«Не треба боятися непопулярних речей, треба боятися втратити час і можливості для змін», — каже Ірина Констанкевич, описуючи перспективи ухвалення закону про медіа. За її словами, має бути суспільний запит на зміни, а після рішення РНБО та президента щодо закриття трьох каналів Медведчука пані Ірині очевидно, що такий запит є.
Заступниця голови комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики критично оцінює результати медіареформ, які розпочалися після Революції гідності. На її думку, можливо, після реформування преси навантаження на місцеві бюджети стало й меншим, але мешканці сіл без інтернету втратили можливість отримувати інформацію, бо частина видань закрилася. Їй прикро, що багато друкованих видань зникли без фінансування й державної підтримки. Пані Ірина вважає, що держава має захищати ті друковані медіа, які формують державницькі пріоритети. «Економічно виграли, гуманітарно програли», — каже вона. А про успішність реформи суспільного мовлення, за словами пані Ірини, можна буде говорити лише тоді, коли доступ до Суспільного матиме сто відсотків українців, а контент буде якісним.
Ірина Констанкевич, як і її колега по комітету Микола Княжицький, каже, що провести деолігархізацію лише медіа складно. «Аналогічні тенденції мали б початися і в інших сегментах економіки», — коментує вона. Із приходом нової влади пані Ірина не побачила глибоких і докорінних змін олігархічної державної моделі.
Пані Констанкевич, яка довго працювала у Волинському національному університеті й була головою благодійного фонду «Освітній фонд Лесі Українки», вважає, що Україна 2021-го має достойно відзначити не тільки тридцятиріччя незалежності, а й 150-річчя Лесі Українки, Агатангела Кримського та Василя Стефаника. І мріє, щоб бажання вшанувати цих людей ішло знизу, а не насаджувалося зверху — як і реформи.
Раніше «Детектор медіа» публікував інтерв’ю голови Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микити Потураєва та голови підкомітету з питань культурної політики цього ж комітету Миколи Княжицького.
– Пані Ірино, після Революції гідності в Україні стартувало кілька медіареформ, на які чекали кілька десятків років. Це реформа Суспільного мовлення та реформа друкованих державних і комунальних видань, які мали перервати радянську традицію і відділити ЗМІ від влади. Попередньому парламенту так і не вдалося ухвалити закон про аудіовізуальні послуги. Цьому скликанню теж ніяк не вдається ухвалити цей проєкт, який тепер називається «Про медіа». Як ви вважаєте, чому? Які шанси ухвалити цей величезний проєкт, який іще називають медіакодексом?
– Підготовка рамкових чи базових законів — це завжди тривалий процес, і, на думку досвідчених фахівців, колег із інших європейських парламентів, поспіх може лише зашкодити якісному результату. Адже, до прикладу, робота над Законом «Про освіту» тривала три роки, працювали численні групи експертів, були створені робочі групи на базі Міністерства освіти та науки і профільного комітету, доводилося дискутувати щодо багатьох норм і новаторських положень, допоки не приходили до консенсусу. Щодо «медійного кодексу» ситуація значно складніша. До фахового обговорення додається політична складова (зокрема, вплив російської агресії, нерозв’язані питання державної та інформаційної безпеки, постійна економічна нестабільність). І зрештою, має бути суспільний запит на ці зміни. І тут, я думаю, після рішення РНБО щодо закриття трьох каналів і вольової позиції президента є очевидним для всіх, що цей закон на часі. Не треба боятися непопулярних речей, треба боятися втратити час і можливості для змін.
– Трирічна реформа друкованих ЗМІ завершилася 2018 року. Її здебільшого вважають успішною, якщо судити з кількісних показників. Наразі реформовано 615 видань (близько 96 % від загальної кількості державних та комунальних ЗМІ): 569 — комунальних (це близько 97 % від загальної кількості комунальних видань), 46 — державних (близько 91 % державних видань). Частина видань не встигла реформуватися і втратила реєстрацію. Якщо ж дивитися на реформовані газети з погляду якості контенту, то аналіз авторів «Детектора медіа» показує: реформувавшись, низка видань продовжує «славити» місцевих керівників влади. Також під час реформи з-під дії закону вийшли державні газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», тобто державні газети все одно залишилися. Чи варто, на вашу думку, продовжити реформу друкованих ЗМІ?
– Реформа друкованих видань, і державних, і комунальних, як на мене, була «успішною» в частині оптимізації видатків. Так, навантаження на бюджети стало меншим. Та треба бути чесними. Що отримали натомість ті, хто потребував друкованого слова? Не секрет, що є велика аудиторія тих, хто отримував інформацію, локальні новини чи вузькопрофесійну інформацію саме з друкованих видань. Інтернет, на жаль чи на щастя, не заповнив ці лакуни. Адже покриття інтернету не охоплює всю територію України. Мешканці сіл позбавлені можливості отримувати інформацію ще й через брак грошей. Відтак якщо порівняти, що втратили, а що здобули, то я з гіркотою констатую, що це була реформа згори і без належного комплексного аналізу та прогнозованих наслідків. Економічно виграли, гуманітарно — програли. А щодо того, хто кого хвалить у місцевих виданнях і чому, — все старе, як світ: «хто платить, той замовляє музику». Мені прикро говорити, що багато видань закрилося за відсутності фінансування й державної підтримки. Держава має дотувати важливі видання з огляду на інформаційну безпеку, особливо на перехідному етапі до ринкової економіки, в часи війни на сході і «руїни в головах». Держава має захищати ті видання, які доносять і формують державницькі пріоритети.
– Яка ваша думка щодо реформи Суспільного мовлення? Частина депутатів досі не розуміє суті реформи, місії Суспільного, не розуміє, навіщо знищили державне мовлення і створили Суспільну телерадіокомпанію. АТ «НСТУ» існує вже чотири роки, але реформа рухається дуже важко через постійне недофінансування, зовнішнє і внутрішнє протистояння. Хоча моніторинги показують, що інформаційне мовлення стало одним із найкращих відповідно до професійних стандартів, НСТУ постійно дорікають низьким рейтингом флагманського каналу «UA: Перший», забуваючи або й не знаючи, що Суспільне — це не один, а багато каналів на різних платформах. Комітет гуманітарної та інформаційної політики підтримав проєкт змін до Закону про Суспільне (№ 2576), але він також «завис» у парламенті. Чи підтримаєте ви його якнайшвидший розгляд?
– Це питання напряму корелює з попереднім. Успіх будь-якої реформи залежить не від того, скільки коштів зекономили чи скільки працівників скоротили. Успіх реформи — це те, що натомість постало, що створено і функціонує, відповідаючи суспільним потребам. Тому щодо Суспільного мовлення в мене є з десяток-другий істотних зауважень і претензій, але я розумію їхню першопричину — це державне недофінансування. Ті кошти, які виділялися на реформу, — це мізер. Хоча також є питання до їхнього адміністрування. Зокрема, стан регіонального суспільного вимагає вже не лише парламентського контролю, а, можливо, й контролю правоохоронних органів. Із регіонів надходять скарги, що є проросійські канали, натомість Суспільного або зовсім немає, або ж його якість далека від сучасного рівня. Як депутатка-мажоритарниця особливо вболіваю за те, щоб Суспільне і бачили, і чули в кожному селі, селищі, містечку, у столиці, великих містах і прикордонних областях. От коли в нас буде 100 % забезпечення Суспільним із якісним контентом, тоді будемо говорити про успішність реформи.
– Ви ініціювали й очолили робочу групу при Комітеті щодо регіонального мовлення ПАТ НСТУ в контексті інформаційної безпеки. Вже є певні напрацювання й рекомендації робочої групи. Як ви вважаєте, чи вплинули ці рекомендації на виділення НСТУ повнішого фінансування з держбюджету на 2021 рік? Яких іще результатів ви очікуєте від цієї робочої групи? Яким бачите Суспільне в майбутньому?
– Суспільне потрібне, це не обговорюється. Успішні аналоги працюють у багатьох європейських країнах. У нас, очевидно, має бути власна модель з огляду на суспільно-економічний стан, на традиції й перспективи розвитку України як демократичної держави. Власне, робоча група для того і працювала, щоб оперативно реагувати на проблеми і напрацьовувати законодавчі норми, пропозиції до держбюджету-2021. Загалом члени з комітету гуманітарної та інформаційної політики максимально зацікавлені в еволюціонуванні Суспільного мовника, тому сподіваюся, що організаційні пертурбації скінчаться, баланс між центром і регіонами встановиться (запрацює третій регіональний канал Суспільного), контент стане цікавим і сучасним.
– Чи може в Україні відбутися деолігархізація медіа? Чи вдасться комітету й парламенту запровадити ефективні механізми, які б не дозволяли скупчувати в руках олігархів величезну кількість медіа? На ваш погляд, чи можливо щось глобально змінити в медіа, допоки існуватимуть олігархічні канали? Попередній парламент запровадив прозорість медіавласності. Але це половина реформи. Чи підтримає цей парламент проєкт № 2072 про фінансову прозорість медіавласності?
– Складно прогнозувати щодо таких процесів у медіа. Це ж не окрема самостійна галузь, яка функціонує ізольовано. Аналогічні тенденції мали би спостерігатися і в інших сегментах, хоча б економіки, до прикладу і для початку. Натомість із приходом нової влади, на яку 73 % виборців сподівались як на руйнівників корупційної, олігархічної державної моделі, ми не побачили глибоких і докорінних змін.
– На ваш погляд, чи потрібно ухвалювати закон про протидію дезінформації? Якщо так, чи готовий комітет його розробити?
– Варто ще обговорювати, що це має бути — окремий законопроєкт, частина закону про медіа чи інший варіант. Але протидія дезінформації, маніпуляціям та іншим формам психологічного впливу має бути, як і відповідальність за поширення дезінформації та маніпуляцій.
– 2021 року Україна відзначатиме кілька важливих ювілеїв: 150-річчя Лесі Українки, Агатангела Кримського, Василя Стефаника, а в серпні — 30 років незалежності України. Як, на ваш погляд, мала би Україна відзначити ці ювілеї, зважаючи на те, що у нас триває війна з Росією?
– Справді, 2021 — рік знакових подій та ювілеїв, із-поміж яких урочистого відзначення потребує тридцятиліття незалежності України. Це віха в розвитку нашої державності й національної консолідації. Важливо провести «самоаналіз» суспільних процесів, і було б добре, якби кожен відповів на питання: «Що я зробив для того, щоб моя держава була незалежною та успішною?» Адже кожен із нас є невеликим гвинтиком великого державного механізму. Відповідаючи на питання «Quo vadis?», ми повинні мати візію на наступні 50‒100 років.
ВР ухвалила постанову про відзначення ювілею Лесі Українки на державному рівні, передбачила кошти на видання, проведення культурно-мистецьких заходів, імпрез. Президент указом проголосив нинішній рік Роком Лесі Українки. Важливо, що це спільна злагоджена робота комітету з Міністерством культури та інформаційної політики, велика особиста робота міністра Олександра Ткаченка, керівників державних і недержавних організацій і установ.
Особисто мене надихає, що нам вдалося реалізувати амбітний проєкт повного академічного видання творів Лесі Українки в чотирнадцяти томах. Це видання підготували науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки разом із колегами з Києва, Рівного, Львова, Чернівців та інших міст. Попереднє повне видання творів Лесі Українки 1971 року було ідеологічно «радянським». Треба було Лесю «очистити» й подати повно, із творами, які не друкувалися раніше, в сучасній редакції, з науковими коментарями, без купюр і спотворень. 25 лютого в Українському домі це видання презентують. Вважаю, що це гідний подарунок. Але насправді впродовж ювілейного року буде багато цікавих подій і книг, фільмів, вистав, виставок. Як на мене, важливо, щоб це стало органічною потребою школярів і студентів: цитувати Лесю Українку, читати й переосмислювати її.
Фото: amajbutne.com, Орест Маховський