https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/7a7a8b94ac0f7d87fa7d7a39a9cffdf8.git
Матері й дружини ні на хвильку не розлучаються з телефонами. Тримають їх ближче до тіла, в кишені, щоб встигнути вихопити й гарячково втупитися в екран Зміст
Тепер не Друга світова, коли найголовнішою людиною був поштар і, побачивши його у вікно, жінки із завмиранням серця вибігали на вулицю. Найбільше вони боялись конверта, де могло бути написано: «загинув» чи «зник безвісти».
Теперішні матері й дружини найбільше бояться незнайомого номера. Моя сестра блідне, побачивши такий номер на дисплеї. Ні, то якійсь чиновниці треба копію документа на паї. Сестра ще не досягла такого рівня нервової напруги, щоб різко відповісти, аби її не шарпали в такий тяжкий час, коли син на передовій. Зрештою, у тієї чиновниці теж хтось може воювати.
Зранку сестра посилає СМС і дивиться, чи отримано. Якщо отримано, то вона заспокоюється. Час від часу її «нечемний», бо небалакучий Василько дозволяє собі відповісти: «Все нормально». А цього ранку він написав «Живий» і сестра злякалась, хоч наче й нічого поганого в тому посланні не було. Але вона подумала, що все дуже погано і почала телефонувати його дружині.
Ті, хто не втягнутий фізично у війну, втягнутий у неї морально та інтелектуально. Народжені в Україні, ясна річ. Чужі війни нам були по барабану (Боснія, Чечня, Сомалі), тому нема чого дивуватись, якщо наша війна по барабану іншим народам. Та й ті українці, що сховались від війни за кордоном, мають викривлене уявлення про неї. Попри вчасний доступ до інформації.
Читайте також: Українські Трої
День кожного починається з новин з фронту. Їхній зміст задає тон на увесь день. Серед ночі телефон нагадує про повітряну тривогу і ми прокидаємося, чекаємо в укриттях чи в ліжку благословенного відбою.
Так Україна живе вже кілька років і намагається війну підлаштувати під буденність, а не навпаки. Перестрибує на дискусії та скандали в соцмережах, пише коментарі, свариться між собою через дурниці з людьми про яких не знає нічого, хоча ті можуть бути травмовані втратою дому чи близьких. Постить котиків, гриби та рецепти, дивиться серіали, щоб відвернутися.
Історія пошуків в Інтернеті – це частина історії війни (2014…) Після мертвих залишається віртуальна хмарка, яка входить у спільну хмару. Ця хмара може зникнути, якщо зникне Інтернет. Дітьми ми вірили в особисте безсмертя, дорослими віримо у безсмертя віртуальне. Принаймні ті, хто з немовлячого віку бавився маминим телефоном.
І те й інше — ілюзія. Я можу на кілька днів поїхати й вижити без Інтернету, але ще не пробувала жити без телефона, хоч той мовчить, але може принести погані звістки. Телефон серед ночі навіть у мирний час лякає, а що вже казати про відлік часу з 24 лютого 2022 року – 4 година ранку, коли вся Україна прокинулась і кожен мусив зробити вибір – втекти, залишитись, воювати.
Яка війна без глобальної мережі, ми знаємо з історії, як офіційної, так і неофіційної. Завдяки книгам, пресі, документальним фільмам. Але що дивно – попри гігантський масив інформації, ніхто не може зазирнути у майбутнє навіть на хвилину вперед, щоб врятувати собі життя, уникнути кулі чи бомби.
Читайте також: Зближення з історією
Бо всі війни зводяться до одного знаменника – ніхто не знає, коли вони закінчаться і наскільки вони здатні деформувати особистість. Це не та війна майбутнього, коли воюють машини, знищуючи інфраструктуру разом з людьми, і коли не видно обличчя ворога. Можливо, якщо ми переживемо цю, в якій злочини такі часто нелюдські й жахаючі, буде інша, технологічна, без ненависті, коли роботи воюватимуть з роботами задля того, щоб поневолити купку беззахисних, наляканих людей, які втратили віру в перемогу добра над злом і відкинули смішного застарілого Бога. І чіпи, вмонтовані у мозок, будуть наповнювати його інформацією, яку людина не зможе відфільтрувати, бо війна буде не за ресурси, а за контроль над свідомістю.
Власне, у цій війні вже є зачатки війни майбутнього. Під виглядом боротьби за території відбувається геноцид XXI століття народу, який ще не встиг відновиться від попередніх спроб геноциду.
Той телефон, затиснутий у спітнілій від тривоги руці, не лише допомагає вижити, врятуватись, заспокоїтись. Він здатний убити, стати знаряддям тортур. Ми ще можемо його контролювати, але чи надовго збережемо цю здатність? Якщо не втратимо волі й віри, то ми переможемо.
Перемогти у цій війні – означає уникнути тотального контролю над свідомістю. А для початку треба відповісти на питання – який мир нам потрібен і скільки ми можемо за нього заплатити? Поклавши ліву руку на серце, бо з правої ми вже не можемо випустити телефон.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар