Буковина багата традиціями, у кожному регіоні й селі свої звичаї та порядки. Десь Різдво відзначають 25 грудня, але здебільшого таки 7 січня. Десь за стіл на Святвечір сідають по обіді, а десь чекають першої зірки. Десь готують 12 страв, а десь кажуть, що це не обов’язково.
У будь-якому разі до Різдва наші бабусі й дідусі починали готуватись заздалегідь.
Головна різдвяна страва – кутя
— Різдво у Чернівецькій області – дуже розмаїте, і це не епітет. Все залежить від району, про який говоримо, та його етнографічну домінанту – Бессарабія це, Буковинське Покуття, Буковинська Гуцульщина тощо, — розповідає етнологиня, завідувачка відділу традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва Іванна Стеф’юк. – Варто спершу пояснити, що розуміємо під словом «традиція». Це той ритуал, який памʼятає мінімум три покоління. До прикладу, у Лужанах восьме десятиліття існує традиція вертепу з шопкарями, причому що цікаво – пережила ця традиція і радянські часи.
Основна різдвяна страва – це, безперечно, кутя. Її готують і густою як кашу, або рідку.
— На Буковині суттєво кутя різниться залежно від регіону. Десь її називають «пшеничка» і варять з крупи пшеничної, десь – із рису та сухофруктів, — додає І. Стеф’юк.
Підсолоджували кутю медом, а також ліпили вареники з різноманітними начинками. Могли бути з капустою, картоплею, вишнями, сливами, готували страви з грибів, запікали рибу, варили пісний борщ, крутили голубці, але без м’яса, смажили пампушки.
Перед святковою вечерею господар дому – підкидав кутю до стелі й говорив побажання, щоб рік був щедрим, а урожай добрим. Ця традиція давня і, мабуть, вже ніхто цього не робить. Бо і стелі вищі, і вже вони не дерев’яні.
Атмосферу створювали й за допомогою декору
На Святвечір на столі обов’язково мала бути свічка, а прикрашали стіл дідухами, які символізували достаток.
— Я робила колись дідуха із пшеничних колосків, які збирала перед цим у серпні, — каже чернівчанка Надія Бабух. – Насправді нічого складного там немає, це може зробити кожен, було би бажання й інтернет у поміч. І що головне – дідух, як на мене, додає справжньої різдвяної, власне, української автентичної атмосфери.
Під стіл ставили оберемок запашного сіна ісокиру, щоб велось господарство.
— Один із найяскравіших спогадів з дитинства, на Святвечір після того як всі повечеряли, діти залазили під стіл і кудкудахкали, щоб водилася у господарстві птиця, — ділиться дитячими спогадами чернівчанка Світлана Шкварчук. – Бабуся ставила під стіл сіно й ще заносили велику сокиру.
Таких звичаїв дотримувались у Дорошівцях на Заставнівщині.
— А після вечері всю їду та прибори залишали на столі й виходили з кімнати, бо мають прийти мертві повечеряти, — веде далі Світлана. – Після вечері несли вечерю дідусеві та бабусі. Мама загортала солодощі спершу в газету, відтак у святкову хустку, ми мали сказати таке вітання: «Просили татко й мамка й я вас гарно прошу, щоб ви були ласкаві на тайну вечерю». За це ми, дітьми, отримували якісь гроші, бабуся забирала пакунок і давала щось своє на взамін.
— Не всіх різдвяних традицій вдається дотримуватись, — каже мешканець села Дорошівці, що на Заставнівщині, Дмитро Павлик. – Як ось, 12 страв на столі, час такий. Але свято від того гіршим не стає. Пам’ятаю ще малим, відразу після Святвечора у нас починали колядувати. Ця традиція є досі. Діти гуртуються і ходять по сусідах, родичах та співають колядки. Дорослі вже починають колядувати після Богослужіння у церкві 7 січня. Збираємо церковний хор і ходимо селом. Ще в нас так заведено, що до неодружених ходять колядники. Для незаміжніх дівчат є своя колядка, а для хлопців – своя. Знаю, що досі дівчата таких колядників чекають найдужче.
Різдво – свято сімейне
— Ще моя прабабуся казала, що на свято всі родичі мають бути під одною стріхою (дахом, — авт.), — каже чернівчанка Оксана Миколаїшин. – Святкували Різдво у бабусі на Кіцманщині, збирались родиною й сідали вечеряти після обіду, коли тільки починало сутеніти, щоб до першої зірки вже почати колядувати. Тоді у селах колядників було багато.
Цьогоріч Різдво у карантинному світі таки мусить бути максимально домашнім.
— Для мене особисто Різдво – це свято душі. Якщо якийсь рік порушила піст – на Різдво мені сумно. Якщо ж готувалася, як належить – то немає світлішого дня у році, аніж цей. Такі речі не піддаються постановці. Атмосферу Різдва я не вмію створювати гірляндами. Це щось набагато приватніше і водночас набагато вище, — ділиться Іванна Стеф’юк.
Віталія КОЗМЕНКО