Ще один фронт Росії
Росія поступово нарощує геополітичний вплив у Африці. Десь — підсолоджуючи словами та продаючи пшеницю, а десь — підмазуючи грошима й постачаючи зброю.
Одним із інструментів цієї експансії Кремля стала перша міністерська конференція форуму партнерства Росія—Африка, що відбулася минулих вихідних. У ній узяли участь 54 делегації африканських держав і регіональних об’єднань, які обговорювали інвестиції, сільське господарство, безпеку… На конференції було ухвалено спільні заяви — загальнополітичну й три секторальні: про міжнародну інформаційну безпеку, боротьбу з тероризмом, мирне використання космосу.
З погляду країн Африки, такий форум гарний тим, що дає змогу встановити політичні, економічні й військово-технічні зв’язки. Та головне — прозондувати можливість отримання інвестицій і зброї. Для Росії ж конференція, на якій голова МЗС РФ Сєрґєй Лавров казав про «динамічність» відносин із африканськими державами та штучні перешкоди з боку «колективного Заходу», — дипломатичний механізм, що сприяє реалізації цілей Кремля в Африці.
А вони такі.
По-перше, продемонструвати, що Росія — не в міжнародній ізоляції.
По-друге, вибудувати образ Росії як захисниці глобальної більшості та стати лідером антизахідного фронту, що має надати Москві додаткову геополітичну вагу на переговорах із Вашингтоном, Берліном, Брюсселем, Лондоном, Парижем.
По-третє, пролобіювати альтернативні фінансові інструменти, здатні замінити долар у міжнаціональних розрахунках.
По-четверте, посприяти економічній присутності Росії на континенті: в Африці зосереджено 30% усіх світових природних багатств.
Цих цілей Росія частково досягла, що створює додаткові загрози для країн Заходу та України. І не тільки під час голосування в ООН, де близько чверті голосів належать країнам Африки.
Так, Кремль значною мірою контролює кілька африканських держав — Буркіна-Фасо, Малі, Нігер, ЦАР, у надрах яких розташовані родовища алмазів, урану, золота, нафти, літію, титану… Сильними є позиції РФ у Лівії та Судані. Москва отримує не просто доступ до природних багатств цих країн, а й можливість дестабілізації європейських держав, створюючи міграційну загрозу в Африці. Однак плани Кремля не обмежуються країнами Сахаро-Сахельського регіону.
У Росії потроху зростає товарообіг із Африкою: якщо 2022 року він становив 18 млрд дол., то 2023-го — 24,5 млрд, а за вісім місяців 2024-го — вже 18,6 млрд. Водночас близько 25% російського постачання — це зерно, 22% — нафта й нафтопродукти. І дуже багато зброї. Втім, основними торговельними партнерами для Африки, як і раніше, залишаються ЄС і КНР. Так, товарообіг із Євросоюзом становить 225 млрд дол., а з Китаєм 2022-го він дорівнював 282 млрд. Водночас із іноземних інвестицій, які надходять на континент, на РФ припадає менш як 1%.
До Африки Москва йде різними шляхами, встановлюючи політичний та економічний контроль над державами. Наприклад, використовує проросійське лобі: хтось із істеблішменту африканських країн закінчував російські виші, хтось просто отримує російські гроші. В агресивній інформаційній роботі обігрують спогади африканців про допомогу СРСР часів холодної війни. Кремль також активно використовує антиколоніальну риторику, проводячи масштабну кампанію з дезінформації.
І війну Росії проти України Кремль подає як війну, яку Захід веде з РФ руками своєї проксі-сили, водночас звинувачуючи ЄС і США в тому, що гроші, призначені для африканських країн, вони витрачають на нашу державу. Під час міністерської конференції представниця МЗС РФ Марія Захарова знову заявила, що Захід спрямовує гроші київському режиму на шкоду допомозі країнам Африки: «Для чого вони це роблять? Та лише з однією метою — завдати стратегічної поразки Росії».
Щоб завоювати популярність, Москва списує борги африканським країнам: за словами спецпредставника президента РФ із Близького Сходу та країн Африки, заступника голови МЗС Міхаіла Богданова, ця сума дорівнює 20 млрд дол. А лицемірно звинувачуючи Захід у зриві «зернової угоди», Кремль заявляє, що Росія в змозі замістити українське зерно, й організовує показове постачання до країн Африки невеликих партій добрив і пшениці.
Водночас багато жителів африканських країн не замислюються над тим, що саме вторгнення Росії до України 2022 року призвело до зменшення постачання української пшениці та зростання цін на зерно на світовому ринку, що загрожувало голодом для Східної Африки. Дезінформаційна кампанія агентства «Россотруднічество» та фонду «Росконгресс», агентства Sputnik і телекомпанії RT дає результати: популярність російського прапора та Путіна зростає, а у своїх бідах африканці звинувачують не Росію, а Захід.
За даними компанії Gallup, рейтинги схвалення Росії в Африці, що різко знизилися 2022-го, вже 2023-го знову зросли з 34 до 42%. Збільшився й рейтинг Китаю: з 52% 2022 року до 58% 2023-го. А ось популярність США зменшилася з 59 до 56%. Утім, вона поки ще залишається вищою за російську.
Однак за антиколоніальною риторикою Кремля приховано політику неоколоніалізму, прагматичну зацікавленість Росії в контролі над природними ресурсами Африки та логістичними маршрутами. А геополітична конкуренція із Заходом та інформаційні операції Кремля також посилюють напруженість на континенті.
Москва сьогодні мало що може запропонувати африканським країнам. Донедавна основним інструментом зміцнення присутності Росії в Африці було не постачання продовольства й добрив (хоча російський експорт зерна до африканських країн значною мірою й вирішує проблему голоду), а продаж зброї та надання послуг у сфері безпеки. Спершу через пригожинську ПВК «Вагнер», а нині — через «Африканський корпус», підконтрольний Міноборони Росії.
Зміцнити позиції Москві допомогли військові перевороти в Габоні, Нігері, Буркіна-Фасо, Судані, Гвінеї, Чаді, Малі. Представники хунти, які конфліктують із Заходом та потребують бодай часткового міжнародного визнання, шукають політичної та військової опори в Росії. За присутність російських найманців розплачуються передаванням росіянам контролю над родовищами корисних копалин. Але підтримка Росії зміцнює позиції авторитарних режимів, які часто придушують опозицію та порушують права людини, що призводить до внутрішніх конфліктів і посилення нестабільності.
Більшість продажів російської зброї на африканському континенті здійснюється через державну компанію «Рособоронекспорт». За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI), у період з 2018 до 2022 року 40% зброї, що продавалася в Африці, були з Росії. А ось на частку США, Китаю та Франції припало 16, 9,8 і 7,6% відповідно. Одна з причин привабливості російської зброї полягає в тому, що Москва не обумовлює її постачання демократичними принципами.
Після широкомасштабного вторгнення до України, що позначилося на постачанні зброї, Росія зробила ставку на ядерну енергетику. В Африці гостро відчувається дефіцит електроенергії, й Москва пропонує країнам будівництво атомних електростанцій. Для Росії співробітництво у сфері мирного атома — частина довгочасної стратегії з посилення в Африці політичної та економічної присутності. Втім, якщо АЕС у Єгипті — це вже реальний проєкт, то будівництво атомних електростанцій у країнах Сахелю наразі є лише намірами.
Зміцненню позицій РФ у Африці сприяє й те, що ЄС і США за останні десятиліття втратили інтерес до континенту. Це пояснюється не лише зменшенням його значущості для Заходу після завершення холодної війни. Попри економічну привабливість Африки багато західних компаній зупиняла нестабільність політичних режимів, постійні збройні конфлікти, корупція, нерозвиненість транспортної інфраструктури на континенті, низька кваліфікація робочої сили.
Наразі немає передумов до того, що в майбутньому Захід зміцнить політичні позиції в Африці. Попри зусилля, яких доклав Париж, Франція стрімко втрачає вплив у своїх колишніх колоніях. Малоймовірно, що адміністрація Трампа, котра розглядає Китай як головну загрозу й зайнята конфліктами на Близькому Сході та російсько-українською війною, вестиме агресивну політику в Африці: очікується, що США займатимуться континентом іще менше, ніж за часів президентства Байдена.
Оцю геополітичну порожнечу, залишену Заходом, і заповнюють Росія та Китай, яких не лякають ризики й загрози, що їх у Африці багато: нестабільність політичних режимів, територіальні спори, релігійний фундаменталізм, тероризм, слабкість державних інституцій. І якщо західні компанії опиняються під тиском громадської думки, яка засуджує співробітництво з диктаторами, котрі придушують опозицію та порушують права людини, то Росію й Китай це не зупиняє.
Хоча між Москвою та Пекіном і зберігається економічна конкуренція за Африку, вона залишається на другому плані: на африканському контингенті РФ і КНР дедалі частіше виступають як політичні партнери в протистоянні Заходу. Водночас у Брюсселі та Вашингтоні більше стурбовані тим, що робить в Африці Пекін, аніж Москва, бо вбачають у Китаї основну загрозу їхнім інтересам на континенті.
З огляду на те, що Росія розглядає Африку як іще одне поле битви з «глобальним Заходом», російська експансія аж ніяк не сприяє гарантуванню стабільності та безпеки на континенті.