Якщо грубо не вгамувати Путіна, зупинити китайський каток і перевести його в якийсь режим конкуренції-співіснування не вийде.
Залишився тиждень.
Емоційний фон поганий. Здається, що хороших новин немає, і попереду неминуча катастрофа. Нюанс у тому, що катастрофа — це лише один із варіантів, і вона — «минуща». Хоч як парадоксально, але українське суспільство і держава останніми роками — практично чемпіони світу з минання катастроф (частину з яких нами ж і створено).
Якщо трохи озирнутися, то траєкторія така.
1. Усі зусилля Кремля у 2024 р. були спрямовані на те, щоб після 6 листопада для України залишався тільки один сценарій — жахливий.
Беззастережна капітуляція, величезні територіальні втрати, знищення суверенітету, тимчасове збереження декоративної державності або взагалі без такої.
Навесні 2024 р. Кремль обирав варіанти кампанії до кінця року. Найсмачніший варіант — обвал Харкова. А також рух за кількома напрямками на Донбасі.
На секунду уявіть, що у РФ вийшло б обвалити Харків. Де був би зараз фронт? Що б ми зараз обговорювали? З якими картами Путін виходив би на саміт БРІКС? У яких рамках був би змушений діяти новий лідер США, не кажучи вже про ЄС, Німеччину, Італію. І т.д.
Харків двічі крупно обламав задуми Путіна.
Взимку-навесні 2022 — коли не здався.
У травні 2024 — коли (завдяки підтримці всієї країни) не здригнувся і не посипався.
У підсумку у РФ залишився один варіант — тиснути на Донбасі. Українська армія і громадяни позбавили його вибору, залишивши неоптимальний шлях.
2. Через 8 місяців (після Авдіївки) в «активі» у Путіна руїни Вугледара і кількох десятків інших (не)населених пунктів, вихід до Оскола (який ще треба конвертувати в більший успіх), «пропущений» у Курській області, кілька десятків болючих «пропущених» у різних регіонах РФ, флот, який ховається в Чорному морі. Такий собі тріумф.
У перспективі на зиму для росіян — створення умов для операції із захоплення Слов’янсько-Краматорської агломерації (рух із півночі на південь уздовж Оскола). І кривава м’ясорубка на півроку, навіть за умови гальмування допомоги заходу. І навпаки. Людина, яка буде сидіти на кранику з допомогою, може перетворити завдання для росіян на самовбивчо-нездійсненне.
Разом. Жодне з великих завдань Кремля навесні-влітку-до виборів не вирішене. Жодних підстав для виконання червневого ультиматуму немає (а викочувався він «на виріст» до осені).
Це означає, що крім російського сценарію «ультиматум-катастрофа» на столі є сценарій зустрічних ультиматумів і перетворення їх на компроміс.
Після 6 листопада почнеться боротьба за «модальність» компромісу. Буде він ближчим до російського ультиматуму (тобто, «компроміс за рахунок жертви агресії») чи більш-менш збалансований — залежить від того, чи не розвалимося ми в процесі внаслідок дикого психологічного тиску з усіх боків.
Також на процес вплине характер підбиття підсумків голосування у США, (не)визнання результатів одним із лідерів. Зависання на кілька місяців — це можливість для РФ придумати ще якісь гидоти, на які просто нікому буде реагувати.
3. У ширшій рамці за метушнею Путіна наочно проявилася потужна фігура Китаю. Події в Грузії, бродіння серед окремих недочленів ЄС і НАТО, підстрибування північних корейців — це маркери (можливої) перемоги Китаю в справі реалізації його стратегічних задумів щодо встановлення «безполюсного» світу.
Якщо грубо не вгамувати Путіна, зупинити китайський каток і перевести його в якийсь режим конкуренції-співіснування не вийде…
А жодних засобів від російської хвороби, крім України, у «вільного світу» немає. Російська опозиція, навіть за умови наявності там окремих достойних людей, на голову перевершила навіть нас у справі взаємопоборювання.
Ми вкрай залежні від західної підтримки, тому слово «суб’єктність» доводиться брати в лапки. Однак Україна безумовно є важливою бойовою одиницею, втрата якої (а дестабілізація і розвал — це втрата бойової одиниці) не відповідає інтересам демократій.
Що зараз треба, крім підтримки фронту — це морально готуватися до настання ясності. Коли з усіх боків туман невизначеності, можна жити в ілюзіях.
Хто такий Олексій Копитько
Радник міністра оборони, блогер, журналіст. Проживає у Харкові. Активно коментує в соцмережах події, що відбуваються в країні і світі. Працював координатором проєкту «Флот-2017». До цього обіймав посаду заступника голови правління Українського центру розвитку музейної справи.
Джерело