https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/9a52cd3984921192c8ebb4bff8f5fba4.git
11-13 листопада воїни-письменники зустрічаються у Києві на триденній міні-резиденції та проведуть творчі зустрічі із молоддю. В особливому фокусі — паралелі української воєнної літератури різних епох Зміст
Літературно-мистецька зустріч відбувається в межах Сьомого міжнародного форуму Центральної та Східної Європи Via Carpatia 2024 за підтримки Українського інституту книги та Міжнародного фонду «Відродження».
Еспресо знаоймить із учасниками резиденції — воїнами які, попри свою основну роботу на фронті, знаходять час й натхнення на літературну творчість.
Андрій Гуменюк
Письменник, живописець. Родом зі Львова. Один із засновників у 1988-му Львівського театру імені Леся Курбаса, де до початку війни пропрацював художником-постановником. Брав участь у численних виставках живопису, графіки. Учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності. З початком війни у 2014 році став волонтером, згодом -парамедиком. З 2016 року – боєць Добровольчого батальйону ОУН.
Автор книжок «Пісні війни» (2018) і «Африка» (2022). «Африка» – це збірка біографічних новел-нотаток про війну, до якої увійшли також і малюнки автора.
«Найбільше мене нервує, коли кажуть: от, художник взяв зброю до рук. Пацифістів з художників не треба робити! — каже Андрій Гуменюк. — У нашій історії море художників захищали свою землю. Маємо прекрасний приклад зараз, коли і лікарі, і комп’ютерники, і вчителі стали воїнами. Я завжди кажу: не важливо, чим ти займаєшся у мирний час, скільки тобі років. Якщо ти воїн – то ти воїн».
Андрій Карпенко
Начальник капеланської служби Центрального територіального управління Національної гвардії України, підполковник капеланської служби, протоієрей Православної Церкви України, поет. У цивільному житті був актором театру та викладачем. Родом із Дніпра.
Отець Андрій опікується військовослужбовцями з 2014 року. Від початку російського вторгнення був на посаді офіцера з культурно-просвітницької діяльності та служби військового духовенства, перебував біля витоків зародження служби військового капеланства, а у вересні 2023го — й сам став капеланом.
Член Національної спілки письменників України. У творчому доробку Андрія Карпенка — дві поетичні збірки: «Я живу в Раю» і «Кохання, загартоване війною» (2023), три персональні фотовиставки, а ще захоплення вишивкою та авторські пісні.
«Саме у віршах я вбачаю найбільше надбання українського народу, його спадщини, бо тільки слово береже безсмертя української душі, — розповідає Андрій Карпенко. — Часом вірші народжуються як поштовх – ніби куля, постріл. Основним моментом є те, що я пишу олівцем, тож деякі шматочки підтираються, коригуються, це така частина творчого процесу. А інколи виношуєш вірш дуже довго. Знаєш тему, перші рядки, а потім провалля – чогось не вистачає, якоїсь емоції. Ходиш намуркуєш, наспівуєш якісь слова, найкращі записуєш. Так і виходить результат».
Богдан Назаренко
Поет, за освітою — вчитель історії права. Зараз – офіцер відділення соціального супроводу Головного управління Національної гвардії України.
Народився на Донеччині. Учасник Революції Гідності. До повномасштабної війни був головою Громадської ради при КМДА. Відповідав за зв’язки з громадськістю та здійснення громадського контролю за діями влади.
Організатор проєкту «Голос бойового серця» – книги поезій киян-військових, автор збірки «П’ятнадцять місяців війни» (2023).
«Творчість – це якраз один з механізмів соціальної реабілітації на війні, — вважає Богдан Назаренко. — Це є місточок між минулим і майбутнім. Це місточок між жахливим реальним сьогоденням і мирним спокійним життям. Ми прагнемо, щоб нас почули. І поки ми живемо та б’ється серце кожного з нас, будемо творити й воювати за нашу державу».
Валерій Пальчик
Письменник, журналіст, громадський діяч. Був учасником війни в Придністров’ї, кавказьких воєн у загонах УНСО (на боці Грузії й Чечні). Командир Полтавської обласної організації УНСО в 1991–1999 роках.
У 1998-му балотувався до Верховної Ради від УНА. У парламенті 8-го скликання був помічником на громадських засадах нардепа від Радикальної партії Ляшка Ігоря Мосійчука.
Після початку російсько-української війни взяв до рук зброю та пішов захищати рідну землю. Отримав поранення в боях під Маріуполем, переніс кілька операцій. Після повномасштабного вторгнення без вагань став на захист України зі зброєю в руках.
Автор книги «УНСО. Перший посвист куль» (2019), автор і упорядник збірки «Дружба, скріплена кров’ю. УНСО і Грузія» (2023).
Віталій Запека
Воїн, письменник, фотохудожник. Зараз перебуває на тривалому лікуванні після поранення від кулі снайпера, яке отримав на Курахівському напрямку, у с. Новомихайлівка Донецької області,
у квітні 2024 року.
Родом із Полтави, воював у складі батальйону «Полтава» у 2015–2018 роках. З 25 лютого 2022-го знову на війні. Командир відділення РПГ у 116-й бригаді тероборони.
Перші оповідання та нариси почав писати у 2015-му, коли пішов добровольцем на війну. Автор книжок «Цуцик» (2019), «Герої, херої та не дуже», (2020), «Абсурд» (2021), «Полінка» (2022), «Бабах на всю голову» (2022), «Полінка в країні Дурниць» (2023), «Ковбасокрад у Раю» (2024).
За романом «Герої, херої та не дуже» написав п’єсу, за якою в Дніпровському національному театрі імені Т. Г. Шевченка у лютому 2020-го відбулася прем’єра вистави «Пригоди НЕбравого вояка Шрамка».
Лауреат Премії «Воїн світла» (2021), Премії імені Ірини Вільде (2021) і Премії ім. Всеволода Нестайка (2022).
Володимир Коротя
Письменник, громадський діяч. У цивільному житті був харчовим технологом, будував сонячні електростанції в Україні та Євросоюзі. Був депутатом Бучанської міської ради.
У 2014-му вступив добровільно до Збройних Сил України. Брав участь в бойових діях у складі розвідувального взводу одного з батальйонів 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади на сході України, 2016-го демобілізувався.
Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року створив та очолив добровольчу ротно-тактичну групу «Ірпінь», завдяки якій, зокрема, російським окупантам не вдалося прорвати оборону у районі м. Ірпінь. Зараз командир 1-го стрілецького батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.
Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня (2023), кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022), ордена «Народний Герой України» (2023), нагороджений медаллю «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ ступеня.
Автор книги «Пригоди фантома» (2020) і збірки оповідань «Роздуми фантома про державотворення» (2022).
Володимир Скоростецький
Військовий журналіст, поет. Професійний військовий, закінчив Львівський військовий інститут у 2001 році. З 2014-го бере участь у війні з російськими загарбниками. Полковник Збройних Сил України.
Літератор-початківець. Автор віршів та новел на військову тематику. Герої його творів – реальні українські воїни. Під час фронтових редакційних відряджень працює в окопах та на бойових позиціях наших військ, де й черпає натхнення і сюжети для власної творчості.
Від 2014-го активно підтримує волонтерський рух. Зняв серію промороликів про те, як обирати броню, шоломи, турнікети. Організовує курси першої допомоги і всіляко допомагає розібратись в облаштуванні функційних волонтерських штабів.
Співзасновник «Всеукраїнського форуму військових письменників». За його ініціативи чимало подій Форуму військових авторів проходять у середовищі курсантів.
Ірина Бобик
Ветеранка російсько-української війни, письменниця. Родом із села Острів, що біля Червонограда на Львівщині. У цивільному житті працювала керівницею літературного гуртка в МАН, а також художницею-декораторкою.
В 2017-му долучилася до волонтерської медичної організації ASAP RESCUE, працювала в Донецькій області.
В 2019-му підписала контракт із ЗСУ, служила в складі Королівської 24-ї бригади, працювала інструкторкою в «Десні». З початком повномасштабного вторгнення брала участь у боях за Київ. Воювала у складі 1 ОБрСпП імені Івана Богуна. У червні 2024 року звільнена з військової служби у зв’язку з сімейними обставинами.
У творчому доборку — електронна збірка новел “Художниця” (видавництво «Стрелбукс», 2017), збірка поезії та прози «Д’воїна» (видавництво «Білка»).
«Ці тексти – і віршовані, і прозові – народжувалися, тому що більш екологічного способу проживати свої радощі і смутки я просто не знаю. «Д’воїна» – бо «до воїна», «дівчини-воїна», бо роздвоюєшся на військову і на цивільну особистість», — зізнається Ірина Бобик.
Леонід Матюхін
Полковник, військовий журналіст. З першого дня окупації АР Крим у 2014-му і до виведення українських військ на материк перебував на території 36-ї окремої бригади берегової оборони (гарнізон «Перевальне») та постійно інформував українські та зарубіжні мас-медіа про ситуацію у військових частинах.
З 2014-го по 2017-ий був речником АТО.
Родом з Рівненської області. Довгий час проживав і служив у Криму.
У 2019-му вийшла книга «А мама зрозуміє…», яку Матюхін написав у співавторстві зі ще двома військовослужбовцями ЗСУ, Юрієм Головашенком, комбатом гірсько-штурмового батальйону, та Ігорем Підопригорою, офіцером ПВО. Книга відтворює щоденник кримських подій 2014-го.
«Писати про війну потрібно відразу, адже з часом ракурс та відчуття змінюються. Занотовувати потрібно у той момент, коли ти відчуваєш саме ті емоції», — каже Леонід Матюхін.
Микола Ніколаєв
Письменник. Начальник однієї зі служб логістики 139-го батальйону 115-ої окремої бригади ТРО. Народився у м. Бердичів Житомирської області. Строкову службу проходив у Афганістані. У цивільному житті був підприємцем.
Учасник Революції Гідності. Мобілізувався до лав ЗСУ в лютому 2015-го. Служив у 14-й Окремій Механізованій бригаді, воював на сході та півдні на посадах командира взводу та командира роти. З 2016-го продовжив службу за контрактом. У 2017-му переведений до оперативного резерву у званні капітана.
В лютому 2022 року став на захист України в лавах ТРО, де і служить до тепер.
Під час проходження військової служби в 2015-2016 роках вів рукописний щоденник, який 2019-го надрукував власним коштом під назвою «Щоденник непрофесійного військового». Реалізував весь наклад і у 2023-му випустив 2-ге видання. У 2020-му почав писати художній роман «Хижаки», який планував видати 2022-го. Та повномасштабне вторгнення внесло корективи, і тепер вихід очікуємо наступного, 2025 року.
Мирослав Откович
Журналіст, прес-офіцер 241-ої бригади ТРО Києва.
У цивільному житті був ведучим та редактором на телеканалах 1+1, ICTV, НТН, ТВі, СТБ, НТА. Родом зі Львова.
Свого часу, з приходом до влади Януковича, відкрито виступив проти цензури в мас-медіа. З чого і почався рух «Стоп Цензурі», який переріс в системний спротив тогочасній владі.
З першого дня повномасштабного вторгнення вступив до лав тероборони столиці. Був навідником міномета у складі мінометної батареї 130-го батальйону 241-ї бригади ТРО. Отримав травму коліна, під час відновлення пройшов навчання і став офіцером. Очолював службу зв’язків з громадськістю 150-го навчального центру Сил ТрО ЗСУ, тепер пресофіцер 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ м. Києва.
Планує упорядкувати першу збірку прози та поезії.
«Вірші – це моя рефлексія, бажання видобути себе за межі контексту, в якому я перебуваю, — розповідає Мирослав Откович. — Бо якщо довго зосереджуватися лише на військовій буденності чи небуденності і переживаннях, людина перестає мислити себе поза війною. Вірші дають можливість вирвати себе з цього контексту і на рівні почуттів знову відчути себе вільною, цивільною людиною, яка вміє бути щасливою. Це – інший вимір, простір, що дає змогу відірватися від реалій війни».
Олег Бородай
Поет, прозаїк, музикант-бард. За фахом — учитель. Родом із Миргорода на Полтавщині.
Добровольцем пішов на фронт 2014 року. Досі на фронті, військовослужбовець Національної гвардії України.
На війні почав писати вірші та спогади, які згодом надрукував. Лауреат фестивалю-конкурсу «Слобожанський Спас» та конкурсу «Від слова до слова». Член Миргородського літературного об’єднання «ДієСлово».
Автор чотирьох книг, які вийшли друком у харківському видавництві «Майдан»: «Відлуння окопів» (2018), «Релаксація душі» (2021), «Вогневий вал» (перша частина – 2022 року, друга – 2023 року).
Олександр Продан
Тимчасово виконуючий обовʼязки командира взводу, мінометної батареї у 219 батальйоні 125-тої бригади ТРО, поет.
У цивільному житті був менеджером з продажу в меблевій компанії. До війська приєднався добровольцем 22 березня 2022 року – до лав львівської 125-ї бригади ТРО. Молодший сержант.
Олександр родом із селища Томашпіль Вінницької обл. За освітою – спеціаліст із фінансів та кредиту, закінчив Вінницький навчально-науковий інститут економіки Тернопільського національнального економічного університету.
Автор збірки «Марафон» (2024). Каже, що вірші писав ще зі школи. Хоча часто бували періоди кількарічних перерв. На початку ж війни творчість дуже сильно допомагала воїнові розвантажитись емоційно.
«В більшості я пишу про кохання, — додає Олександр Продан. — Переважно, моя творчість складалась із віршів про нерозділене кохання. Зараз все змінилось – тепер просто про кохання. Іноді зʼявляються вірші про війну і про світ навколо мене. Зараз збираю матеріал на збірку віршів саме про війну. Наступною буде саме така збірка».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/fe743a5e0da415f53efe89baee092dbe
Олена Лотоцька
Письменниця, старший сержант, військовослужбовиця Військової служби правопорядку.
Родом із Полісся, з 1999-го по 2014 рік жила в Криму, де працювала в Євпаторійському архіві. За освітою — філолог. Після анексії півострова виїхала й оселилася у Львові. З 2015 року – у Збройних Силах України.
Авторка збірок короткої прози «Нині зозуля кувала» (2020), «Ангели в намистах» (2023). Активно пропагує говірку, ужиткове і прикладне мистецтво свого Полісся. Лауреатка Премій імені Василя Скуратівського, Василя Стефаника, Івана Чендея.
«Творчість для мене не розвага, а друга після ЗСУ робота, — розповідає Олена Лотоцька. — Моє писання не спонтанне, це свідоме рішення, яке прийшло після глибокого аналізу причин анексії Криму. Я задумалася: а що я зробила, щоб того загарбання не сталося? І зрозуміла: особисто нічого».
Олена Мокренчук
Майор, пресофіцерка Збройний Сил України, журналістка, письменниця. Позивний — “Ластівка”.
Мама чотирьох дітей, бабуся трьох онуків і онучки. У цивільному житті – вчителька, історикиня та диригентка церковного хору. Родом з м. Сніжне Донецької області.
Учасниця бойових дій з 2015-го. Була пресофіцеркою 72-ї окремої механізованої бригади, начальницею пресцентру Оперативного командування «Північ», начальницею пресслужби ОТУ «Північ», офіцером Управління зв’язків з громадськістю Збройних Сил України. Має численні військові відзнаки.
Член Національної спілки журналістів України з 2000 року, Національної спілки письменників України з 2019 року. Авторка книжок «Аліска, фронтова лисичка» (2018), «Афінка з «Куби»» (2019), «Вітер з Дикого поля» (2023), «Герої моєї країни: Михайло Драпатий» (2023). Співавтор Національної Книги історії Голодомору, серії альманахів «Приазов’я: портрет сучасника» та інших.
Роман Дронюк
Автор прозових і гумористичних збірок, керівник аматорського театру, режисер і постановник.
Родом із Покуття, з Городенківського району Івано-Франківської області. До повномасштабного вторгнення був керівником Городенківського аматорського театру «Сучасник». Грав на сцені ролі провідника ОУН Степана Бандери, командарма УПА Романа Шухевича, перевтілювався в інших знакових для України історичних персонажів. На 27 березня 2022 року була запланована прем’єра його авторської вистави «Притрафунки вуйка Міся».
Попри інвалідність по зору, з першого дня повномасштабної війни разом з іншими добровольцями записався до місцевого підрозділу Тероборони. А вже 4 березня опинився в 17-му окремому батальйоні радіоелектронної боротьби Повітряних сил. Служив військовим кухарем. Через півтора року служби ветеран повернувся додому.
Створив серію гумористичних оповідок «Притрафунки вуйка Міся» на покутському діалекті, що має неабиякий попит серед читачів, як і однойменний телеграм-канал та група у Фейсбуці «Вуйко Місь». Лауреат Премій Леся Мартовича й Павла Глазового.
Руслан Леськів
Воїн, поет. Зараз перебуває на південному напрямку, є стрільцем ПЗРК.
Родом зі Стрийщини Львівської області, багато років проживав у Стрию. У цивільному житті був телеоператором: 13 років пропрацював на ТРК «Лан» у місті Стрий.
На початку березня 2022-го пішов на фронт. За ці майже три роки великої війни воював переважно на півдні України, де захищає нашу землю й досі.
Перші проби пера були ще у школі. Але до 2014-го до поезії не повертався. Страшні кадри із зруйнованого у Маріуполі пологового будинку наштовхнули на написання першого вірша «Колискова», який Руслан Леськів присвятив синові, якому на той час ще не виповнилося й трьох років. З цього і почалася поетична творчість воїна.
Зараз у доробку Леськіва – одна поетична збірка «Слова тиші і грому», яку було презентовано у травні 2024 р. (видавництво «Український пріоритет»). Наразі ж працює над другою збіркою віршів.
«Щоб слухати грім, треба навчитися чути тишу, — каже Руслан Леськів. — Я намагаюся робити це щодня, кожну вільну хвилину, особливо тепер, коли в Україні війна. Коли, окрім фізичних руйнувань, розривається вибухами тиша і затишок – той стан, коли люди відчувають спокій у душі, у сім’ї, у домі. Намагаюся цінувати ці прості речі, усвідомлюючи, скільки зламаних душ, втрачений сімей та зруйнованих будинків вже побачила наша земля…».
Рустам Дмитрук
Поет, воїн. У цивільному житті був професійним барменом. У лютому 2022-го разом із партнером планував відкриття коктейльного бару в центрі Львова, та повномасштабне вторгнення зруйнувало ці плани.
24 лютого 2022-го пішов до ТРО, став солдатом-стрільцем 103-ї бригади тероборони. Зараз – старший солдат, рота РЕБ у 103-ій бригаді ТРО.
У березні 2023-го вийшла перша збірка поезій Рустама Дмитрука «Африка». Бере участь у поетичних батлах, активно долучається до літературних подій, якщо дозволяє оперативна ситуація на службі.
Зараз автор готує матеріал для нової книги і вона стане цікавим досвідом поєднання вражень від спостережень за тиловим життям і життям на війні. «Ми мусимо писати історію яскравими барвами. Бо робити нам темно і боляче є кому», — каже Дмитрук.
Сергій Дзюба
Письменник, сценарист, автор кількох телевізійних шоу. Зокрема, сценарист художніх фільмів «Позивний Бандерас» та «Заборонений», документального фільму «Життя після 16:30». За фахом – режисер театру, працював на телебаченні. Народився в Києві. З 2009-го обіймав посаду креативного продюсера компанії «Творчий альянс».
2022 року вступив до лав ЗСУ. Молодший сержант, військовослужбовець у 5-й штурмовій Київській бригаді. Нагороджений медаллю «Залізний хрест» та медаллю «Честь. Слава. Держава». У вересні 2022-го був поранений у бою під Горлівкою.
Співавтор книг «Позивний Бандерас», «Позивний Бандерас. Операція «Томос», «Заборонений».
Сергій Пантюк
Письменник, перекладач, редактор, журналіст, громадський діяч і видавець, воїн. Член Національної спілки журналістів України (від 1993-го). Член Національної спілки письменників України (від 1997-го), її секретар (2011–2014 рр.).
Працював на заводі, у школі — вчителем української мови, німецької мови, малювання та фізкультури. Згодом – в редакціях кількох газет, пройшовши шлях від коректора до головного редактора. Заснував «Видавництвом Сергія Пантюка», в якому виходили як поетичні збірки, так і історико-публіцистичні видання.
Брав участь у студентському протесті «Революція на граніті», рухах «Україна без Кучми» та «За правду». Учасник Помаранчевої революції і Революції Гідності.
З 2014-го року воював у складі Добровольчого батальйону ОУН.
Від 24 лютого до 12 травня 2022 року – доброволець ТРО. Від 13 травня 2022-го – військовослужбовець ЗСУ, головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го ОБСП.
Автор 19 поетичних збірок: «Таїнство причастя» (1994), «Тінь Аріяни» (1994), «Храм характерників» (1996), «Володар вогню» (2000), «Цілунок блискавки» (2002), «Босяцький калфа» (2003), «Босяцький калфа. Вибрані поезії» (2005), «Смак Бога» (2009), «Неслухняники. Вірші для дітей» (2010), «Соло для дримби» (2012), «Мовизна» (2014), «Оченята кольору антрациту» (2015), «Поранений херувим» (2015), «Дев’яностіада. Поема-есей про поетів і поеток» (2016), «Так мовчав Заратустра. Вибрані поезії» (2017), «Про100 вірші. Емоції, стани» (2018), «Абетка грибничка» (2019)., «Емоджинаріум, або Подорож у світ почуттів» (2020), «Зникома зима» (2023). А також прозових творів: роман «Сім днів і вузол смерті» (2007), збірка новел «Як зав’язати з бухлом і курінням» (2009),
роман «Війна і ми» (2012), науково-фантастична повість для дітей «Вінчі й Едісон», (2015), повість для дітей «Тимко і ґелґотунчик Шкода», (2016), повість для підлітків «Швидше не буває», (2020), збірка новел та оповідок «Книжка в дорогу» (2021), повість-казка для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» (2024). Лауреат численних літературних премій.
Засновник Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Під знаком Водолія» (1996, з 2000-го – «Сліва-фест», з 2012-го – «Віршень»). Співорганізатор (з Максимом Розумним) першого Всеукраїнського поетичного мегамарафону «Віршень», який тривав з 1 березня до 7 квітня 2012-го.
Залиште коментар