Про незвичайні зустрічі з партнерами, перемовини з Росією та перші дні вторгнення колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів в ексклюзивному інтерв’ю 24 Каналу. Більше цікавих деталей – читайте далі у матеріалі.
Нагадаємо, що в першій частині інтерв’ю ми писали про вибори у США, звільнення Кулеба, а також про «таємні домовленості» між Білим домом і Кремлем. Деталі – за посиланням.
У Вашингтоні почалися дискусії, яких раніше не було
Очільниця місії США при НАТО Джуліана Сміт сказала, що сьогодні Альянс не досягнув точки, коли готовий запропонувати членство, або запросити Україну. На вашу думку, чи варто нам взагалі розраховувати на запрошення до НАТО до завершення бойових дій? Яке значення відіграватимуть вибори в США для амбіції України щодо вступу до Альянсу?
Варто не просто розраховувати, варто боротися за це. Я тут ще раз підтримую президента, що він так рішуче проштовхує цю тему, попри негативні сигнали з низки ключових столиць. Бо якщо не займатися і не штовхати, то ти ніколи цього не отримаєш. Ми вже це проходили з питанням членства в Європейському Союзі, зброї та інших важливих рішень для України.
Пані посол сказала те, що вона могла сказати, тому що посол завжди говорить офіційну позицію центру й поки в центрі позиція не змінилася, то посол говоритиме те, що їй довели. Однак у мене є інформація, що ще коли я працював на посаді міністра, то у Вашингтоні вже почалися наради й дискусії, яких раніше не було, про можливість перегляду позиції США щодо запрошення України стати членом НАТО. Цей процес триває.
Був публічний прояв цього, коли Джо Байден у Берліні зустрівся з Олафом Шольцом, Еммануелем Макроном і Кіром Стармером. Тоді одна газета написала, що начебто вони це обговорювали і є пом’якшення позиції Вашингтона. Там щось кипить, вариться, але коли воно вийде назовні і як – це питання все ще відкрите. Кандидати у президенти США – й Дональд Трампа, й Камала Гарріс залишають можливою опцію запрошення України.
Повне інтерв’ю з Дмитром Кулебою: дивіться відео
Щоб всі розуміли, зараз немає жодного об’єктивного аргументу проти того, щоб дати Україні запрошення на членство в НАТО. Питання тільки у 2 суб’єктивних контраргументах. Перший – це те, що є люди, для яких позиція не давати запрошення протягом років була залізобетонною. Вони просто не хочуть виглядати слабкими, що буцімто їх зламали, щоб вони змінили свою позицію. Словаччина, Угорщина – це окрема історія. Я зараз говорю більше про США й Німеччину.
До речі, щодо ракет Taurus така сама ситуація. Я з великою повагою ставлюся до канцлера Німеччини Олафа Шольца, але небажання давати Taurus – це його особиста принципова позиція, тобто це не системна позиція. Проте він не хотів давати й танки, але довелося дати. Тут він зайняв принципову позицію, мовляв, буде так, як він сказав. Він лідер країни, несе за неї відповідальність, тому має право, але ми маємо розуміти природу рішень, що там ховається.
Другий фактор – є голови, які приходять в кабінети до лідерів країн і кажуть, мовляв, якщо завтра переговори з Росією, що буде предметом цих переговорів? Реальний перелік того, чим можна торгуватися з Росією вкрай вузький. Одним з цих питань є членство України в НАТО. Тому лідеру кажуть, щоб він (лідер країни – 24 Канал) не поспішав зі своїм рішенням, тому що в нас й так небагато карт, а ще й цю зараз заберемо.
Завдання України – не лише отримати запрошення на членство в НАТО, але й виключити членство України в НАТО з переліку переговорних позицій. Ось це 2 фундаментальних завдання.
«Це трагічна помилка»: про ядерну зброю
На засіданні Євроради президент України сказав, що безпека України – це або членство в НАТО, або ядерна зброя. Ці слова викликали великий резонанс у ЗМІ. Видання Bild опублікувало те, що Україна начебто серйозно розглядає можливість відновлення ядерного потенціалу. Російські пропагандистські ЗМІ писали про те, що Україна нібито збирається виробляти якусь міфічну «брудну бомбу», що є неправдою. На вашу думку, наскільки взагалі доцільно говорити про те, що Україна здатна відновити свій ядерний потенціал? І чи гарантуватиме це безпеку?
У деяких людей просто пам’ять, як у рибок. За 5 днів до початку повномасштабного вторгнення, 19 лютого 2022 року, під час виступу на Мюнхенській конференції з безпеки президент Зеленський говорив, зокрема й про те, що ви (країни Будапештського меморандуму – 24 Канал) ж нас кинули – ви забрали у нас ядерну зброю у відповідь на обіцянку гарантувати безпеку, а тепер у нас ні ядерної зброї, ні безпеки, ми стоїмо на порозі війни.
Тоді теж росіяни підхопили це й почали вигадувати буцімто Зеленський погрожує створенням ядерної бомби, відновленням ядерного потенціалу, і наші партнери бігали, хвилювалися. Нашим партнерам, які багато для нас зробили, просто треба менше хвилюватися про те, що може зробити Україна, а більше працювати над тим, що вони можуть зробити, щоб захистити Україну і Європу від Росії. Бо той, хто думає, що Владімір Путін переможе в Україні й зупиниться – взагалі нічого не розуміє про Путіна.
Я знаю, що є велика історична дискусія з цього приводу. Але чи було трагічною помилкою для України відмовитися від ядерного арсеналу? Було. Хто нас позбавив ядерного арсеналу? Президент Білл Клінтон й президент Борис Єльцин. Вони змовилися проти України.
Чи зараз відновлення ядерної зброї буде рішенням нашої боротьби? Ні, це створить більше проблем, ніж розв’яже. Я навіть не знаю, це ще науковці мають сказати – чи у нас є всі технічні можливості для цього.
Але ці постійні намагання звинуватити Україну в тому, що вона хоче зробити щось, що не можна робити, вже набридли. Ясно, що за «порєбріком» це – їхня робота нас в чомусь звинувачувати, але коли найближчі друзі починають розганяти цю історію і лякати Україну, то це вже треба мати совість.
Зеленському пропонували готувати відеозаповіт
Ви згадали виступ президента за кілька днів до початку повномасштабної війни. США тоді були впевнені, що Україна програє. Партнери припускали, що росіяни вб’ють президента України. Ви говорили, що великий друг України пропонував Зеленському готувати відеозаповіт. Чи можете ви сказати, хто це був? І чи передали ви цю інформацію президенту? Як на це відреагував Зеленський?
Це дуже гарна людина, яка всім відома. Не лише політикам, але й загалом усім українцям. У неї дійсно боліло серце за Україну. Росіяни на той момент стояли вже на порозі Києва, і він дуже хвилювався.
Я, чесно кажучи, не бачу нічого крамольного в такій пропозиції, бо у людини був такий емоційний жест співпереживання. Але я не передавав це повідомлення президенту з однієї простої причини – я знав, що наш президент перебуває в абсолютно іншій реальності, й він нікуди не поїде.
Я добре пам’ятаю ці дні і якби президент виїхав з Києва, то ми втратили б Київ, тому що всі побігли б. Так, було багато жертв, загинуло багато наших солдатів, цивільних. Але те, що президент залишився, стало сигналом багатьом людям, які планували «драпанути». Вони втекли б і управління державою тоді просто посипалося б. Колись спливе правда, хто та як себе поводив у перші дні війни.
Це ви говорите про когось з українського уряду?
З української влади в широкому сенсі: судді, прокурори, працівники міністерств та інших органів державної влади. Члени уряду якраз діяли дуже організовано. Було ухвалене рішення розділити уряд на дві частини – одні залишалися в Києві, а інші виїжджали в Івано-Франківськ. Та усі, хто читав історію України, знають, що історія з урядом в екзилі завжди завершувалася тотальним програшем. Навіть якщо це внутрішній екзил.
Я повернувся в Україну з відрядження в ніч з 24 на 25 лютого. Для мене не було питанням – повертатися чи ні. І тут мені кажуть їхати в Івано-Франківськ. Я тоді такий: «Ні-ні, тільки не це. Ніяких урядів в екзилі». Це ж було вже: уряд в Житомирі, в Кам’янці-Подільському.
Мене ледь не знудило від думки, що ми стаємо на шлях наших попередників, яких я, звісно, поважаю: і Петлюру, і Винниченка, і Грушевського, і Шульгина та інших. Але не можна виїжджати зі столиці, це просто капець.
Я абсолютно впевнений, що рішення президента залишитися в Києві розірвало це замкнене коло української історії, коли при першому ударі з півночі влада «пакувалася» та мандрувала Україною. Потім програвала, опинялася в екзилі за кордоном та писала мемуари про втрачену Україну. Я знав, що президент не планував приєднуватися до своїх історичних попередників, тому він не залишив Київ. Я навіть не пересилав йому ніякі повідомлення про відеозаповіт.
Треба було боротися. Треба було гарувати вдень і вночі над зброєю, над санкціями, бо це те, що реально допомагало Україні. А все інше – тільки ослаблювало нас. Навіть якісь думки про «план Б» робили б нас слабшими.
Як готувалися до вторгнення 24 лютого
Хочу повернутися до вересня 2021 року. Тоді ви з очільником Офісу Президента поїхали до Вашингтона. У вас була зустріч в Конгресі. І тоді прозвучала легендарна фраза: «Хлопці, копайте траншеї». Як ви тоді сприйняли цю фразу? Тоді говорили, що буде наступ не тільки на Сході, але й з Півночі та Півдня?
Головна проблема в комунікації з партнерами з вересня 2021 року до лютого 2022 року – одні казали, що буде війна, інші партнери казали, що війни не буде. Ті, хто казали, що буде війна, не надавали жодних деталей про масштаби та на підставі чого вони зробили цей висновок.
Сполучені Штати спочатку просто попередили, що у них є інформація, що таке рішення вже ухвалене. З часом, десь пізно восени, коли вже почалося велике накопичення зброї на кордоні, то вони почали говорити, що це буде повномасштабна історія, а не лише операція на Донбасі. Зокрема говорили і про ракетні удари. Але ще раз наголошую – детальнішої інформації не було.
Ви маєте собі уявити – от сиджу я перед вами і сидить ще одна людина, обом ви довіряєте, але я кажу, що буде війна, а він каже, що не буде війни. Ви просите пояснити, звідки ця інформація. Один відповідає, що не може сказати все, але точно знає, що вона буде. Інша людина каже, що там все з росіянами перевірили, мовляв, у них довірливі стосунки, й росіяни кажуть, що це просто нагнітання атмосфери, розкручення «русофобії» – і ніякої війни не буде.
І тут вам потрібно ухвалити рішення. Від вас залежить доля країни.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/52/95f649f609f925d92dea834d58140146.png
Інтерв’ю з Дмитром Кулебою / Скриншот з відео
Я буду в будь-якому випадку готуватися.
Звісно, тому я в жовтні зібрав керівний склад МЗС і туманно натякнув: «А уявіть, що ми з вами опинимося в кризі небачених масштабів, коли немає зв’язку та порушені усі лінії комунікації» і так далі. Ми всередині, міністерство, дипломатична служба, знаємо, що робити, у нас всі протоколи прописані?
Виявилося, що у нас нульова готовність – якісь доісторичні інструкції, які ніхто ніколи не читав і не готувався. І з жовтня ми почали готуватися до роботи в умовах «кризи небаченого масштабу». Я не міг тоді прийти та стверджувати, що буде війна. Хоча для себе я розумів, що вона буде.
Чому США не дали повну інформацію про вторгнення
Цікаво, якщо у Білого дому є секретна інформація. Вони точно знають, що повномасштабна війна буде, але «деталі вам не розкажемо». Чим керується Білий дім? Це страх – боялися, що ця інформація кудись не туди потрапить?
Ні, в мене немає таких фактів. Рішення про війну було ухвалене у супервузькому колі. Наприклад, я думаю, що Лавров (глава МЗС Росії Сєргєй Лавров – 24 Канал) не знав, що буде війна.
Якщо щось ухвалили в супервузькому колі, а ти про це знаєш, то будь-яка детальна інформація про те, що саме ти знаєш, дозволить вирахувати джерело. Можливо, вони переживали за джерело інформації всередині Росії, або не хотіли виявити доступ до ліній комунікації, які Росія вважала захищеними. Тут питання в іншому – а що зробили партнери, щоб запобігти цій війні?
Санкції?
Та які санкції? Не було їх. Ми просили превентивні санкції. Їх не було, тому що «це буде ескалація». Ми просили почати масоване постачання зброї. Цього теж не було, бо «це буде ескалація».
Насправді історія всіх розсудить. Чи могли ми зробити більше всередині країни, а партнери – ззовні, щоб запобігти вторгненню? Та ні, якщо чесно. Я думаю, що там вже не можна було запобігти. Можна було лише відстрочити вторгнення трохи у часі, щоб підготуватися краще. Але партнери, на жаль, тоді не зробили майже нічого, щоб реально посилити нас напередодні вторгнення.
Про зустріч з Байденом 22 лютого 2022 року
За 2 дні до повномасштабного вторгнення у вас була зустріч із Джо Байденом у США. Була опублікована світлина, де ви в масках. Що він тоді вам говорив і якою була ваша реакція?
Це була надзвичайно важлива та тепла зустріч. Ще в кабінеті я зрозумів 2 речі:
у нього на столі лежить якась тека, в якій чітко написано, що Україна загине. Тобто розвідки, військові, політичні аналітики, ЦРУ, усі були одностайні – Україна загине; Байден не просто подумки, а й серцем дуже хвилювався і переживав за Україну. Він зробить усе, щоб залишитися з тим, що залишиться від України, тому були всі ці історії про уряди екзилі, що хтось має продовжити боротьбу і так далі.
Нам надзвичайно пощастило, що на момент повномасштабного вторгнення президентом США був Джо Байден. Це єдиний президент США з 1991 року, для якого Україна була не просто точкою на карті, а точкою в його серці. Він дуже перейнявся нашою долею.
Так я і вийшов – зрозумів, що вже все, усі висновки зроблені й поїхав додому воювати за те, щоб всі аналітики США помилилися у своїх розрахунках щодо України.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/52/130a9b3e268310e54d53963d06f5171b.jpg
Дмитро Кулеба і Джо Байден 22 лютого 2022 року / Білий дім
Найцікавіші зустрічі з представниками інших країн
З Блінкеном у «МакДональдзі»
Якими були ваші найнеординарніші зустрічі, які запам’яталися? У 2023 році приїжджав Ентоні Блінкен, і ви сиділи в «МакДональдзі». У 2024 році Блінкен теж прибув до Києва, ви були у Veterano Pizza. Які ще вам зустрічі запам’ятались, про які українці не знають?
Ентоні Блінкен – великий друг України, коли у них були дискусії всередині адміністрації щодо підтримки України, то він завжди був нашим адвокатом. Це людина, яка дуже багато зробила, щоб у Вашингтоні ухвалили важливі рішення щодо постачання зброї, щодо санкцій, щодо фінансової підтримки.
У «МакДональдз» ми ходили не просто так, він відіграв роль у його поверненні в Україну. Коли я зрозумів, що в Україні не працює «МакДональдз», то спитався в нього, а чому так? Я розумію, чому в Росії немає «МакДональдзу», а чому в нас не працює?
Це навіть не про бургери та пиріжки, а про сигнал світовому бізнесу. Якщо в країні не працює «МакДональдз», то будь-яка інша міжнародна компанія подумає, навіщо їй повертатися, якщо «МакДональдз» ще не повернувся?
Це було не лише рішення, щоб повернути хоч якийсь мінімальний комфорт людям. Це також сигнал західному бізнесу, що треба повертатися в Україну. Я порушив це питання з Ентоні Блінкеном, він включився й «МакДональдз» повернувся. Ми відзначили це походом туди. А Veterano – це був сигнал підтримки українських ветеранів.
З главою МЗС, якого хотілося послати
Якісь особливі моменти, переговори іншого характеру діляться на 2 категорії. Перше – локація та формат. Друге – зміст.
Мені здавалося, що мене вже нічого не може вивести з рівноваги, але була розмова з міністром закордонних справ однієї латиноамериканської країни. Чесно, я просто на зустрічі ледь не послав його вслід за російським кораблем. Українці теж мають розуміти цей момент: те, як ми бачимо війну – це одне; те, як найближчі до нас країни її бачать – це інше; а те, як бачать нашу війну в Африці, в Азії, в Латинській Америці – взагалі інша планета.
Коли тобі починають абсолютно серйозно розповідати, мовляв, «ми за вас, так співчуваємо, але щиро віримо, що треба перестати постачати вам зброю – і війна закінчиться. Ви знаєте, Росія, звісно, зробила помилку, але Росія – добра та позитивна країна, яка зробила нам всім багато добра, тому давайте якось знаходьте порозуміння». Або про «два слов’янських народи, яких змусили між собою воювати».
Коли ти це все слухаєш в такому концентрованому «пакеті» від міністра закордонних справ іншої країни… Це були 3 – 4 розмови, коли конкретно хотілося послати.
Зустріч з ексочільником МЗС Британії в барі
А щодо локації – відкрию те, що не було публічним. У 2023 році з візитом до Києва прибув тодішній міністр закордонних справ Великої Британії Джеймс Клеверлі. Ми завершили переговори, відкатали всі програми і я покликав його десь так о 22 годині в один київський бар, власниками якого є дуже відомі в Україні волонтери. Вони збирають великі гроші на підтримку армії.
Ми прийшли в бар, налили по склянці віскі. Там він зустрівся з українськими волонтерами, ми помірковано випили. Але це була дуже важлива розмова. Коли він вийшов з цього бару, то сказав: «Дмитре, українці – незламні». Я переконаний, що це був результат спілкування з нашими людьми.
На поверхні були блекаути, обстріли, війна, і ти спускаєшся в підземелля, сідаєш з людьми, які попри все, розповідають тобі, що вони встигають допомагати армії, вести свій бізнес, випивати і працювати. Це був такий розрив шаблону. Джеймс Клеверлі потім надзвичайно перейнявся цією історією. Знаю, що потім наводив цей візит як приклад, наскільки незламним є український дух, і наскільки ми встигаємо робити все одночасно.
Імовірно, Лавров не знав про вторгнення
Ви сказали на початку, що найважчі переговори були з одним з представників азійських країн. Проте ви в одному з інтерв’ю казали, що найважчі переговори – це тоді, коли хочеться заїхати по обличчю.
Так тоді й хотілося.
І ще заїхати по обличчю хотілося і Лаврову. Тоді була зустріч в Анталії у 2022 році, про що конкретно говорили?
Там була дуже висока ціна будь-якої помилки, навіть найдрібнішої. Щойно я увійшов в кімнату переговорів, то вимкнув всі емоції. Увімкнув їх лише тоді, коли вийшов. У такій ситуації емоція зіграє проти тебе, зробить тебе слабшим. Це були, напевно, єдині переговори в моєму житті, які я провів, як машина. Просто штучний інтелект, який повністю сфокусований на обробці інформації, калібруванні своїх слів, повністю позбавивши себе будь-яких емоцій.
Лаврову це не вдалося зробити. Він не почував себе впевнено й продемонстрував, що не такий страшний вовк, як його малюють. Тоді я усвідомив, що Лавров, безумовно, є сильним дипломатом, але не настільки сильним, як звикли про нього думати, що він ніби ідеал дипломата топрівня.
Нас було 9 людей в кімнаті без ЗМІ. Сиділи 3 міністри – я, Лавров і турецький колега Мевлют Чавушоглу. У кожного поруч було 2 людини. Ми все відпрацювали. Саме тоді я зрозумів, що він, найімовірніше, не знав про початок війни й не впливав на ті рішення, які ухвалювались. Можливо, зараз це змінилося у них.
Там був такий епізод. Я запропонував домовитися про хоча б 24-годинний коридор з Маріуполя, бо все це відбувалося на тлі облоги міста. Лавров відповів, що ці питання мають розв’язувати військові. Я говорив, що давайте зараз подзвонимо кому треба. Я – нашому міністру оборони, а Лавров – своєму. Але той відповів, що це не в його повноваженнях. Тоді я сказав, що міністри закордонних справ мають повноваження обговорювати все що завгодно, давайте тоді президентам подзвонимо.
Він щось там фиркнув і відмовився дзвонити. Хоча я тоді реально був готовий дзвонити Олексію Резнікову або президенту, щоб узгодити це все. За цим «пінг-понгом» турецька делегація спостерігала з великим захопленням. Зрештою Лавров показав, що він не може наважитися подзвонити своєму керівництву, щоб розв’язати якесь питання, і що він взагалі не налаштований на розв’язання будь-яких питань.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/52/dcdc62687df37d8c5340df188ba535d8.jpg
Імовірно, Лавров не знав про вторгнення в Україну / Getty Images
Турки це побачили – і зрозуміли, в кого яка мета. Лавров хотів виступити такою «димовою завісою» для війни, імітацією дипломатії. Моя мета була розв’язати конкретні проблеми, берегти життя українців та намагатися зупинити війну.
Лавров показав обличчя російської дипломатії на БРІКС. Поширили відео, як Лаврову стали на ногу, потім він длубався в носі, коли Путін щось там говорив. Ось обличчя того, що ми називаємо російською дипломатією.
Тролінг у дипломатії – це в принципі нормальна та правильна штука. Це нормально, коли люди хочуть потролити, випустити пару та емоції. Але Росія – дуже серйозний ворог.
Будь-яка війна – це війна двох систем. Ми можемо скільки завгодно тролити Лаврова та російських генералів, які мають кумедний вигляд, але потім читаєш новини з фронту і розумієш, що російська система працює. Так, вона має страшні втрати, перемелюючи життя людей, але система працює. Я не проти тролінгу, але я б більше фокусувався на тому, щоб Україна побудувала систему, яка буде здатною вперше в історії зупинити Росію.
Про те, як українська дипломатія поставила на місце російську дипломатію – можна розповідати нескінченно. Є дуже багато прикладів, як ми «тягали їх по столу» в різних місцях і змушували «вмиватися власними соплями та сльозами», але ж не в тому суть, щоб сидіти та розповідати, які ми круті. Суть в тому, аби перемогти.
Я завжди кажу, що не треба занадто захоплюватися цими історіями про недолугу Росію. Треба щодня працювати над створенням системи української держави, яка здатна вперше в історії зупинити Росію. Де зупинити? Як зупинити? Це вже інші питання. Це війна двох систем, якщо хочемо вижити, то маємо цю систему побудувати.
А рішення для побудови цієї системи всередині в Україні: у боротьбі з неефективністю, з несправедливістю, з корупцією, з недолугістю, з роз’єднаністю. Ось цими проблемами треба займатися щодня, щоб стати сильними. Наша внутрішня сила – це наш єдиний шлях. Якщо ми все делегуємо партнерам, то зрештою доведеться виконувати те, що вони скажуть. На жаль, історія України свідчить про те, що це нічим добрим для нас ніколи не закінчується.
Про те, як закурив сигару в прямому ефірі, та про улюблений мем
Оскільки згадали про курйози, ви на Мюнхенській безпековій конференції створили мем, коли затягнулися сигарою в прямому ефірі. Що тоді сталося? Тоді було багато смішних картинок, який ваш найулюбленіший жарт з цього приводу?
Я був на зустрічі з міністрами закордонних справ G7. Ми провели перемовини. Насамперед говорили про зброю. Виходжу із зустрічі і мені кажуть, що треба зробити інтерв’ю. Там у дворику стоїть камера, я спитався, скільки в мене є часу. Відповіли, що 10 хвилин. Я розумію, що це мої 10 хвилин на цигарку.
Хочу всім сказати, що куріння – зло, це небезпечно для вашого здоров’я, але я ж не без гріха. Стою собі і курю, і тут журналістка говорить, що зміна графіку – треба ставати в кадр.
Я починав курити сигари, коли був бідним студентом. Це було дуже дорого для мене й важко було їх дістати. У мене виробилася звичка докурювати до самого краю, коли вже пальці обпікає. Така от звичка, пробачте. Коли покликали в кадр, я побачив, що ще можна докурити, то й взяв собі в руку і приховав. Стою, зробив інтерв’ю, все закінчилося. Я й закурив собі, а виявилося, що інтерв’ю не закінчилося.
Ми ж всі живі люди. Я поставився до цього спокійно. Мій син сказав, що тікток та інстаграм позитивно зацінив цей епізод. Якщо моєму сину за мене не соромно, то я щасливий. Для мене це головний критерій. Він мені надіслав один з мемів, де я спочатку затягуюсь, а потім начебто передаю сигару одному відомому реперу. Це було смішно.
Там ще була картинка, як ви начебто підкурюєте російський літак і потім він летить вниз.
Це ж нормально, це життя. Людина повинна завжди бути собою. Так іншим краще зрозуміти, якою насправді є ця людина. Якщо ми постійно імітуватимемо з себе досконалих та безгрішних людей, то будемо брехати усім довкола. А я завжди був категорично проти брехні. Людина має бути собою й ніколи не треба займатися тим, у що ти не віриш.
Тому, коли мене запитували як міністра, чи дійсно я вірю в перемогу України, то завжди відповідав: «Якби я не вірив, то просто не робив би цю роботу».