Вже майже тисячу днів Україна протистоїть повномасштабній російській агресії: героїзм її збройних сил та народу є прикладом для всіх вільних народів. Але з наближенням виборів у США Україна та її союзники стикаються з подвійною стратегічною небезпекою.
Перша полягає в тому, що нова адміністрація Трампа спробує нав’язати угоду з росією, яка зашкодить інтересам України та європейській безпеці. Це призведе до того, що Україна опиниться поза НАТО і ЄС, у стані фальшивого нейтралітету, а Європа – у дестабілізуючій геополітичній сірій зоні в самому серці континенту.
Другий сценарій полягає в тому, що нова адміністрація Гарріс продовжить політику стагнації та червоних ліній, яка до цього часу стримувала можливості, за допомогою яких Україна могла б виграти війну. За такого сценарію фаталізм ключових європейських урядів, які відмовляються вірити, що Україна може перемогти, і спокушаються, в кращому випадку, лише на посилення оборони НАТО у відповідь на поразку України, може стати вирішальним всередині Альянсу, завдаючи шкоди його авторитету.
В обох випадках паралелі з Мюнхенською угодою 1938 року очевидні: це був би фальшивий «мир», досягнутий через європейську мовчазну згоду на розчленування суверенної держави, і залишив би цю державу нездатною захистити себе від майбутньої агресії, вигравши при цьому неприйнятно малу кількість часу для нашого власного переозброєння. Це, швидше за все, призведе до ширшої і ще більш руйнівної війни.
За першим сценарієм, така угода була б «Мюнхеном Трампа». У другому – колективним європейським Мюнхеном – нашим Мюнхеном. Підписанти цього звернення, яке в закритому режимі поширюється серед політиків альянсу НАТО, переконані, що можливий і третій шлях, який може призвести до виживання України як суверенної держави і поразки росії.
Це не лише правильний шлях, але й найкращий спосіб убезпечити Європу в короткостроковій перспективі та виграти час для розбудови спроможностей, необхідних для захисту в майбутньому. Наше переконання ґрунтується на п’яти чинниках.
Неминучість перемоги росії – це міф. росія не зможе підтримувати свої військові зусилля на нинішньому рівні після 2025 року. Наприклад, росія втрачає 260 гарматних стволів великого калібру (артилерійських і танкових) щомісяця, а виробляти може лише 20. Так само росія втрачає в середньому 144 бойові машини піхоти щомісяця, а виробляти може лише 17. Для цих видів техніки, як і для багатьох інших, росія має вичерпати свої запаси в другій половині 2025 року.
Не існує надійного плану забезпечення безпеки України (або Європи) після будь-якого «припинення вогню». Режим путіна знову і знову демонструє, що він не є надійним партнером на переговорах і що йому не можна довіряти в дотриманні будь-яких «угод», які він підписує. Проте шлях України до НАТО – єдиної дійсно надійної гарантії безпеки в середньостроковій перспективі – заблокований, а переконливих альтернативних пропозицій поки що немає. Якщо так триватиме й надалі, то припинення вогню лише виграє росії час для відновлення своїх сил, тоді як європейські союзники ще не запустили власне виробництво, що ставить нас у вкрай невигідне становище.
Неможливість перемогти ставить під загрозу всіх європейських союзників. Угода «Мінськ ІІІ» (або «Мюнхен ІІ»), досягнута за повного усвідомлення того, що до неї зобов’язала неспроможність західної волі, не гарантуватиме ані стабільності в Україні, ані посилення безпеки її європейських сусідів. Навпаки, демографічні моделі показують, що це створило б нову кризу біженців в Європі та вимагало б збільшення європейських оборонних витрат набагато вище, ніж це передбачено зараз. Це також свідчитиме про слабкість і брак рішучості, що лише підштовхує нас до примусу.
Шлях до української перемоги все ще існує. Це добре розуміють у міністерствах оборони європейських країн НАТО. Використовуючи нові військові технології, ми можемо швидко задіяти промисловий потенціал Європи для розбудови спроможностей, необхідних Україні, щоб вивести з ладу російську військову машину. Наприклад, створення масованих високоточних ударних сил для України, без зовнішніх обмежень на їхнє націлювання, знаходиться в межах нашої досяжності. Однак для реалізації цієї мети ми повинні стратегічно зосередити нашу підтримку на чіткій теорії перемоги.
Ті, хто хоче діяти, можуть. Засоби для перемоги не потребують підписання на рівні 32 країн-членів НАТО, а можуть бути забезпечені коаліцією держав, що бажають діяти, включно з усіма тими, хто прагне повернути Україні її нині окуповану територію, а потім надати Києву реальні гарантії безпеки. Це ті країни, які розуміють, що наша власна безпека залежить від перемоги над росією в Україні й, таким чином, виграють час для посилення нашого стримування. Вони розуміють, що ми все ще можемо і повинні діяти в ім’я нашої безпеки і свободи, і що якщо ми зробимо це таким чином, щоб змінити факти і політику на місцях, інші підуть за нами.
З наближенням виборів у США час не стоїть на місці. Ми оприлюднюємо це звернення сьогодні, оскільки важливо, щоб європейські столиці озброїлися реальним планом дій на випадок непередбачуваних обставин – як на випадок перемоги Трампа, припинення підтримки і тиску на Україну з метою змусити її погодитися на постійний нейтралітет і територіальні поступки, так і на випадок перемоги Гарріс і продовження політики, яка не зможе убезпечити Україну і, таким чином, поставить під загрозу Європу.
Ми пропонуємо, щоб коаліція охочих країн-членів НАТО взяла на себе зобов’язання посилити військову і фінансову підтримку Києва і підтвердила свою відданість меті створення суверенної України в межах кордонів, визнаних міжнародним правом, зосередившись на чіткій стратегії і теорії перемоги. Це необхідно для того, щоб уникнути будь-яких негайних негативних наслідків в Україні після виборів, які допомогли б росії, виконати наші союзницькі зобов’язання і взяти на себе відповідальність за власну безпеку.
3 листопада 2024 року
Підписанти
1. Професор сер Г’ю Страхан, Університет Сент-Ендрюс, спеціальний радник Об’єднаного парламентського комітету з питань стратегії національної безпеки.
2. Генерал-лейтенант (у відставці) Девід А. Дептула, ВПС США, декан Інституту аерокосмічних досліджень Мітчелла.
3. Генерал (у відставці) Майкл В. Хайден, колишній директор ЦРУ і АНБ.
4. Генерал-майор (у відставці) Мік Райан, генерал-майор, комендант Австралійського оборонного коледжу.
5. Маршал авіації (у відставці) Едвард Стрінгер, Королівські військово-повітряні сили.
6. Маршал авіації (у відставці) Грег Бегвелл, Королівські військово-повітряні сили.
7. Віце-адмірал (у відставці) Дідьє Піатон, ВМС Франції, колишній заступник командувача Військово-морського командування НАТО, нині доцент.
8. Тоомас Хендрік Ільвес, президент Естонії (2006-2016), професор Тартуського університету
9. Сер Девід Лідінгтон, колишній Державний міністр Великої Британії у справах Європи та заступник Прем’єр-міністра. Голова Королівського інституту об’єднаних сил (RUSI).
10. Кріс Александер, колишній міністр у справах громадянства та імміграції, парламентський секретар з питань національної оборони і посол Канади в Афганістані.
11. Професор Еліот Коен, колишній радник Державного департаменту США.
12. Професор Філліпс О’Брайен, Університет Сент-Ендрюс.
13. Д-р Артіс Пабрікс, колишній міністр закордонних справ і оборони Латвії.
14. Міхаель Рот, член парламенту, голова комітету у закордонних справах німецького Бундестагу та колишній державний секретар Німеччини з європейських справ.
15. Д-р Константін фон Ноц, депутат Бундестагу, голова Комітету з нагляду за розвідкою та заступник голови парламентської групи Партії зелених у Бундестазі.
16. Д-р Антон Хофрайтер, депутат Бундестагу, голова Комітету з європейських справ.
17. Томас Ерндль, депутат Бундестагу, заступник голови Комітету у закордонних справах.
18. Сара Нанні, депутат Бундестагу, речник з питань оборони Партії зелених.
19. Д-р Себастьян Шефер, депутат, Комітет з питань бюджету та спеціального фонду оборони Бундестагу Німеччини.
20. Едвард Лукас, старший науковий співробітник CEPA і колумніст, The Times.
21. Д-р Анна Вісландер, директор з питань Північної Європи, Атлантична рада та голова правління Інститутe політики безпеки та розвитку.
22. Ніколя Тензер, запрошений професор Sciences Po Paris, автор книги «Наша війна: злочин і забуття».
23. Професор Карло Масала, Університет Бундесверу, Мюнхен.
24. Жигімантас Павіліоніс, депутат, віце-спікер литовського парламенту.
25. Марко Міхкельсон, член парламенту, голова комітету у закордонних справах парламенту Естонії.
26. Д-р Бенджамін Талліс, директор Ініціативи демократичної стратегії, Берлін.
27. Джеймс Роджерс, співзасновник, Рада з питань геостратегії.
28. Пол Мейсон, журналіст і письменник.
29. Ларрі Пфайффер, заступник начальника штабу ЦРУ.
30. Д-р Роб Джонсон, заступник директора Офісу з питань оцінки та викликів при Державному секретаріаті Великої Британії (SONAC), науковий співробітник Пембрідж-коледжу в Оксфорді.
31. Д-р Майк Мартін, член парламенту, член Комітету з питань оборони, старший науковий співробітник, KCL.
32. Професор Стівен Гетінс, член парламенту, Університет Сент-Ендрюса і Палата громад Великої Британії.
33. Дерк Босвейк, член парламенту, Комітет у закордонних справах Парламенту Королівства Нідерландів.
34. Шанталь Копф, депутат, Комітет у європейських справах Бундестагу Німеччини.
35. Робін Вагенер, депутат Бундестагу, голова німецько-української парламентської групи дружби.
36. Почесний сенатор Ратна Омідвар, сенатор від провінції Онтаріо, Сенат Канади.
37. Почесний сенатор д-р Стенлі Катчер, незалежний сенатор від провінції Нова Шотландія, Сенат Канади.
38. Почесний сенатор Донна Дасько, сенатор від провінції Онтаріо, Сенат Канади.
39. Павел Фішер, сенатор від Праги та колишній посол Чехії у Франції.
40. Гасті Граас, депутат Палати депутатів Люксембургу.
41. Адам Кінзінгер, колишній член Палати представників США.
42. Д-р Славомір Дембскі, колишній директор Польського інституту міжнародних відносин (PISM) та запрошений професор, Коледж Європи, Натолін.
43. Брітта Якоб, старший науковий співробітник, Ініціатива демократичної стратегії, Берлін.
44. Джон Сайфер, колишній секретний співробітник ЦРУ та старший науковий співробітник-нерезидент Атлантичної ради.
45. Ієн Мартін, директор Лондонської оборонної конференції.
46. Стюарт Макдональд, колишній член парламенту від Південного Глазго, колишній речник Шотландської національної партії з питань оборони.
47. Нона Міхелідзе, старший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин.
48. Джеймс Шерр, OBE, Міжнародний центр оборонних досліджень.
49. Ян Бонд, заступник директора, Центр європейських реформ.
50. Професор Крістен Харкнесс, директор Інституту вивчення війни і стратегії, Університет Сент-Ендрюс.
51. Д-р Емма Солсбері, старший науковий співробітник, Рада з питань геостратегії.
52. Мінна Аландер, науковий співробітник, Фінський інститут міжнародних відносин (FIIA) 53. Д-р Густав Грессель, старший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин, Берлін.
54. Аарон Гаш Бернетт, науковий співробітник і керівник проєктів, Ініціатива демократичної стратегії, Берлін.
55. Д-р Ян-Віллем Руперт, підполковник (у відставці) Бундесверу та старший науковий співробітник-нерезидент, Ініціатива демократичної стратегії, Берлін.
56. Д-р Ріккардо Алькаро, керівник програми «Глобальні актори», Інститут міжнародних відносин (IAI).
57. Балкан Девлен, директор трансатлантичної програми та старший науковий співробітник, Інститут Макдональда-Лор’є.
58. Роман Ващук, колшиній Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Сербії та Україні.
59. Ральф Гофф, начальник відділу ЦРУ.
60. Пол Колбе, керівник відділу ЦРУ та старший науковий співробітник Центру Белфера Гарвардського університету.
61. Доктор Девід Прісс, старший офіцер ЦРУ.
62. Марк Полімеропулос, ЦРУ (у відставці).
63. Алекс Фінлі (псевдонім), автор, ЦРУ (у відставці).
64. Ед Боган, ЦРУ (у відставці).
65. Якоб Каарсбо, незалежний радник з питань політики безпеки і колишній офіцер данської розвідки.
66. Денвер Рігельман, член Палати представників Конгресу США та колишній офіцер розвідки ВПС США.
67. Террі Віртс, полковник ВПС США у відставці, колишній астронавт і командир МКС.
68. Романа Влахутін, заслужений науковий співробітник з геостратегії, Німецький фонд Маршалла (США).
69. Розмарі Томас, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Білорусі.
70. Високоповажний сер Родерік Лайн, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в росії.
71. Брайан Картледж KCMG, колишній посол Великої Британії в Радянському Союзі, 1985-1988 рр.
72. Ремус Чернеа, військовий кореспондент в Україні.
73. Професор Максиміліан Терхалле, запрошений науковий співробітник, Інститут Гувера, Стенфордський університет.
74. Професор Ендрю Орр, військова історія, Канзаський державний університет.
75. Д-р Себастьян Брунс, старший науковий співробітник, Інститут політики безпеки, Кільський університет.
76. Д-р Брендан Флінн, міжнародні відносини, Університет Голуея.
77. Професор Омар Оскар Ашур, Дохійський інститут післядипломної освіти та Ексетерський університет.
78. Майкл Вайс, редактор, The Insider.
79. Доктор Рут Дейермонд, Королівський коледж Лондона.
80. Професор П’єр Харош, Католицький університет Лілля.
81. Професор, доктор Томас Єгер, Кельнський університет.
82. Д-р Матильда фон Бюлов, Школа міжнародних відносин, Університет Сент-Ендрюс.
83. Професор Дженні Рафлік-Гренуйо, Нантський університет.
84. Марта Прохвіч, заступник керівника офісу та науковий співробітник з питань політики, Європейська рада з міжнародних відносин (ECFR).
85. Вікторія Старич-Самуолієне, співзасновник, Рада з питань геостратегії.
86. Д-р Йохен Кляйншмідт, завідувач кафедри міжнародної політики, Дрезденський технічний університет.
87. Д-р Александр Ланошка, доцент, Університет Ватерлоо.
88. Д-р Ян Гарнер, доцент, Інститут Пілецького, Варшава.
89. Професор Річард Вітман, професор, Кентський університет, Кентербері.
90. Професор Брендан Сіммс, директор Центру геополітики, Кембриджський університет.
91. Г.І. Саттон, автор і журналіст.
92. Джейд МакГлінн, старший науковий співробітник Королівського коледжу Лондона.
93. Джордже Скутару, генеральний директор Центру нової стратегії та радник президента Румунії з питань національної безпеки.
94. Д-р Пітер Дункан, почесний доцент, Школа слов’янських і східноєвропейських досліджень, Університет Лондона.
95. Дан Кашета, член Королівського історичного товариства.
96. Професор Штефан Колев, Форум економіки та суспільства ім. Людвіга Ерхарда, Берлін. 97. Томаш Млинарський, посол Польщі у відставці.
98. Професор Жан-Вінсент Холеандр, Університет Париж II Пантеон Ассас.
99. Ромен Ле Кініу, виконавчий директор Euro Créative, аналітичного центру, що спеціалізується на Східній Європі.
100. Д-р Кубілай Атік, доцент історичного факультету Університету Невшехір Хачі Бектас Велі.
101. Д-р Метью Форд, доцент кафедри військових досліджень, Шведський університет оборони, Стокгольм.
102. Роберт Далсьо, старший аналітик з питань оборони, FOI, Стокгольм.
103. Роланд Роджерс, дослідник, управління океаном та морська автономія.
104. Васабджит Банерджі, доктор філософії, доцент кафедри міжнародних відносин, Університет Теннессі, Ноксвілл.
105. Професор Анна Мюллер, професор із стипендією імені Франка і Марії Падзеських у галузі польських/польсько-американських/східноєвропейських студій, Канзаський університет.
106. Професор Сюзанна Орр, доцент кафедри історії, Канзаський університет.
107. Професор Дженні Джонсон, кафедра політології, Університет штату Юта.
Джерело: Відкритий лист, публікація Financial Times