антизахідний СРСР, використовуючи торгівлю як прикриття, спільно навчали та оснащували свої збройні сили попри те, що вони були ідеологічними ворогами. Інакше кажучи, шлях, який привів до нацистсько-радянського Пакту про ненапад, розпочався зі, здавалося б, безневинних торговельних двосторонніх угод. Бо тоді, як і в Берліні сьогодні, політики та економісти наголошували, що політика та бізнес існують окремо.
Головний виклик
Німеччина є членом НАТО і багато в чому допомагає Україні. Тому я не припускаю, що формат прибуткового цинічного німецького «ділового» співробітництва з Росією, прикладом якого є колишній канцлер Німеччини Гельмут Шредер, обов’язково є типовим образом мислення у німецьких ділових та політичних колах.
Але ми повинні вже розуміти зі спільної історії небезпеку того, коли Берліну та Москві дозволяють діяти лише у власних інтересах над головами очільників інших європейських держав та домінувати в європейській політиці, економіці та, врешті-решт, над свободою інших народів.
Сьогодні, до речі, іншим учасником нормандського квартету, який разом з Німеччиною повинен бути медіатором, дружнім до України, є Франція. Але й тут бізнесові інтереси також призводять до конфлікту інтересів. Обсяги торгівлі між Росією та Францією демонструють стабільне зростання, і Франція є одним з головних іноземних інвесторів у російську економіку. Як зазначає президент Емануель Макрон: «Франція посідає друге місце, безпосередньо інвестуючи в Росію, і ми підтримуємо наші економічні інтереси з тим, щоб стати першими».
Отже, з огляду на те, що триваюча війна з Росією все ще відсуває все інше на другий план для України, Київ повинен реально усвідомлювати, що для Берліна та Парижа це не обов’язково так. Для них бізнес-інтереси, як видається, переважають над «прикрими розбіжностями» з Москвою.
Україна не може дозволити собі бути зведеною до зручної буферної зони — санітарного кордону, як це колись називали французи. Тому вона повинна бути дуже активною у співпраці зі своїми східноєвропейськими, північно-американськими та британським друзями та спонсорами у забезпеченні того, щоб німецько-французький тандем з ворожим Кремлем не домінував у Європі. Щоби не ветував європейську інтеграцію України, Молдови та врешті й Білорусі.
Але, звичайно, Україні необхідно пришвидшувати демонструвати через реформи та протидію корупції, що вона відповідає критеріям вступу до НАТО та Європейського Союзу.
Головним викликом, пов’язаним із цим, є подолання радянської спадщини, яка досі, майже через 30 років після здобуття незалежності, має такий потужний вплив на світогляд багатьох українців, звівши їх до рівня політичних та культурних шизофреників.
За результатами останнього опитування 52,3% респондентів вважають, що кінець Другої світової слід святкувати 9 травня, як і в Росії, і лише 16,2% воліють святкувати День пам’яті та примирення 8 травня разом із святкування Дня Перемоги в решті країн Європи.
Навіть на цьому етапі, згідно з іншим опитуванням, лише близько 46% населення, зокрема і в Західній Україні, розглядають Українську Повстанську Армію (УПА) як борців за свободу України.
Але ще одне нове опитування дало більш обнадійливі результати. Близько 43% українців повністю підтримують ідею вступу України до НАТО, ще 21% скоріше підтримують, і лише близько 20% виступають проти.
Отже, історія — це не лише про минуле. Вона все ще є надзвичайно важливою складовою в триваючій битві за серця та уми українців.
Переклад автора
Оригінал
Присоединяйтесь к нашему телеграм-каналу Мнения НВ