Відтепер ми можемо бачити Єгора Гордєєва не лише у «Сніданку з 1+1» у будні дні, а й щосуботи у програмі «Аргумент кіно».
В інтерв’ю Коротко про ведучий «1+1 Україна» Єгор Гордєєв розповів, як на каналі вирішили оновити «Аргумент кіно», перший випуск якого вийшов у 1999 році, яким він хоче робити цей проєкт, як почувається після серйозної травми ноги, чому намагається економити свою енергію, чи підтримує спілкування з чоловіком Руслани Писанки Ігорем Ісаковим та чим би міг займатися, окрім телебачення.
Мені цікаво складні історії робити рейтинговими
— Єгоре, чия була ідея перезапустити «Аргумент кіно»? Реанімувати проєкти буває дуже нелегко. Тим паче, це інтелектуальні розмови, це не шоу.
— До мене звернулася продюсерка каналу Ольга Захарова з пропозицією оновити цю історію. У мене насправді була давня ідея відновити старі проєкти, взагалі стару філософію — коли це пряме спілкування з глядачем тут і зараз. Це така інтимна розмова особистості з особистостями на різні теми. Тому мені важко було не погодитися.
Це така пропозиція, від якої не хочеться відмовлятися, навіть якщо в тебе купа справ і купа проблем. Це той маленький вогник, за який хочеш триматися і вважаєш, що це потрібно.
— Мені здається, цей проєкт – те, що вам треба, він вам дуже підходить.
— Дякую. Хоча я жодним чином не позиціоную себе як кіноексперта чи кінокритика і ніколи на це не претендував. Я не Юрій Макаров, не Андрій Алферов, якого дуже поважаю, не Володимир Войтенко.
Я назвав би себе людиною середньої надивленості, і мені цікаво знаходити різні ракурси. Я знаю, як зацікавити більш широку аудиторію. Не лише кіноманів, які переглядають всі останні новинки фестивалів. Мені здається, я, умовно кажучи, місточок між аудиторіями. І мені цікаво саме так будувати цей проєкт.
— Це ж повністю ваш авторський проєкт? Тобто ви самі обираєте, кого запрошувати, про що говорити, які теми підіймати, яке кіно дивитися?
— Це результат колективної творчості. Я страшенно люблю колективний мозок, коли є команда, яка все це драйвить. Ми накидуємо ідеї, сперечаємося, щось приймаємо, щось відкидаємо. Ми думаємо, як зацікавити стрічкою якомога більш широку аудиторію і як підібрати ракурс, щоб люди плавно перейшли у цей фільм.
— А як обираєте стрічки для показу?
— Зі стрічками, на жаль, складніше, бо все впирається в гроші. Якщо ти показуєш якийсь контент, ти повинен купити права на демонстрацію. Відповідно до цього ухвалюються рішення.
Є більш багаті часи і більш бідні. У більш багаті часи ти можеш щось собі придумувати, пропонувати, лобіювати, в більш бідні часи вигризаєш якісь історії і працюєш з тим, що є. І це, до речі, теж цікаво. Це виклик для медійника, принаймні.
— Програма вийшла в ефір у 1999 році. Вам тоді було років 9. А тепер ви ведучий «Аргументу кіно».
— Так, мені тоді було 9 років. Можна в це не вірити, але я дуже багато чого пам’ятаю з тих часів, що йшло на телику. В тому числі й «Аргумент кіно».
По-перше, 1990-ті — це трішки інша інформаційна історія. І коли ти дитиною включав телик і дивився якісь історії, не маючи особливого вибору, інтуїтивно хапався за те, куди тобі йти. Навіть не розуміючи до кінця якихось слів, виразів, інтонацій, імен.
Я дивився дуже багато телевізійних проєктів і фільмів, і пам’ятаю саме свої враження. Те, що врешті-решт у всіх нас залишається. Ми забуваємо сюжет, плюси чи мінуси, але запам’ятовуємо враження.
Я пам’ятаю свої враження, коли дивився «Що? Де? Коли?». А мені було 3 чи 4 роки. Я ж нічого не розумів від слова зовсім, але це той вайб, в якому ти ріс. Це була й інша мова для мене. Я, як російськомовний хлопчик з Києва, не так часто чув українську мову. Це теж було дуже цікаво. А діти хапаються за нове, за нові історії.
Для мене дуже дорогі ці проєкти, бренди, це частина мене, як би це пафосно не звучало. Тому постійно заводив розмови на каналі, щоб якось це можна було повернути. І дуже вдячний всім, що ми це зробили.
— Бажаю вам гарних рейтингів!
— Я реаліст. Напевно, тут не буде якихось захмарних цифр. Я знаю, як робити рейтингові історії. І зараз мені цікаво складні історії робити рейтинговими. Інколи виходить, інколи – ні. Інколи є сили, талант, можливості, знання, команда, інколи – немає. Дай бог, все вийде.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/11/16a1549e01d88cbcc84235604375050c.jpg
Єгор Гордєєв тепер ведучий не лише «Сніданку з 1+1», а й «Аргументу кіно». Фото: «1+1 Україна»
Хочу ще пройти обстеження, але стрибати досі не можу
— Анонсуючи проєкт, ви запитували у підписників, як довго після початку повномасштабної війни вони не могли говорити із собою про себе. Про що ви говорите з собою?
— Я інтроверт більше, аніж екстраверт, як би це не здавалося комусь зі сторони. Тому дуже багато говорю із собою, і про себе насамперед. Починаючи від того, хто я і що далі робити.
Бувають моменти, коли ти з кимось говориш — не важливо, це приватна розмова чи робоча, — витрачаєш на це час, сили, енергію, але наче себе не відчуваєш, наче фальшивиш, іншим голосом говориш. Тому дуже багато із собою говорю, чому так відбувається, що не так. От наче якесь заміщення відбувається, і ти починаєш наче робот про щось з кимось говорити. А так не має бути. Тому часто про себе говорю, як не стати роботом, і фіксую ті моменти, коли я ним поступово стаю.
— Як ваше здоров’я? Бо один із найпоширеніших запитів у Google про вас – це нога. Люди переживають.
— Я насправді вражений. Мені якось по-ідіотськи соромно буває, бо ти, як ідіот, падаєш зі свого підвіконня, а потім три місяці ходиш влітку на милицях. Це абсолютно комічна історія. Може, людям зараз мало якихось хороших побутових історій, не вистачає простоти.
Я і сам дуже багато сміявся з себе, коли це сталося, друзі з мене сміялися. Думаю, люди по-доброму теж хочуть посміятися з мене, з себе.
До речі, зараз хочу ще раз пройти обстеження, бо в мене була складна історія, подвійний перелом.
— Подвійний перелом – це не дуже вже смішно.
— Так, насправді було пекельно боляче. Я ще й одразу на ефір поїхав, бо не знав, наскільки все серйозно. Насправді треба було одразу операцію робити, а я відкладав. Тому будемо дивитися, чи все ок. Але стрибати досі не можу.
— Це справді винні штори? Бо тоді ви писали, що це сталося, коли ви одночасно вішали штори і включалися у зум.
— Так, ні краплі не перебільшував. Буває, щось не так висить, і тебе це дратує. Коли ти ходиш по квартирі, в тебе зум за зумом, ти намотуєш кола, щось пишеш, а та штора просто дратує, бо висить якось по-ідіотськи. І ти думаєш: ну все, зараз залізу, поправлю, бо муляє. Заліз (сміється).
— Але ви ще той екстремал! Пам’ятаю включення з Білої Церкви, ви стоїте на милицях, на площі купа голубів, а Сєнічкін в ефірі каже: «Єгоре, здіймися на милицях вверх до неба з голубами». І ви, не роздумуючи, так побігли на милицях, що страшно за вас стало не тільки Люді і Руслану.
— Це, мені здається, було смішно. Може, так з екрана виглядало, але це вже був третій місяць, я нормально навчився ходити на милицях. Інколи ти так хочеш цього позбутися, а тут тобі ще й кажуть: лети, як той голуб (сміється).
Це наша «сніданківська» історія. Це як жарти між собою, коли ти ні про що не думаєш, просто віджартовуєшся, смієшся з себе, з інших.
— Якщо поправляли штори, то квартиру відремонтували після влучання у жовтні 2022-го? Все вдалося полагодити?
— У мене була проблема з балконом, він трішки поповз. Дізнався про це абсолютно випадково, вже через рік після цього. Думаю, наче ж при ясному розумі, але коли рухаюся по балкону, наче невеличкий землетрус. Виявилося, була трішки пошкоджена опора.
Але все ок. Вікна сам поміняв одразу. Взагалі нічого дуже складного більше не було. Є програми державного відновлення, але мені б реально соромно було просити полагодити два вікна, це не та історія. Я-то працюю, а люди без роботи залишаються.
Намагаюся дуже економити свою енергію
— Ви постійно в роботі. Окрім ефірів, ведете конференції, заходи, навіть на коментарі людям у соцмережах відписуєте. На себе, на друзів часу вистачає? Що вам дозволяє перезавантажитися?
— Якщо зовсім відверто, справа не зовсім у часі. Справа в енергії. Я зараз намагаюся її дуже економити. Розумію, що мені треба багато чого зробити – і мені цього хочеться. Тому в мене просто не вистачає енергії на спілкування. Я зараз його й фільтрую. Відмовляюся від багатьох проєктів, якщо про роботу говорити. Дуже вибірково зустрічаюся з людьми. Можливо, це не правильно, можливо, колись про це пошкодую. Але зараз мені краще накопичити енергію, мені так простіше і легше.
Умовно, краще вдома книжку почитати. Я взагалі завжди таким і був. Просто сьогодні такі бажання збільшилися в багато разів. Думаю, все це періодами в житті буває.
До початку великої війни я два роки працював фактично цілодобово. А далі – велика війна, все понеслося. Розумію, що мені реально не вистачає sabbatical (тривала відпустка, яка надається раз на кілька років і часто використовується для того, що не є основною роботою. – Авт.), справді довготривалого переключення. Це якщо відверто з собою говорити.
Але який «сабатікал»! Є певні обставини, і в них треба вирулювати так, щоб енергії вистачило і було більш-менш комфортно, щоб робити те, за що ти берешся, якісно і отримувати від цього задоволення. Тому я таку формулу обрав для себе.
— Це більше фізична втома дається взнаки чи моральна?
— Як інтроверт я навчився переключатися. Найскладніше – встати, почати, прийти, заговорити. Коли в дитинстві займався плаванням, найскладніше було встати, прийти, зайти, переодягнутися, вийти до басейну. Це при тому, що я страшенно любив воду і плавати. А коли ти все це зробив, проблем немає.
Так само і з цими шаленими витоками енергії. За багато років я вже навчився, як з цим жити. Я можу все робити професійно. Але спочатку навіть за дуже цікаві історії через силу змушую себе взятися.
Це як історія з басейном – важко змусити себе щось почати. Може, це старість, не знаю (сміється).
— А прокидатися на роботу о 5-й ранку нормально?
— Це дисципліна. У тебе можуть бути різні дні, стани і так далі, але працює дисципліна. Це вам каже людина, яка щойно проспала ефір (сміється). І таке буває. Але дисципліна регулює твій графік, твій сон, ти розумієш, що завтра тобі рано вставати.
— Дисципліна, мені здається, працює в мирні часи, а не коли по тобі летять ракети, «шахеди», все, що тільки можна, і ти не спиш всю ніч.
— Мені пощастило. По-перше, у мене зараз немає дітей, за яких ти переживаєш. У першу чергу ти ж переживаєш не за себе, а за близьких. По-друге, у мене в цьому сенсі дуже міцна психіка. Головне – щоб у мене дах не поїхав, тому я йду в коридор, якщо вже десь близько вибухає.
Так неправильно говорити, але, мені здається, що люди так звикли до тривог — а вони зараз ледь не щоночі, — що вже рідко йдуть в укриття. Ми або зберігаємо свою психіку, або постійно живемо на виснаження. Ясно, що не треба бути зовсім божевільними, коли людина ні на що не реагує.
— Безперечно, кожна людина сама вирішує, як діяти. І наша думка в цьому питанні – це лише наша думка і наше рішення. Бо щоночі в укриття не набігаєшся, коли вранці тобі треба йти на роботу і працювати. До того ж, бігти в укриття, яке за кілька кварталів, – це теж такий собі варіант.
— Абсолютно, кожен вирішує сам для себе. Ми інколи посміюємося, що вони стріляють, стріляють, а потрапити не можуть, ідіоти. Вони, може, й ідіоти, але ця історія змушує нас постійно не спати, це тотальна втома, ми не можемо нічого продукувати, виробляти, виливаємо потім гнів на близьких, рідних. Тотальне виснаження – це потужна сучасна зброя, яка може працювати й інколи працює.
Але, як будь-де в сучасному світі, у нас все звучить зараз дуже суперечливо. Може здатися, що я своєю філософією закликаю не ходити в укриття і бути фаталістом. Я усвідомлюю, що можу для когось бути рольовою моделлю. Тому прошу кожного бути відповідальним.
Телеведучий каже, що дуже фільтрує спілкування і береже енергію. Фото: «1+1 Україна»
Є величезна мрія про ферму з виноградником
— Ви товаришували не лише з Русланою Писанкою, а й з її чоловіком Ігорем Ісаковим. З ним тримаєте зв’язок? Бо як би це прикро не звучало, буває, про людей, які залишаються самі, забувають.
— Тримаємо. Намагаємося навіть інколи зустрічатися, приїжджати одне до одного. Насправді я Ігоря особливо і не знав. Я більше спілкувався з Русею. А з Ігорем дуже тепло зійшлися після того, як Руся захворіла, тому що у нас було багато контактів, я допомагав щось скоординувати, зробити.
Перше знайомство з Ігорем було дуже віддалене. Ми саме презентували програму «Твій день», і Ігор обережно споглядав за Русланою, щоб їй не було холодно, щоб їй не було голодно. В цьому була така душевність і тактовність!
А зараз, по суті, ми з Ігорем познайомилися заново. Він вчиться жити новим життям, намагається це робити. Він дуже хороша і добра людина.
— Пам’ятаю, вони завжди приходили до нас на інтерв’ю удвох, жартували, дуркували, це було дуже мило.
— Вони були прекрасною парою. Страшенно різні, але у них якось так вдало склався пазл, і я дуже радий, що у Русі був Ігор, а у Ігоря була Руся. Це прекрасно. Можливо, не кожному так щастить.
— Ви щойно повернулися з відрядження з-за кордону. Які це відчуття — бути не вдома в цей момент?
— Я дуже швидко переключаюся. Підозрюю, це професійна деформація, бо в нашій професії треба швидко орієнтуватися, змінювати настрої, атмосферу, теми. У мене немає такого, що я довго у щось входжу і довго виходжу. Я від цього частково страждаю, але інколи це і зручно. Не рефлексую, я дуже багато встигаю спостерігати за життям за кордоном. Звісно, стежу за тим, де і хто з моїх в цей момент вдома.
Я їжджу лише по роботі, у нас багато зйомок. Головний і страшний висновок, який я зробив, — ми взагалі втратили палітру в очах. І це нормально, природно, дивлячись, в якому просторі ми живемо. Там люди продовжують сприймати світ не чорно-білим. У них є така змога і таке щастя. У нас такої змоги немає, і ця чорно-біла історія відображається в очах і сприйняттях. Це все логічно, інакше бути не може. Але це страшно.
— З виїздами проблем не буває?
— Я ж їжджу не у відпустку. В мене є запрошення на зйомки або на участь у якихось подіях.
— Питаю, бо хто задумав втекти, якось спокійно виїжджає. А хтось збирається з благодійними концертами, і їх не випускають.
— Хто хоче втекти, той втече. Хтось їде і просто не повертається. Для мене це дуже болюча тема в тому сенсі, що я бачу, насамперед, особисту трагедію людей. Така в мене робота, і виховали мене так, що намагаюся дивитися на все їхніми очима. Не хочу казати, добре це чи погано, але мене так вчили. І в професії так робиться. Тому люди, які зробили вибір, так чи інакше все одно його втілять. Через перепустки, «тушкою» – як завгодно, але вони це зроблять. Це їхній вибір, їхнє життя. Що ти зробиш?
Я прекрасно розумію складнощі видачі таких документів, тому що дуже багато ними користуються не за призначенням, коли волонтери виїжджають за перепустками на відпочинок і не повертаються. Розумію підвищені контролі. Я просто не розумію людей, які на цьому заробляють. Зараз вже розслабилися, це вже психолог їх зрозуміє. Але коли з 2022 року на цьому заробляли, і непогано, вимагали, натякали на хабарі, і зі мною таке було, то для мене це дика історія.
— Нині такі історії вилазять з мільйонними хабарями, що в голові не вкладається. І совість нікого не замучила.
— Людина – така істота, яка дуже швидко знаходить собі виправдання. Виправдати свої вчинки дуже легко. І це дуже природно. А от щоб зупинитися, треба мати надзусилля й інтелект. Про це багато знято фільмів, написано книг. Тому я не дивуюся. І не здивуюся, якщо вони виправдають свої мільйонні хабарі.
— Хотіла запитати, чи проходите ви якісь тренування, але згадала про ногу…
— У мене зараз все так пішло, думаю, може треба у церкві помолитися (посміхається). Спочатку з ногою мучився, потім дуже сильно перехворів ковідом, фактично, тільки зараз трохи оговтуюсь. Ще закінчую антибіотики пити.
Але пройшов курс такмеду. Мені й самому було цікаво: ти живеш в таких умовах, що без цього не можна.
— Телевізійна кар’єра по-різному може складатися. Чим би ви могли займатися, щоб це також було в кайф? Чи телебачення – це єдине, до чого лежить душа?
— Точно не єдине. Я часто про це думаю. Багато разів хотів йти, мені пропонували запустити інші цікаві історії. Зараз все так швидко змінюється навколо, що говорити про щось – це наче в повітря. Я запросто міг би займатися рекламою, у мене дуже багато досвіду.
В медіа я навчився складати і розповідати історії. А це взагалі основа сучасного світу. Це і власний бізнес, і маркетинг, і побудова власного бренду, і соціального, і гуманітарного – та чого завгодно.
Я дуже пристрасна людина щодо цього – якщо мені подобається історія, я за неї хапаюся, докручую, пакую і роблю. Мені це цікаво. І неважливо – в кадрі я працюю чи не в кадрі, на телебаченні чи не на телебаченні.
Ясно, що я страшенно люблю «Плюси» і «Сніданок з 1+1», в якому працюю багато років, наших глядачів, з якими щодня на зв’язку і які вже більше, ніж глядачі, — це наші однодумці.
— Але все рівно ви говорите про медіа, комунікації. Маю на увазі, що це не мрії про, скажімо, виноградники, де ви б робили крафтове вино.
— От ви зараз прямо в точку сказали. Я дуже захопився цією історією. Серйозно. Коли є час, навіть щось почитую, розбираюся, як і що. У мене є величезна мрія про ферму з виноградником. Не знаю, як і коли це втілити, в якому періоді життя, але, мені здається, колись це зроблю. Знову ж таки, це теж мова про складання історії. Якщо ти будеш робити бізнес, ти маєш скласти історію. Насамперед побудувати цю історію для себе. Але, звісно, така історія можлива лише в нашій мирній Україні. Тому першочергово я мрію про закінчення війни і нашу перемогу.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/11/172d146a81e8531bc15b790697f6cb91.jpg
Єгор Гордєєв зізнається, що йому, в першу чергу, цікаво розповідати історії. А буде він в кадрі чи ні – це неважливо. Фото: Instagram.com/yegorgordeev/