Давня та особлива традиція дзвонарства Львова. Чули про такий звичай на Галичині? От і журналістка Коротко про здивувалася, побачивши інформацію про те, що Міністерство культури та інформаційної політики внесло традицію саме львівського дзвонарства до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Про те, чи існує школа дзвонарів, чи може жінка бити у дзвін та чому на дзвіниці треба обов’язково побувати незаміжнім дівчатам – у матеріалі Коротко про.
Багато храмів включають аудіозапис дзвонів
Ранок неділі. Зазвичай запруджені туристами вулички Львова у цей час порожні. Тільки кілька жіночок та бабусь поспішають на службу божу до Успенської церкви (ПЦУ). Туристи знають її як Вежу Корнякта, хоча це лише частина ансамблю самого храму.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/11/aa9597370e619aaec0917974de65d3d6.jpg
Вхід у дзвіницю. Фото: Ольга Кухарук
Історія Успенської церкви давня та цікава. Переказувати не будемо, залишимо цю справу історикам та місцевим екскурсоводам. Лиш заінтригуємо: уявіть, скільки всього пережив цей храм, збудований у 1572-1578 роках.
А ось Вежа Корнякта, побудована за гроші грека-купця Костянтина Корнякта, і є дзвіницею з діючими дзвонами Успенської церкви. До речі, в наш час більшість храмів мають аудіозаписи передзвону. Відлити якісний мелодійний музичний інструмент ой як складно і дорого: в Україні майстрів практично не залишилося. Тому у Львові церков із діючими дзвіницями можна перелічити на пальцях однієї руки.
Біля входу у вежу на журналістку Коротко про вже чекав головний дзвонар храму — 60-літній Петро. Саме він керує дзвіницею храму.
— Наш настоятель отець Ігор каже: «Я керую в храмі, а Петро — дзвонами», — сміється Петро. Великим ключем відчиняє старі металеві чорні двері: це і є вхід у вежу.
— Ви, головне, тримайтеся за перила, — попереджує.
Тримаюся з усіх сил. Крок за кроком піднімаємося кількома ярусами закручених дерев’яних сходів. Сходинки старі, риплячі, зроблені ще за допомогою дерев’яних цвяхів.
Загальна висота вежі без хреста 65,8 метра. Дзвіниця знаходиться на останньому ярусі десь на висоті у 55 метрів. Це приблизно 9-10-поверховий будинок. Піднятися на таку висоту хиткими сходами стало справжнім викликом власній фізичній витривалості. Та що казати, крепатуру відчувала ще й кілька днів після відвідин дзвіниці. А дзвонар Петро — невисокого зросту і дрібної статури чоловічок — швидко видерся нагору.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/11/33d0e44da2ba12c37e0576d1ae12cb4c.jpg
Успенська церква з високою вежею Корнякта. Фото: Ольга Кухарук
Лише чоловічі імена
Та повернімося до головних героїв цієї статті.
— У нас є сім дзвонів: один найбільший (аж 4 тонни, діаметром два метри і висотою два метри) і найстаріший має назву «Святого Кирила», він тут був завжди, — розповідає Коротко про дзвонар Петро.
Після побудови дзвіниці цей дзвін потихеньку підняли нагору за допомогою волів. Було ще два трохи менших дзвони, але у Першу світову війну їх переплавили на патрони. А «Кирила» залишили: аж надто важкий.
— І ще маємо три середніх. «Юрій», «Олег» і «Петро» ( це пожертва мецената), і три малих,– каже Петро. — Усі кріпляться традиційно на коромислах, До речі, дзвони обов’язково освячують і дають лише чоловічі імена.
— І тут чоловічий шовінізм!
— Ні в якому разі, але якось на Волині назвали дзвін жіночим ім’ям, і він з першого разу тріснув, — виправдовується дзвонар. – Зате й жінка може працювати на дзвіниці, вчитися грати на дзвонах.
Праця суто на волонтерських засадах, не оплачується.
До початку недільного дзвону залишається пів години. За цей час розпитуємо Петра про те, як же він опанував цю милозвучну справу. І виявляється, що спеціальної школи або курсів дзвонарів не існує. Нехитра наука передається від старшого покоління молодшому.
— Вперше на дзвіницю я прийшов у 2004 році, тут головним дзвонарем був пан Василь, який працював ще з 60-х років (так, і за совєтів також), він мене погодився вчити, — розповідає Петро. – Спочатку я стояв і лише дивився, з часом пробував працювати з меншими дзвонами. І так поступово опанував це вміння. До речі, мій наставник Василь дзвонив до своїх останніх днів життя. Пішов у засвіти минулого року, йому було 84 роки.
На годиннику 10:45, час бити у дзвони. Чоловік тричі хреститься, цілує древнє розп’яття Христа, що прикрашає одну з балок, і починається магія.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/11/52ff85b12a70c9fcd8a886a24232ea10.jpg
Чотиритонний дзвін «Святий Кирило». Фото: Ольга Кухарук
Дзвонили при похованні Фаріон
Спочатку Петро з усієї сили за допомогою мотузки розгойдує важезного «язика» найбільшого дзвона «Кирила». Розгойдує разів чотири, аж поки той не видає перший протяжний звук. Все, після цього «Кирило» дзвонить. Від його мелодії, здається, вібрує все навколо: стіни, підлога, картинка на фотокамері, авторка цього тексту.
За кілька хвилин до дзвону «Кирила» доєднуються три середніх дзвони. І вже під кінець дзвінко нагадують про святу неділю менші. Потім дзвонар ще раз б’є «язиком Кирила». Все, кінець ранковому передзвону Успенської церкви. Тиша. Петро кілька хвилин стоїть нерухомо, молиться. До речі, впродовж усього передзвону читає напам’ять найбільш відомі молитви «Отче наш» та «Богородице Діво…».
— Взагалі дзвоню двічі у неділю: біля 9-ї та біля 11-ї, в середньому по 15 хвилин, — каже Петро.
— Колись дзвони сповіщали не лише про свято, а й про біду, — нагадуємо.
— Так, це відомий факт, і ми кілька разів також дзвонили, сповіщаючи про трагедію, — погоджується дзвонар. – Звучання було без святкового передзвону, сумне. Це було двічі: коли на війні загинув один з наших прихожан. І коли ховали убиту Ірину Фаріон.
Після завершення дзвонарської роботи Петро зачиняє старі віконниці, щоб вітер та птахи не гуляли дзвіницею. І розповідає зовсім не церковні байки.
— Дзвони мають якусь чудодійну силу, забирають хвороби, дарують міць, — каже. – Якщо незаміжній дівчині постояти під дзвоном, то вона найближчим часом обов’язково вийде заміж. А якщо під час удару «язиком» об дзвін торкнутися чолом «Кирила», то найзаповітніше бажання здійсниться.
— Заміж я не хочу, а от бажання маю, давайте спробуємо, — погоджуюся.
Петро приставляє до стіни хитку драбину. Видираюся нею до «Кирила», і проводимо такий трохи дивний ритуал. Яке бажання? Найбільш заповітне для кожного українця.
Опісля акуратно спускаємося сходами до виходу. На одному з ярусів Петро зупиняється біля старої запилюженої картини Тараса Шевченка, вишитої хрестиком. Проводить долонею по шапці Шевченка і каже:
— Бережи дзвони, Григоровичу, і до зустрічі.
Така от його власна традиція.
— Петре, ви знаєтеся з дзвонарями з інших церков, скажіть: дійсно традиція дзвонарства Львова відрізняється від традиції дзвонарства інших українських міст? – запитуємо.
— Все ж, думаю, навряд чи наші мелодії чимось особливо відрізняються, — скромно відповідає Петро.
Щиро кажучи, погоджуємося зі дзвонарем. У кожному українському місті, де є храм з власною дзвіницею, знають і вміють бити у дзвони. Можливо, змінюється послідовність звуків, є деякі інші фактори, але мелодійність церковного передзвону і у Львові, і у Харкові, і в Одесі зачаровує.
До речі
Сповіщали про повітряну тривогу
Неподалік Львова є невеличке містечко Жовква. Славиться не лише центральною площею, замком та річкою з неблагозвучною назвою Свиня, а й багатьма церквами. Одна з них – храм святих апостолів Петра і Павла (ПЦУ). Тут же є і дзвіниця з 9 дзвонами.
— Зазвичай дзвонимо у неділю та на великі свята, але на початку війни наші дзвони сповіщали про повітряну тривогу, — розповідає Коротко про настоятель церкви отець Маркіян. – Тоді сирену не було чутно у всіх куточках міста. І люди звернулися до нас: а давайте при тривозі бити у дзвони. Так ми і робили. І вночі, і вдень, коли була потреба. Дійшло до того, що я мав страшенну крепатуру і не міг бити поклони у церкві (сміється. – Авт.). Але систему оповіщення привели до ладу, і потреба повідомляти про тривогу дзвонами відпала.