— Нам треба працювати над утвердженням української мови в державі. Україна повинна у світову цивілізацію внести своє. Якщо ми повторюватимемо американців чи росіян, то не будемо нікому потрібні, бо американці своє краще подають, а росіяни — своє. Наше ж буде плагіатом, а кожен плагіат — нікчемний, — казав мовознавець Іван ЮЩУК. 29 березня його поховали в Києві на Лісовому кладовищі. Помер минулої суботи на 89-му році. Залишилися донька Лариса — кібернетик, син Олег — програміст.Іван Ющук народився 3 жовтня 1933-го в селі Чорників Володимир-Волинського району на Волині в родині колгоспників. Закінчив відділення чеської мови й літератури Львівського державного університету. Досліджував сербську літературу. Викладав у Київському педагогічному інституті іноземних мов. Із 1994-го завідував кафедрою слов’янської філології Київського міжнародного університету.13 років вів програму «Як ми говоримо» на радіо «Культура». Очолював київське об’єднання товариства «Просвіта». Видав 20 підручників з української мови.— З Іваном Пилиповичем я познайомився, коли вступав на підготовче відділення Київського інституту іноземних мов, — розповідає голова Всеукраїнської координаційної ради 58-річний Михайло Ратушний. — У Києві то були часи розквіту застою й шаленої русифікації. Але ми жодного разу не чули, щоб Іван Пилипович переходив на російську. Якось на парі хтось зі студентів спитав, кого із сучасних українських поетів він шанує найбільше й радив би прочитати. Відповів: Василя Симоненка. У книгарнях його творів ми не знайшли. Іван Пилипович приніс на пару його збірку «Лебеді материнства». Прочитав нам кілька поезій. Тоді вся група почула: «Хай мовчить Америка й Росія, коли я з тобою говорю». Був 1981 рік.— Мав честь навчатися в Івана Пилиповича, — каже ексголова Митної служби Максим Нефьодов, 36 років. — На першому курсі студент звернувся до нього російською. Професор почав відповідати різними мовами: сільвупле, не розум’єм. З того часу всі говорили з ним тільки українською.
