«Я бачив зло, його треба знищити» сказав Руслан мамі, коли вона умовляла його повернутися до мирного життя після важкого поранення.
Киянин Руслан Зорін був учасником Революції Гідності, після початку АТО/ООС у 2015-ому році приєднався до взводу розвідно-мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Коли почалася широкомасштабна війна, став на захист Ірпеня.
Руслан народився і все життя прожив у Києві. Тут закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Після навчання працював айтівцем. Був опорою в родині, дбав про маму, бабусю й молодшу сестру.
Мати Руслана, Людмила Деменіна, згадує:
«У жовтні 2014-го року він брав участь у формуванні виставки про Донецьк. Тоді і звернувся до своїх колег та повідомив, що отримав повістку. Йому почали радити, як можна «відмазатися», а Руслан відповів навідріз: «Вас дуже багато тих, хто знає, як не піти, але комусь все ж потрібно. І це буду я».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/b97600661abfd14c7e53a6542ef77c73.jpg
Родині він повідомив про своє рішення менше, ніж за добу, бо не хотів завчасно хвилювати.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/4b14d7ec2d7fa1471d9cab87696a67fb.jpg
«Пам’ятаю сіли на кухні, заварили каву… Я кажу сину: «Як мати, я хочу впасти тобі в ноги й благати, щоб ти нікуди не їхав, а як громадянка України, я тебе розумію». Він мене обійняв, дивиться так на мене своїми блакитно-прозорими оченятами: «Мамо, ми ж не щури, щоб ховатися по кутках. Це не для мене», – розповідає вона.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/471a515410eb02c6c93f9e920fe12de6.jpg
За старшу в родині Руслан лишив молодшу на шість років сестру Мар’яну, з якою і тримав постійний зв’язок. Вона постійно відчувала опіку брата. Руслан умів так обернути ситуацію, що правильне, на його думку, рішення, приймали ніби самі ж рідні.
«Ми пройшли всі етапи «притирання»… Але врешті ми дійшли спільного: «Я люблю тебе не тому, що ти мій брат. Не через родинні зв’язки, а тому, що ми прийняли один одного такими, як ми є», – ділиться Мар’яна.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/d1f2fe63ba49751a7fd9616c1a12c206.jpg
Понад рік з 2015-го року Руслан служив у батальйоні «Київська Русь», воював на Луганщині, зокрема, брав участь у боях за Попасну. Там і зустрів справжніх друзів.
«З Русланом я познайомився у 2015-ому році, – пригадує Аркадій Аврам, який був одним із ініціаторів батальйону «Київська Русь». – Руслан був вогонь… Навіть, коли в нього щось не виходило, він не опускав рук. Він не відмовлявся від складних завдань. На нього можна було покластися за будь-яких обставин».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/1da15a61a8560d74cd633bd80d1e976f.jpg
Після АТО/ООС Руслан повернувся до мирного життя. Але завжди пам’ятав про обіцянку, яку побратими дали один одному: щойно почнеться Велика війна, всі зберуться знову й захищатимуть Україну.
«Це була наша домовленість. І ми знали, що зберемося всі, де б хто не був на той час. Так і сталося, – розповідає ветеран Сергій Бартко. – Нас зібралося 22 побратими. Руслан через військкомат не міг пробитися, бо тоді були великі черги, тож він, не роздумуючи, сказав: «Значить буду прориватися сам» і пішов пішки на Ірпінь».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/3e6258396c65bb6bb9653dff6c53e21c.jpg
Ветерани АТО/ООС захищали Ірпінь та населені пункти поряд. Вони стали частиною того щита, який зупинив ворога на ближніх підступах до столиці. Захисники згадують, що інколи доводилося вести бій відбитою у ворога трофейною зброєю.
Павло Нетьосов, ще один побратим Руслана Зоріна, згадує про нього, як про людину, яка за будь-яких обставин завжди готова була підставити своє плече:
«Руслан ніколи й нікому не відмовляв. Завжди одним із перших приходив на допомогу. Перші наші броніки привіз Зорін. Побачив, що ми без тактичних окулярів їздимо – одразу знайшов, бо очі потрібно захищати. Що б де він не дістав, – віддасть для початку нам. Недарма, вже під час повномасштабної війни, до нього прив’язався новий позивний – «Майстер». Бо Рус завжди майстерно підходив до справи».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/070a773542ceb6f0081437e379d0fe68.jpg
Павло з посмішкою пригадує, як Руслан повчав. Але ніхто на нього не ображався, бо він умів це робити по-особливому.
«По-доброму, без напрягів… Руслан – це людина, яку ніхто й ніколи не бачив у поганому настрої. Він – душа будь-якої компанії. Я мав честь бути з ним знайомим».
У березні 2022-го Руслан отримав поранення, осколок застряг у спині за кілька міліметрів до хребта. В госпіталі його прооперували.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/d326a90fd301c314ee7a1e399a599457.jpg
Мама Людмила розповідає, що після поранення просила сина залишитися в Києві, повернутися до професії. Але відповідь була тверда, а позиція непохитна.
«Я бачив зло, його треба знищити», – відрізав Русенька… Він постійно розповідав, що війна звела його з чудовими людьми, яких він не має права підвести. А тоді посміхнувся мені, обійняв і каже: «Мамо, ми не помирати йдемо – ми йдемо перемагати…».
Руслан виконував складні бойові завдання на Запорізькому напрямку, у Сєвєродонецьку, Бахмуті вже у складі підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України. За час служби воїн був відзначений нагрудним знаком МОУ «Знак пошани» та відзнакою ГУР «Почесна відзнака».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/e65301e75896951e7737ea5e713dd868.jpg
Менш ніж за рік до загибелі Руслан Зорін зустрів кохання. Анастасія, як виявилося згодом, припала йому до душі ще у 2015-ому році, коли приїздила до свого чоловіка Віталія «Монгола» в Новоолексіївку. Побратим Віталій Гусєв загинув 1 березня 2022 року в бою за Ірпінь…
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/4077893c6689d56b3ad4c6d1b017f26e.jpg
«Руслан повернув мене до життя і навчив робити спогади про Віталія моєю силою. Він ніколи не намагався зайняти його місце, – просто просив бути поряд», – згадує Анастасія.
Старший сержант Руслан Зорін загинув 17 січня 2023 року в бою за Бахмут. Поховали бійця на Лісовому кладовищі Києва. У нього залишилися мама, сестра, кохана, рідні, друзі, побратими. Рідні Руслана розповіли, що він не збирався святкувати свої 40 років. Воїну назавжди залишилося 39.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Фото з архіву родини