Відомо, що найкраще розвиваються та досягають успіху країни, які вкладають у свою освіту, і йдеться не тільки про школу. Якісна освіта – це наявність критично мислячих людей, людей, які продукують нові економічні ідеї, нові сенси та підходи до розв’язання проблем. І освіта – це не про кількість людей, що мають диплом юриста чи економіста, а про якість знань. У нас цієї якості дуже мало.
Є в мене знайомий, який жодної хвилини не працював на державній службі та навіть не відрізнить обласну раду від обласної адміністрації. Жодного разу не був в університеті державного управління. Але закінчив його з відзнакою та захистив кандидатську. У нього є гроші, він може це собі дозволити. Для чого йому це? «Ну це ж круто, я тепер еліта та інтелігент», – каже він. І все його близьке оточення та сім’я в захваті, який у них крутий тато, чоловік та знайомий. Марнославство у всій красі. Але він не Кива, тому про нього не знає широка громадськість, а розуму йому вистачає, щоб не афішувати своїх «досягнень» у колах, що можуть сприйняти його критично.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1518206 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1518206{
margin: 0!important;
}
}
Кандидатські, що пишуться заради сенсу і змісту – це велика рідкість. Як правило, це додаток або інструмент для чогось: більше грошей, посада, статус, звання. І система, яка мала б відсікати людей з такою мотивацією, не працює і не буде працювати. Тому що ніхто не зацікавлений у змінах, ні учасники самої системи, ні більшість з тих, що до неї приходять.
Кейс про корупцію в науці, що озвучила Олеся Яремчук, викликав хвилю обурення і співчуття, але тільки в окремих бульбашках. Як у цій ситуації відреагувало міністерство, Академія наук? Це риторичне питання. Як відреагували законотворці та політики – голосні заяви. Але жодних законодавчих ініціатив. До речі, другого читання очікує закон, який має трошки змінити правила захисту, але сумніваюсь, що його проголосують вцілому найближчим часом.
Тиску суспільства тут теж немає, з Киви посміялись, про Олесю забули. А були навіть ті, що казали: «Для чого вона це розказує, тепер іншим буде складніше». Ніхто ж не хоче ускладнювати вже зрозумілу й апробовану систему. І в такій системі нівелюються досягнення і роботи тих, котрі реально працювали.
Наявність сторінок із дивним текстом, який називають дисертацією Киви, – це тільки частина проблеми, можна сказати, яскравий та емоційний тизер. Головна проблема – це система, яка допускає появу таких «науковців». Взагалі не зрозуміло, чому приклад Киви так дивує людей, адже в нас уже був «проффесор», який став президентом? А це сталось ще 17 років тому. І що змінилося за цей час? Нічого! Бо ми комфортно почуваємося із системою, з якою можна домовитись.
Найгірше в цьому те, що ЗМІ цим персонажем, розповіді про якого перетворили на серіал, успішно «заговорили» кейс Яремчук і її заяви про корупцію. Ми всі дружно посміялись з нього, як свого часу з міністра освіти плагіатора, та й забули до наступної серії. А система залишається такою ж. Допоки одні пишуть роками свої роботи, не мають коштів на комфортне життя і хочуть щось змінити – інші спокійно купують статус для свого самолюбства.
Ми прирівняли знання і наукові досягнення до біжутерії на блошиному ринку. І таке ставлення до освіти є на всіх рівнях. Від намагання отримати вищу освіту за будь-яку ціну, до хабаря за оцінку, щоб отримати диплом з відзнакою, і вже закінчуючи Кивою.
Не захищаю Киву, але проблема не в ньому. Він – це наслідок хабарництва в університетах, недолугості Академії наук, небажання правоохоронців займатись «такими дрібними справами» та постійного виокремлення вищої освіти як чогось, на що не можна тиснути. Ми самі дали «добро» системі, а Кивів сприймаємо тільки як фриків. І нічого не хочемо міняти. Практично не цікавимось, що за наші податки ще й фінансуються інститути й академії на мільйони доларів, які дають таку ж якість науки, якою володіє Кива.
Коли ЗМІ висвітлювали кейс Олесі Яремчук, то частина соціальних бульбашок вибухнула від критики та нерозуміння, чому так відбувається. Але наукові кола, університетські середовища вдавали, що це одиничний випадок, що нічого немає, та розказували про добру волю на фуршет і традиції ініціації. Але саме закривання очей на такі випадки як з Олесею призвели до того, що Кива стає кандидатом наук (ще не офіційно, але вже захистився).
І його приклад – не унікальний, особливо для депутатів Верховної Ради, просто інші менше привертають увагу і ніхто не аналізує їхніх робіт.
Відповідно до опублікованих аналітичних даних Асоціації докторів філософії України, які підготував Роман Радейко, «серед депутатів минулого скликання 30 отримали науковий ступінь доктора наук та 77 – ступінь кандидата наук. З 424 депутатів ВРУ IX скликання майже кожен четвертий має науковий ступінь (24 %). Серед народних обранців – 31 доктор наук (7 %), 72 кандидати наук (17 %), 15 професорів (3,5 %) та 23 доценти (5,4 %)». Деякі з науковців уже покинули стіни ВР, але з’явились нові.
Тут видно прогрес, а не регрес народних обранців, як про це говорили на початку каденції. Парламент, де чверть є представниками науки, професурою – прямо мрія українських державотворців 90-х років. Чи все-таки таких як Кива дуже багато, але вони не такі фрикуваті? Думається, що другий варіант ближчий до істини. Кива і його дисертація – це розвага для суспільства, чергове шоу з «дурачком». Ніхто не сприймає проблему серйозно.
Але ця проблема веде до відтоку якісних кадрів з України, бо значно простіше поїхати в сусідню Польщу, захиститись там і навіть залишитись працювати. Українська система освіти на розвитку науки робить все для того, щоб той, хто хоче якісно працювати й розвиватись, їхав геть з країни.
Звичайно, є ті, що залишаються і працюють тут, хтось опирається, але більшість підкорюється системі. Є й ті, що після таких захистів якісно працюють та формують нові підходи, сенси та моделі. Є навіть ті, що рефлексують і критично ставляться до своїх робіт п’яти- чи десятирічної давності. Але для більшості простіше промовчати, не реагувати і плисти за течією, бо рано чи пізно вона може і їх винести на вершину цієї системи.
Жарти про Киву, обурення в соцмережах нічого не дасть, а то й відвертають увагу від реальної проблеми. Без системних змін і нового міністра освіти годі очікувати поступу. А зміни мають бути не косметичні, а радикальні. Бо на ринку можна і без диплома магістра економіки працювати, а депутат кандидат політичних наук нічим не кращий від ефективного управлінця.
P.S. За минулі дні багато хто написав, що їм соромно бути в одному ряду з Кивою. Завдяки чому я дізнався, що в нас є ціла армія науковців-економістів. І це в країні, яка має постійні проблеми з економікою, де державні управлінці не знають, як працюють органи влади. Якщо їхні роботи кращі, ніж у Киви – це ще не означає, що вони мають якусь особливу цінність для суспільства і можуть на щось вплинути. Звичайно, є дуже класні спеціалісти, і мені шкода, що їхню працю так дискредитували. Проте лякають люди, які, маючи дипломи докторів наук, розповідають якісь небилиці, що у Львові відкриють клініку для крадіжки дітей і продажу їхніх органів за кордон. Наявність дисертації не гарантує наявність мудрості, відповідальності й адекватності, і Кива цьому найкраще підтвердження.