Сергій Кисіль (“Ловець снів”, “БожеВільні”)
Уся моя історія в кіношколі – це суцільна подорож із захопливими моментами і новими враженнями. Я прийшов вчитися вже у зрілому віці, коли життя й так тісно перепліталося з творчістю. Працював ведучим концертів та різних заходів, але в якийсь момент почав відчувати, що творчо зупинився. Зрозумів, що потрібно щось робити. Вдосконалюватись. Змінювати щось кардинально не збирався – хотів просто, так би мовити, апгрейду. Та виявилося, що кожен день навчання акторській майстерності був повним виходом із зони комфорту, зануренням у щось абсолютно нове. Відтоді минуло майже 10 років, і я вже не уявляю себе без кіно та театру. Школа стала тим місцем, де я знайшов себе, і, як бачите, все сталося якнайліпше.
Ірина Островська (“Дім за склом”, “Мої думки тихі”)
Я не впевнена, що стала б акторкою, якби не кіношкола. Хоча в мене і була профільна освіта, але декілька років була поза професією: спочатку догляд за дитиною, а потім багато інших “перешкод”, серед яких головним чином невпевненість у тому, чи тобі це потрібно і чи взагалі зможеш. І ось в один момент я все ж відчула, що це шанс to get my foot in the door. Мені було 38, коли я стала студенткою Української Кіношколи, вона повірила в мене, а я в себе. Не памʼятаю жодного разу, щоб я пропустила заняття чи не зробила завдання (в мене досі є купа знятих сцен, ще той матеріал для розбору!). Мені хотілося все! І через рік вперше стала в кадр, а ще за два роки отримала номінацію на премію “Золота Дзиґа” за роль другого плану в “Мої думки тихі”. І так крок за кроком у фільмографії вже 26 проєктів, а тепер в січні чекаю прем’єри фільму “Дім за склом”, де зіграла головну роль. Тож коли зі мною радяться, чи варто починати, а чи не пізно, я відповідаю: як може бути пізно, якщо ти інакше не можеш?
Катерина Олос (“Зозулі”, “Батя”)
Якщо вірити в покликання душі – то, думаю, в мене саме так і було. Хоча було й багато перевірок у житті – чи справді я хочу стати акторкою. Наприклад, спочатку батьки не відпустили мене навчатися на актрису, тож я вчилася у Львові на архітектора. А потім переїхала в Київ і вступила до Української Кіношколи. І це було нелегко, бо там був дуже сильний відбір. Пам’ятаю, що це для мене було дуже неочікувано. Приходжу на співбесіду – а там людей сто, а з них мають відібрати десь тридцять. Мене, до речі, попередили, що на першій зустрічі з викладачем школи Михайлом Грінченком багато хто плаче – він дуже глибоко розбирає психологію та сутність кожного. Я подумала – та ну, щоб я плакала? Такого точно не буде! І що ви думаєте? Приходжу я до Міха (його так називають студенти), дві секунди розмови, він ставить мені якісь запитання – і я в сльози! Зараз згадую це з посмішкою. Можу сказати, що навчання в кіношколі змінило мене не лише як актрису – я передивилася взагалі своє ставлення до життя і до самої себе.
Захар Шадрін (“Назавжди-назавжди”)
Я почав займатися акторством у 14 років – у театральній студії для підлітків у Миколаєві. У 15 мене запросили на мої перші проби, а в 17 я вирішив вступати до університету ім. Карпенка-Карого. Проте мені не вдалося, натомість вийшло вступити на факультет кіно і телемистецтва КНУ імені Шевченка. Але мрія стати актором не залишала, я продовжував ходити на проби. І в якийсь момент, після чергової відмови в ролі, зрозумів, що мені все ж потрібна справжня акторська освіта. Тож я продовжував навчатися в університеті – і паралельно вступив до Кіношколи. Був одним із останніх, хто подав заявку на навчання, це було майже спонтанне рішення. І все склалось. Я вдячний, що в останній момент мою заявку прийняли і зарахували мене. Зараз я вже давно живу в Лос-Анджелесі, навчався тут у багатьох студіях та академіях. І можу сказати, що жодна з них не дала мені стільки, скільки дала кіношкола в Україні. У Голлівуді бути актором – це забава для багатьох людей, які можуть собі це дозволити. Вони вчаться, але не завжди розуміють, навіщо це їм. А в Україні ті, хто вчиться на кінопрофесії, все ж серйозно ставляться до того, що вони роблять. І знають, навіщо їм ця фахова освіта. Це серйозний підхід.
Фото: пресслужба