https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/2579172a39c0bc77b49546b4aaf843d2.git
Прочитавши, що заговорив Юрко Гульчук (той молоденький морпіх, який у полоні був утратив мову й емоційні реакції), я, певна річ, розревілась. А потім послухала інтерв’ю з його мамою — і замислилась, голову схопивши в руки* Зміст
Бо перше, сказала ця пані, про що її син заговорив емоційно (видно, що воно в ньому сидить, як не вийнятий ніж) — це: «Чому у світі стільки зла? Як можуть бути люди такими жорстокими до собі подібних?..».
Неважко зрозуміти: в морпіхах його готували до фізичних випробувань — вся професійна підготовка бійця в нас зосереджена на цьому.
До того, що у світі існує зло (а зовсім поруч — ціла Імперія Зла, з котрою треба ні на мить не втрачати пильности), українська освіта (не тільки військова, цивільна також) — між іншим, як і європейська, будьмо без ілюзій! — молодь не готувала й не готує.
Спогадів з ГУЛАГу й Аушвіца не вчать у школі, іллєнкових кадрів батуринської різанини (пущені по ріці трупи) з «Молитви за гетьмана Мазепу» не показують підліткам за програмою з української історії чи літератури (втім, Шевченкового «Великого льоху» теж же не вивчають!), Леніна-Сталіна-Гітлера-Мао-Пол-Пота та інших масових убивць XX ст. не аналізують на уроках історії в категоріях кримінальної психології, а обурені українські мами ще в минулому десятилітті вимагали прибрати з читанок «Маленького грішника» і «Федька-халамидника», бо їхня дитина потім не могла спати вночі й плакала, то нащо ж таке дітям?!. Коли така дитина, вирісши, потрапляє в російську тюрму чи бодай лиш фільтраційний табір, їй тільки й лишиться, що збожеволіти або накласти на себе руки, — ми ні до чого її не підготували…
… Ми не звикли до розмов про те, «чому у світі стільки зла», і соромимось їх, як пів століття тому публічних розмов про місячне; простіше сказавши — ми всі винні перед Юрком Гульчуком.
І перед тими нашими в’язнями, хто, на відміну від нього, — не витримав…).
Читайте також: Як розуміти Вампірляндію
А це цитата в тему із Сюзен Зонтаґ (з «Regarding the Pain of Others», 2003 — дуже люблю цю книжку, дуже ціную те, що, незадовго перед смертю, Сюзен передала її мені, вже з лікарні, через спільних знайомих: справді, як заповіт!):
«Кого постійно дивує існування безчинства, хто й далі чується розчарованим (ба навіть не йме віри), коли стикається з доказами того, які неприкриті, моторошні звірства спроможні вправляти люди над людьми, — той іще не сягнув ні моральної, ні психологічної зрілости.
Починаючи з певного віку, ніхто не має права на таку незайманість і поверховість, на такий рівень невігластва чи амнезії». (с)
Можете уявити собі цю цитату в якому-небудь укроЗМІ — 20, 10, та навіть і 5 (!) років тому?.. (Блін, та в нас досі новини про обстріли перебиває реклама, наговорена такими самими дебільно-веселими, разухабістимі голосами, як їх «лучшіє московскіє собаководи» ще у 2000-ні нашим були поставили: тоді — «пяяяяяатніцаааа!…», тепер — «знииижкииии!» — як утілення абсолютного земного щастя, і нікому не спало на думку, що економіка, звісно, має працювати, але, може, час якось поміняти «концепцію щастя»?..).
30 років ми старанно ростили інфантилів (а місце Сюзен Зонтаґ в пантеоні авторитетів зайняли Харарі, Марки-Менсони й ін. гуру успєшного успєха). Яким чином, попри це, наші діти вийшли кращі за нас, — загадка століття. Можливо, це доказ того, що Бог є. І що Він таки на нашій стороні — хоч ми й згівняли все, що могли.
Читайте також: Забалакати власний страх
Давайте вже, нарешті, прощатись із культурою ювенільного консюмеризму. Давайте наново вчитись переживати трагічне так, як це має бути в дорослій культурі. У тих, зокрема, вчитись, котрі довідалися про зло з перших рук стільки, що вистачило б на кілька життів, — і повернулись із пекла з запитаннями до нас, на які ми не маємо відповіді — і одвертаємось, залишаючи їх психіатрам-психологам-реабілітологам, замість священник, філософів і поетів: на третьому році війни їхній досвід усе ще не став у нас усезагальним, ми його не осмислили й не перетравили — «занішували»…
Дорослішаймо, нафіг. Не біймось думати над тим, які «пушкіни» і в який спосіб формують вміст голови людини, котра направляє ракету в міську лікарню. Це — те головне, що ми маємо розповісти людству в найближчі десятиліття. І це дуже, дуже серйозно.
* Публікується зі збереженням стилю авторки
Джерело
Про авторку. Оксана Забужко, письменниця
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар