Фото: Depositphotos
11 лютого відзначається Міжнародний день жінок і дівчат у науці. hromadske запитало в трьох українських науковиць, чи зазнають вони дискримінації з боку колег, хто їх надихає і як це — бути жінкою в науці.
Нана Войтенко
Нейробіологиня, професорка, завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України. Займається дослідженням механізмів болю. Стаж у науці — 28 років.
До Інституту фізіології я вперше прийшла на початку 90-их ще студенткою, щоб знайти лабораторію, де зможу робити дослідження для дипломної роботи. Наш заступник завідувача кафедри повів мене до лабораторії, де були потрібні студенти. Я стояла в коридорі, а там йому за дверима басовито дорікав один дуже відомий академік, який очолював відділ: «Ну що ти знову мені дівчину привів! Мені хлопці потрібні! Хлопці, які можуть установку зібрати!»
Одним словом, не взяв мене академік до себе. Але я вдячна долі, що так сталося, бо зрештою потрапила до відділу Платона Григоровича (Костюк — відомий фізіолог, колишній директор Інституту фізіології — ред.). І установки я там теж збирала.
Професорка, завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України Нана Войтенко під час виступу на конференції Inscience-2018
Фото: Facebook/INSCIENCE
У нашій сфері тоді існував розподіл праці на «чоловічу» й «жіночу». Хлопці займалися електрофізіологією, а дівчата — «культурою». Але не культмасовою роботою (як спершу подумала я, коли щойно прийшла з фізики в біофізику), а культивуванням живих клітин, на яких потім проводять електрофізіологічні досліди.
На електрофізіологічні досліди Платон Костюк набирав фізиків, і це були переважно хлопці. Наприклад, у моїй інститутській групі з 16 людей були лише дві дівчини. А працювати з культурами клітин він брав випускників біологічного факультету, де вчилися переважно дівчата.
Сьогодні на фізиці дівчата й хлопці навчаються приблизно однаково за кількістю. А у відділі, який я очолюю, більше немає розподілу на «чоловічу» та «жіночу» роботу.
Мені пощастило, тому що, крім цього епізоду, на початку кар’єри я майже не стикалася у своїй роботі з дискримінацією за гендерною ознакою. Але мій позитивний досвід аж зовсім не означає, що проблеми немає.
У Національній академії наук України майже половина співробітників — жінки. Як правило це вважають чимось дуже хорошим. Мовляв, у нас у науці більше жінок, ніж у Європі. Насправді ж це свідчить не про рівноправ’я, а про низькі зарплати в науковій галузі. Через це чоловіки просто не йдуть на таку роботу, а обирають іншу, де більше платять.
Якщо ж подивитися на керівну ланку — президію НАН України або директорів інститутів, — то тут навіть про ілюзію рівноправ’я не йдеться. Серед 33 членів президії лише двоє жінок, а серед директорів інститутів їх одиниці.
Але й приводи для оптимізму є. Минулого року президентом НАНУ став Анатолій Загородній, який розуміє цю проблему та приділяє їй увагу. Його позиція така, що на виборах академіків та членкорів НАНУ, які відбудуться у квітні, слід надавати перевагу жінкам, якщо решта заслуг кандидатів є рівними.
Тут із ним важко не погодитися. Але важливо наголосити, що жінки не повинні обіймати посади лише тому, що вони жінки. Людей потрібно оцінювати за заслугами, а не за статтю, як це робиться в нашому патріархальному суспільстві.
Директорка Інституту молекулярної біології і генетики НАНУ, академік НАН України Ганна Єльська
Фото: УНІАН/Олександр Синиця
Я дуже часто ставлю собі за приклад Ганну Валентинівну Єльську, яка впродовж тривалого часу була директоркою Інституту молекулярної біології та генетики НАН України. Вона одна з дуже небагатьох жінок, які не лише змогли очолити інститут, а ще й зробили його успішним. Водночас вона походить зі скромної інтелігентної сім’ї з Донецьку, і за нею не стояли ні родичі-академіки, ні ще хтось із сильних світу цього. Вона всього у своєму житті досягнула сама завдяки мотивації та розуму.
Саме завдяки Єльській наука в її інституті сьогодні — на світовому рівні. Але, крім науки, їй ще довелося боронити інститут від забудовників, які хотіли забрати частину його території. І вона впоралася! Як директорку її дуже поважали за твердість характеру з одного боку, а з іншого — любили за те, що вона була чуйною та ставилися з розумінням до співробітників.
Дівчатам, які хочуть займатися наукою, в жодному разі не слід зважати на поради на кшталт: «Навіщо воно тобі треба? Це не жіноча справа!» Лише ви самі маєте вирішити, ваша це справа чи ні.
Проте перш ніж пов’язати своє життя з наукою, слід якнайкраще розібратися — чи справді ви підходите одна одній. Для цього сьогодні є багато можливостей: різні гуртки, Мала академія наук, різноманітні STEM-заходи (пов’язані з наукою, технологіями, інженерією, математикою — ред.). Якщо ви бачите, що наука — це ваше, тоді йдіть до мети й нікого не слухайте.
Мотивація — це 50% успіху. Але наука потребує й багато рутинної роботи. Наприклад, досліди, які потрібно ставити знову й знову, аж поки ви не отримаєте переконливий результат. Усе це стосується не лише дівчат, але й хлопців так само.
І ще одне. Треба прагнути стати першою. Ти розбиратимешся в певній темі — нехай навіть невеликій, — але в ній ти будеш найкращою. Тоді колеги звертатимуться по твою пораду й поважатимуть тебе, незалежно від того, жінка ти чи чоловік. Головне — твій професіоналізм.
Кандидатка біологічних наук, наукова співробітниця відділу хімії та біохімії ферментів Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна Тетяна Яценко
Фото: Tetiana Yatsenko/Facebook
Тетяна Яценко
Кандидатка біологічних наук, наукова співробітниця відділу хімії та біохімії ферментів Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Займається дослідженням процесів тромбоутворення. Стаж у науці — 9 років.
День жінок та дівчат в науці — привід не лише згадати видатних науковиць та їхні відкриття, а й привернути увагу до тих проблем, із якими жінки стикаються, працюючи в науковій сфері. А проблеми є. Просто комусь більше щастить не трапляти на них, а комусь — менше.
Якби успішність людей в кар’єрі залежала тільки від їхніх здібностей і наполегливості в роботі, то День жінок в науці був би не потрібен. Це ж навіть на перший погляд здається абсурдним, бо навіщо ж підкреслювати стать науковця, якби його цінували лише за професійні характеристики? Але якщо звернутися до статистики, стає очевидно, що чоловіків у науці цінують більше.
На сьогодні жінок серед співробітників наукових установ України близько половини — від приблизно 40% в НАНУ до 74% у НАПНУ (Національна академія педагогічних наук). Однак що далі від посади лаборанта й ближче до звання академіка, то меншає частка жінок. Членів-кореспондентів НАН України наразі 364, із них лише 34 жінки. Із 170 академіків — лише п’ять жінок. Навіть на 83 іноземних члени Академії — дві жінки. Частка жінок у «вищих ешелонах» упродовж останніх десятиліть зростає, але надзвичайно повільно.
У моєму відділі з 11 співробітників є 9 жінок, і в інституті в цілому більш як половину дослідницьких посад також обіймають жінки. Жінки легше погоджуються на невисоку оплату праці, ніж чоловіки, а в українській науці заробітна платня дуже маленька, якщо не брати до уваги гранти. А щоби подаватися на гранти та потім виконувати проєкти, необхідно мати вдосталь часу, енергії й уміння керувати проєктом — далеко не кожен на це здатен.
Але загалом у НАНУ лише близько 40% жінок-дослідниць. Підозрюю, це через велику кількість технічних інститутів, де жінок традиційно працює мало. Дівчат на технічні спеціальності вступає менше, ніж хлопців, бо то «не жіноча справа». Відповідно, частка дівчат в аспірантурі менша тощо. Жодної жінки-академіка з технічних спеціальностей немає (із 5 академіків-жінок дві — фахівчині з економіки, дві біологині й одна етнологиня).
Мені загалом щастить із середовищем, у якому я працюю — жодного разу не довелося чути про те, що «жінці не місце в науці». Це якщо говорити буквально. Зате кілька разів чула славнозвісний анекдот, що «жінка-науковиця — як морська свинка: і не свинка, і не морська». І тільки один раз від чоловіка, а здебільшого — від жінок.
А від однієї викладачки в університеті чула: «Що довше волосся, то коротший розум». Яскравий приклад самодискримінації. Здається, упередження так глибоко втовкмачене було в їхні голови тогочасним середовищем, що приймалося як щось природне. Але радію, що з молоді ніхто вже цю дурню навіть як жарти не повторює.
Дослідницькі інститути є «хорошим місцем роботи для жінки» — така думка побутує серед деяких наукових співробітниць. Робота фізично не важка, відпустки довгі, за тривалі лікарняні ніхто не звільнить, робочий день не дуже довгий, часто можна домовлятись і йти додому раніше, лишається багато часу та сил на виховання дітей і підтримання побуту. Заробітна платня маленька, отже, і вимог до такої співробітниці не може бути багато. Гранти писати та проєкти тягти не вимагають. А жінці багато заробляти й не треба, адже чоловік має забезпечувати сім’ю.
І загалом я особливої проблеми в цьому не бачу, якщо людині така система справді комфортна, зарплатня влаштовує та немає жодних амбіцій. Але це, по-перше, формує ставлення до жінок-дослідниць як до «морських свинок», по-друге, створює прошарок пасивних людей на посадах наукових співробітників, яким і цього достатньо.
Колись мені довелося бути аспіранткою-офіціанткою на святі Дня поля. Ми, рядові аспіранти, працювали на дослідних полях Інституту фізіології рослин без вихідних упродовж 1,5-2 місяців. Робота була фізична, наприклад, сортове прополювання: кущики пшениці, яка на вигляд не того сорту, що є на ділянці, треба вирвати вручну. І так по 6-8 годин на день.
А перед цим самим Днем поля всім дівчатам-аспіранткам дали вихідний, бо «ви ж будете їжу гостям розносити, щоб вигляд хоч нормальний мали». І всі це сприймали як норму, тому й мені наче прийнятним це видалося спершу. Аж поки той самий День не настав, і я не побачила, куди потрапила.
У лісопосадці між полями були розставлені столи та польова кухня. Дівчатам, одягненим у спіднички й вишиванки та з заплетеними косами, треба було розносити котлети й компоти запрошеним агрономам. А старші пані з інституту товклися на кухні, ну бо де ж місце жінкам із науково-дослідного інституту? Хтось із керівництва звелів мені не підходити до їхнього столу, бо я надто худа й висока, а «жінка має бути, як пиріжечок».
Те, що я тоді відчула, мабуть, називається «культурний шок». І не скажу, що хлопцям-аспірантам тоді пощастило більше, бо в них свої абсурдні функції були. Все-таки дискримінація — це не тільки про погане ставлення до певної категорії людей, це й про втрату людського ставлення взагалі.
Швидкість кар’єрного зростання залежить від стосунків у сім’ї та розподілу побутових обов’язків. Якщо людину за наявності амбіцій підтримують, або хоча б не обмежують, то стать не впливатиме на розвиток кар’єри. Якщо ж жінка сама виходить із позиції «Я ж жінка, мені й ставки молодшого наукового співробітника достатньо, а вдома діти не годовані, фіраночки не випрані» або якщо чоловік так вважає, то, звісно, професійного розвитку не буде.
Маю знайому, яка писала дисертацію та наукові статті в перервах між заняттями, які вела в університеті, бо після роботи треба поприбирати, випрати, чоловіка нагодувати. А о 9-ій вечора світло у квартирі вимикали, бо чоловік спати лягав і заважати клацанням по клавіатурі не можна.
Загалом у моєму колективі немає систематичної «жіночої» проблеми. Усвідомлюю, що це мені пощастило, а в когось іншого може бути абсолютно інша ситуація.
Якось мені пощастило познайомитися з доктором Керол Робінсон. Вона стала піонеркою цілого нового напрямку в науці, який називають нативомікою (досліджує білкові молекули в їхньому природному стані та оточенні — ред.) Але для цього їй доводилося протистояти опорові скептиків у науковому середовищі й доводити, що запропоновані нею підходи справді працюють. А почалося все, коли 16-річна Керол пішла працювати лаборанткою у Pfizer і потрапила в лабораторію мас-спектрометрії, де зрозуміла: це саме те, що її цікавить.
Керол Робінсон є першою жінкою-професором Оксфорду та першою жінкою-професором хімії в Кембриджі. Нині вона — Дама-командор Ордену Британської Імперії та президентка Королівського хімічного товариства Британії.
Під час її виступу, де вона розповідала про власний дослідницький шлях, її запитали, як їй вдалося домогтися успіху, поєднуючи наукову роботу та сім’ю (адже в неї троє дітей). Згодом докторка Робінсон сказала, що, власне, запитання смішне, і його ніколи не поставили б чоловікові-професору, чого б він у житті не досягнув. Але з іншого боку, вона розуміє, що її історія таки може мотивувати інших жінок.
Існування Дня жінок у науці дуже дратує окремих чоловіків і навіть жінок-науковиць. Мовляв, для чого наголошувати на статі науковця — це тільки відвертає від професійного рівня людини, і жінки самі не хочуть бути науковицями (інженерками, хірургинями, пілотами тощо). Я сподіваюся, що незабаром потреби у відзначенні такого дня не буде, бо присутність жінок у науковій сфері не буде проблемою ні для кого, насамперед для самих науковиць.
читайте також
«Це копітка й детальна робота, тому за неї беруться жінки»: як працює найбільш жіночий відділ інституту Патона
Молодша наукова співробітниця Радіоастрономічного інституту НАН України Анастасія Скорик робить селфі з дипломом кандидата наук
Фото: Anastasia Skoryk/Facebook
Анастасія Скорик
Кандидатка фізико-математичних наук, молодша наукова співробітниця Радіоастрономічного інституту НАН України, координаторка науково-популярного клубу «Вільний Університет Майдан Моніторинг» у Харкові. Займається дослідженням пульсарів та машинним навчанням для аналізу астрономічних даних. Стаж у науці — 10 років.
Астрономія — це була мрія дитинства. Все почалося з дитячої книжки, де Сонячну систему порівнювали з фруктами та ягодами: Сонце — це кавун, Юпітер — яблуко, Земля — горошина тощо. Ніколи не шкодувала, що пов’язала життя з цією наукою. Інколи навіть зараз мене беруть дрижаки, такими цікавими та незвичними речами я займаюся.
А захищати кандидатську варто було принаймні для того, щоби спостерігати реакцію людей, коли кажеш, що я — астрофізикиня! Шкодую тільки про те, що наукою займатися важко з фінансової та організаційної точок зору, тож багато перспективних молодих науковців мусять покинути цю професію.
В аспірантурі я займалася дослідженнями пульсарів у низькочастотному радіодіапазоні. Я проводила спостереження на радіотелескопі УТР-2 — це декаметровий радіотелескоп, що є найбільшим у світі за ефективною площею у своєму діапазоні.
Сигнали від пульсарів дуже схожі на кардіограму — тільки для небесних об’єктів. Вивчаючи їх, можна зазирнути в магнітосферу пульсару та зрозуміти, як саме в ній генерується випромінювання.
Зараз я опановую напрямок машинного навчання для аналізу астрономічних даних. Це розлога й дуже й перспективна тема.
Не тільки в Україні, але й у всьому світі існує проблема The Leaky Pipeline (дослівно перекладається як «дірявий трубопровід» — ред). Вона полягає в тому, що навіть якщо в університетах на технічних спеціальностях навчається приблизно однакова кількість дівчат та хлопців, то що далі кар’єрною драбиною, то менше жінок залишаються у спеціальності. Це факт, із яким не посперечаєшся.
День жінок та дівчат у науці повинен щонайменше привернути увагу до цього явища. Це дуже добре, що він породжує цікаві дискусії в різних наукових спільнотах та примушує замислитися про причини явища The Leaky Pipeline.
Якщо не брати до уваги посади, то в моїй спеціальності співвідношення жінок до чоловіків становить приблизно 40% на 60%. Не так і погано насправді. Серед молодих учених багато дівчат, але на керівних посадах або серед докторок наук відсоток жінок менший. Привіт, The Leaky Pipeline.
Напевно, мені пощастило, бо я ніколи не стикалася в професійному середовищі з дискримінацією на підставі того, що я жінка. Принаймні серйозно. Може й були окремі «криві погляди» чи «зауваження», але я не надто звертала на них уваги.
З одного боку, як правило, на жінках лежить більше зобов’язань, окрім роботи (це так звана неоплачувана робота), які так само необхідно виконувати. З іншого боку, часто саме молоді хлопці йдуть із науки, щоби годувати свою родину, тож конкуренція спадає. Відома річ: щойно спеціальність стає прибутковою, жінок звідти витісняють. А наука, на жаль, у нас поки неприбуткова.
Мене надихають усі українські науковиці, які досягли успіху у своїй галузі. Особливо ті, з якими я особисто знайома. Це біофізикиня Валерія Трусова, яка читала дуже класну популярну лекцію в нашому клубі «Вільний Університет». Це Ірина Миколаївна Бельська, керівниця відділу фізики астероїдів і комет НДІ астрономії Харківського національного університету, яка потрапила до двадцятки українських науковців із найбільшим показником Гірша (коефіцієнт, що визначає рівень цитування автора в наукових працях — ред.). Це керівниця моєї бакалаврської роботи Олена Юріївна Баннікова, яка зараз захищає докторську та займається активною міжнародною діяльністю. Це й мої подруги — молоді дослідниці, які проводять конференції, їздять за міжнародними програмами та підтримують мій рідний інститут.
Моєму особистому життю наука не заважала ніколи. Гадаю, тут головне знайти партнера, який поважає тебе, твій вибір та розвиток. І це не лише про науку, а й про будь-яку сферу професійної діяльності.
Дівчатам, які хочуть займатися наукою, я б порадила шукати підтримку серед подруг, друзів, наукових керівників та колег. Не звертати уваги на дрібні «підколювання» та не миритися зі справжньою дискримінацією. А чоловікам — оцінювати реальні результати, не робити «попусків» й не ставитись упереджено.
Моє улюблене гасло — Celebrate diversity («Шануймо розмаїття» — ред.). Усі ми дуже різні, кожен має свій життєвий шлях. Тож варто виховувати толерантне суспільство, і тоді гендерні проблеми не будуть такими суттєвими.