https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/7522bb98266b00b0383a7cf4f6f322d7.git
Мертвих так само потрібно захищати, як і живих Зміст
Ще до цієї війни преса повідомляла про акти вандалізму на цвинтарях. Не буду згадувати про крадіжки квітів, свічників, металевих деталей з могил, а також про розваги п’яних та обкурених підлітків, які нищили пам’ятники.
Як правило, винних знаходили швидко і карали згідно із законом. Таке діялося і діється по всій Україні, навіть у побожних галицьких селах.
Інша річ, коли за вандалізмом стоять політичні мотиви чи людська помста. У селі, яке я не хочу називати, скажу лише, що відоме воно завдяки родині Шухевичів, я звернула увагу, що на багатьох фото з надмогильних пам’ятників небіжчики без очей, їх викололи чи зішкрябали. Чим заслужили померлі таку наругу, спитала я місцевих, що безперечно знали винуватців. Звичайно, вони не стали розповідати це чужій людині, але було зрозуміло, що за цим стоїть помста дорослих. У цьому селі певно це стало традицією, бо вандалізм торкнувся могил різних часів з різними прізвищами. Було це напередодні поминального дня 1 листопада, коли галичани запалюють свічки на могилах рідних. І комусь доведеться страждати, вкотре побачивши понівечену світлину десь з 70-80-х років. Помста чи магія? Для мене це загадка.
Читайте також: Війна в телефоні
Уявіть, що мають відчувати родичі тих, хто помер недавно? 20 жовтня у Львові на Марсовому полі було скоєно дуже великий злочин – зруйновано могили наших захисників, 39. На це потрібен був час, одна людина не могла б цим упоратись. Хіба що демон.
Але ж могили мусили мати охорону, відеокамери! У нас ці відеокамери тулять навіть на смітниках, щоб чужі не кидали в контейнери своє сміття, а тут… Звісно, до справи взялась поліція, родичі та волонтери кинулись прибирати, але як взагалі таке могло трапитись на головному цвинтарі Львова?
Львів’яни надто звикли до траурних кортежів повз Ратушу кожного дня, вже навіть не зупиняються і не перестають балакати телефоном. Вони вимкнули себе з цієї війни, бо почуваються у безпеці й не поспішають в укриття, та й укриттів у Львові катма. Соціальна апатія така велика, що на другий день уже всі забули про вандалізм на Личакові.
Львів давно не є святим чи безпечним, та й ніколи, утім таким не був. У нашому з вами воєнному світі ніхто не може почувати себе безпечним. А от байдужість – це зло, яке приводить до поразки.
Нагадаю один факт з історії, який, можливо, не всі знають.
Це історія походження символічних могил воїнів УГА. На початку 1930 років на Тернопільщині польські шовіністи на цвинтарі зруйнували ущент дві могили січових стрільців. Можливо, то був не поодинокий випадок. Попри те, що окупаційна влада тероризувала українців, ті організувалися і стали по всій Галичині насипати символічні кургани з березовим хрестом і садити калину.
Читайте також: Зближення з історією
Це був правдивий флешмоб і поліція не могла нічого вдіяти. На місці стертих курганів виростали нові, ледь не в кожному селі. У селі Романів на Бібреччині досі стоїть вимуруваний з місцевого каменю пірамідальний пам’ятник січовим стрільцям. З цього села пішло воювати за Україну 110 молодих чоловіків і частина з них повернулась на рідний цвинтар на щиті.
Радянська влада зносила справжні та символічні могили ще більш завзято, і так минуло 100 років. Як тільки була відновлена незалежність України, громади знову масово почали насипати символічні пагорби, ставити березові чи металеві хрести, садити калину і підіймати над ними українські прапори. Люди вже не пам’ятали, з чого все почалося, але відчували, що так треба.
То неправда, що мертві воїни не воюють. Вони воюють пам’яттю. А ми повинні захищати вже зараз полеглих у війні з Московією воїнів, навіть тих, чиї могили не зруйновано. Від кого – спитаєте ви? Від тих, хто каже згорьованим матерям і осиротілим дітям, що «ми їх туди не посилали». А ті, що повернуться живими, можливо, захочуть воювати далі, аби не зіткнутись зі зневагою чи байдужістю цивільних, що пересиділи війну у своїх «окопах» під спідницями люблячих матусь та дружин, які вирішили, хай їх захищають чужі сини та чоловіки, бо своїх шкода.
Одне я знаю точно – нищити могили воїнів ніколи не стануть люди з родин, де бодай хтось воює та волонтерить.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар