Оскільки війна в Україні продовжує затягуватися, і не видно на горизонті доброго завершення для українців, чомусь не українці почали говорити про врегулювання конфлікту шляхом переговорів і прагнуть цього, акцентує увагу читачів Washington Post Роберт Каган.
Він цитує речника Ради національної безпеки США Джона Кірбі, який сказав: «Закінчення війни шляхом переговорів є найбільш ймовірним результатом». І, як наголошує Каган, відомо, що це означає для України. Як прямо сказав президент Чехії Петр Павел, давній прихильник Києва: українці «повинні бути реалістами» і розуміти, що «найбільш вірогідним результатом війни буде те, що частина української території опиниться під російською окупацією, тимчасово».
Автор вбачає певну іронію в тому, що заява чеського лідера нагадує таку ж пораду, яку пропонували чеським лідерам у 1938 році тогочасні «реалісти». Як пояснив Джордж Кеннан одразу після Мюнхенської конференції, яка передала контроль над частиною тодішньої Чехословаччини гітлерівській Німеччині, «Чехословаччина, врешті-решт, є центральноєвропейською державою. Її доля в довгостроковій перспективі повинна бути з домінуючими силами в цьому регіоні, а не проти них». Але, за словами Кеннана, Мюнхенське врегулювання принаймні «залишило серце країни фізично недоторканим … яким, безсумнівно, довелося б пожертвувати, якби рішення було йти романтичним шляхом безнадійного опору, а не принизливим, але по-справжньому героїчним шляхом реалізму».
Проте, відомо, що, «серце країни» не залишилося «фізично неушкодженим». За кілька місяців після Мюнхенської угоди німецька армія вдерлася до країни і захопила решту Чехословаччини, нагадує Каган.
Тепер саме українців закликають відмовитися від романтичного шляху безнадійного опору і стати на героїчний шлях реалізму. При цьому, Роберт Каган задає слушне запитання: якщо вони це зроблять, що завадить росії в подальшому захопити решту України?
Як зауважує автор, прихильники переговорів з територіальними поступками з боку України не заперечують цієї небезпеки і намагаються вирішити її у різний спосіб. Здається, всі припускають, що післявоєнна Україна матиме повний доступ до американської та натовської зброї, тренувань та інших форм військової допомоги, а також до значної допомоги у відновленні.
Колишній державний секретар Майк Помпео у своєму, як він називає, «Мирному плані Трампа для України», пропонує надати Україні 100 мільярдів доларів зі спеціального фонду НАТО і ще 500 мільярдів доларів у вигляді американських кредитів «ленд-лізу» на закупівлю озброєнь (які, ймовірно, як і початковий ленд-ліз, не потрібно буде повертати десятиліттями, якщо взагалі потрібно буде).
Інші закликають до «постійної військової допомоги в мирний час», щоб «допомогти Києву створити надійний засіб стримування». Навіть сенатор Джей Ді Венс (штат Огайо) передбачає певні гарантії безпеки України, щоб «росіяни не вторглися знову». Він закликає до «добре укріпленої демілітаризованої зони» між російськими та українськими військами, що має означати одне з двох: або створення якихось міжнародних миротворчих сил між двома арміями, або розбудову української армії, достатньої для відбиття нападу росії.
При цьому, як зазначає Роберт Каган, поширеною є думка, що українці є найбільшою перешкодою для такого врегулювання, оскільки вони не хочуть відмовитися від території, яку вони втратили. На думку автора, це не відповідає дійсності. Він вважає, що якби Сполучені Штати і НАТО хотіли змусити Київ змиритися з цим, вони могли б це зробити. Хоч би якими хоробрими і рішучими не були українці, вони не можуть продовжувати боротьбу без підтримки США і Заходу, а тому врешті-решт повинні прийняти диктат Заходу, як це зробили чехи в 1938 році.
Роберт Каган також зауважує, що мало хто говорить про те, чи прагне путін цих переговорів і такого вирішення проблеми, запропоноване прихильниками переговорів на Заході.
Автор пропонує розглянути як би мало виглядати таке врегулювання з точки зору Москви. За його словами, перед війною росія зіткнулася з відносно слабкою і політично розділеною Україною, яка з невеликим успіхом намагалася налагодити тісніші зв’язки з нерішучою Європою та амбівалентними Сполученими Штатами. Наприкінці 2021 року Україна мала трохи більше 200 000 військовослужбовців в армії, тоді як росія – понад 900 000.
Три роки потому війна трансформувала як Україну, так і військовий баланс у Центральній та Східній Європі. Сьогодні Україна налічує понад 900 000 військовослужбовців та сотні тисяч навчених і перевірених у боях резервістів. Її армія стала, по суті, більшою, ніж війська Великої Британії, Німеччини та Польщі разом узяті. І, згідно з пропозиціями Помпео та інших, вона залишатиметься такою, чому сприятиме безперервний потік мільярдної військової допомоги.
Роберт Каган нагадує, що цього літа НАТО створила постійний центр у Вісбадені (Німеччина), укомплектований 700 співробітниками, для нагляду за підготовкою і «довгостроковим розвитком» українських військових, підвищення оперативної сумісності між українськими і натовськими силами, а також для управління розподілом і ремонтом величезної кількості військової техніки, що надходить в Україну зараз і в майбутньому. Ймовірно, США і союзники по НАТО планують і надалі надавати розвідувальні дані і поради щодо цілевказання, як вони це робили впродовж війни.
На думку Роберта Кагана, ця добре озброєна післявоєнна Україна матиме вороже налаштованого сусіда. Українці ще не скоро забудуть смерть, руйнування, вбивства і тортури, яких вони зазнали від рук росії під час війни. Існуватимуть потужні реваншистські настрої, оскільки українці оплакуватимуть втрачену територію і прагнутимуть її повернення, особливо з огляду на те, що, за словами Помпео, Сполучені Штати і більша частина міжнародного співтовариства офіційно не визнають російських завоювань, але, за словами Петера Павла, будуть вважати їх «тимчасовими». Дійсно, на думку одного з провідних прихильників миру шляхом переговорів, метою будь-якого врегулювання буде забезпечення українським військовим можливості «тримати під загрозою будь-які території, що перебувають під російською окупацією» і навіть «завдати удару по самій росії».
Таким чином, підкреслює Каган, в обмін на придбання Донбасу, Криму та деяких інших стратегічно важливих територій (значна частина яких була непідконтрольна Києву і до повномасштабної війни), путін отримує розлючену, потужну, реваншистську Україну, добре озброєну і навчену Заходом і все більше інтегровану в НАТО, з формальним членством або без нього.
Як зауважує автор, багато американців і європейців були б задоволені таким результатом, навіть якщо українці були б не задоволені, і дехто навіть називає це «справжньою стратегічною перемогою». Однак, він переконаний, що путіну буде важко приховати масштаби стратегічної поразки. Його війна не лише створить цього монстра на його кордонах, але й привела Фінляндію і Швецію до НАТО. росія буде змушена посилити свою оборону по всій довжині свого західного фронту, з особливими вимогами на кордоні з Україною. Після трьох років війни, понад 600 000 жертв і широкомасштабних економічних страждань путіну вдалося лише посилити коло стримування навколо росії, наблизити ворожі сили до російського кордону і суттєво збільшити оборонні потреби навіть у мирний час. В такому випадку, за словами Роберта Кагана, путін, який хоче бачити себе Петром Великим ХХІ століття, з таким результатом буде більше схожий на Миколу II ХХ століття, який втягнув росію у війну, що розколола її армію, розчленувала її імперію і, до речі, призвела до повалення і вбивства царя і кінця більш ніж 300-річної династії Романових.
Роберт Каган влучно зазначив, що зовнішня політика США щодо України визначається тим, чого саме американці не хочуть. Вони не хочуть воювати з росією, не хочуть витрачати сотні мільярдів доларів щороку на, здавалося б, непереможну війну, але вони також не хочуть нести провину і сором за те, що дозволили Україні програти, з усіма гуманітарними жахіттями і стратегічними проблемами, які це потягне за собою.
На думку автора, попри всю свою претензію на «реалізм», Помпео та інші прихильники територіальних поступок шляхом переговорів обіцяють результат, який зручно вирішить проблеми США, але не вирішить нічиї інші. Сполучені Штати можуть нав’язати свою волю відчайдушно залежній Україні, але чому путін повинен погоджуватися на це? За словами Кагана, прихильники мирних переговорів з росією просто припускають, що путін погодиться на результат, який найкраще відповідає американським потребам.
Редактор Washington Post зауважує, що це не те, як працюють переговори і не те, як ці переговори будуть проходити. Одна справа, якби США, НАТО і Україна були в змозі ефективно диктувати умови путіну, як це могло б бути, якби адміністрація Байдена надала Україні те, чого вона потребувала в перші місяці війни, і як це все ще могло б бути, якби адміністрація надала дозволи і зброю, необхідну Україні прямо зараз. Але вона цього не зробила і не зробить. Якщо росія не буде явно програвати війну на момент початку переговорів, вважає Каган, це будуть переговори між рівними, і їхній результат відображатиме реальний стан військової ситуації. Тому, на думку автора, угода не буде справедливою. Вона не буде встановлювати ціну за агресію путіна. Вона має бути справедливою для всіх сторін. У путіна теж є потреби, і головною з них буде уникнення саме тієї післявоєнної ситуації з сильною мілітарно Україною, про яку йшлося вище.
Отже, за словами Роберта Кагана, в такому випадку, ключовими питаннями будь-яких реальних переговорів, на додаток до визначення нового де-факто українського кордону, будуть розмір української армії та характер її відносин зі Сполученими Штатами і НАТО. Пряма військова допомога між урядами, навчання та обмін розвідданими протягом всієї війни не були нейтральними, тобто вони зробили США та їхніх союзників де-факто воюючими сторонами. путін вимагатиме суворих обмежень на допомогу Україні, особливо від США, якщо він взагалі готовий терпіти таку допомогу. Він також, ймовірно, вимагатиме скорочення чисельності української армії до рівня довоєнного мирного часу або майже до нього, щоб вона не зберігала здатності «завдати удару по самій росії». Автор справедливо запитує, чому путін вимагатиме менше? Тому що він визнає несправедливість власних дій?
На думку Роберта Кагана, є дві причини, чому путін може погодитися на таку угоду, яку пропонує Помпео та інші. Одна з них полягає в тому, що він не має наміру її дотримуватися, оскільки припускає, що США і НАТО фактично не будуть продовжувати озброювати і захищати Україну, незалежно від того, що дозволяє угода. Для путіна це непогана ставка: враховуючи, як важко було США та іншим західним країнам надійно санкціонувати військову допомогу у воєнний час, цілком можливо, що західна громадськість матиме обмежений ентузіазм щодо витрачання сотень мільярдів доларів на оборону України в мирний час.
Втім, автор вважає, що для путіна це також буде пов’язано з певними ризиками. Коли війна припиниться, в росії почнеться розплата. Війна, яка так дорого коштувала і так мало дала, і яка об’єктивно погіршила стратегічне становище росії, навряд чи додасть політичного здоров’я її автору. Навіть якщо путін не зіткнеться з серйозним повоєнним невдоволенням, йому буде важче вимагати жертв і нав’язувати свою залізну дисципліну повоєнній росії, ніж росії воєнного часу, яка веде те, що він характеризував як екзистенціальну збройну боротьбу із Заходом. путін може вирішити, що безпечніше залишатися на нинішньому курсі і продовжувати війну, якщо тільки цей курс не призведе до розвалу його армії.
На думку Кагана, це єдина причина, чому путін погодився б на таку угоду, якби він вірив, що його армія ось-ось дасть тріщину. Можливо, він боявся цього на початку війни, але він не боїться цього сьогодні, і немає жодних підстав вважати, що він буде боятися цього через півроку чи навіть рік. «Нам може пощастити, але мало хто очікує, що нинішня програма допомоги зможе настільки суттєво переломити ситуацію – саме тому президент України Володимир Зеленський щойно був у Вашингтоні, благаючи про надання більшої кількості зброї та зменшення обмежень на її використання. Інакше кажучи, путін має вагомі підстави вважати, що Україна та її західні прихильники, швидше за все, зламаються раніше, ніж його армія. Публічний страх і небажання адміністрації Байдена надати Україні більше далекобійної зброї без обмежень у поєднанні з очевидним бажанням Дональда Трампа взагалі позбутися України можуть лише посилити у путіна відчуття, що це Захід, а не росія, задихається», – пише Роберт Каган у своїй колонці.
Отже, за його словами, хто б не переміг на майбутніх президентських виборах, він, швидше за все, зіткнеться з непоступливим путіним, який дотримуватиметься своїх нинішніх вимог, що означають кінець суверенітету України. путін не зрушив з місця, наприклад, з вимогою «денацифікації» України, під якою він розуміє зміну уряду в Києві, а також наполягає на контролі над територією, яку російські війська ще навіть не завоювали. Прихильники переговорів припускають, що це лише початковий гамбіт і що він буде змушений піти на компроміс. Але до чого? – запитує автор.
Адміністрація Байдена обіцяє лише більше з того, що вона вже робить, а цього явно недостатньо. Історики можуть зробити висновок, що адміністрація Байдена програла цю війну в перший рік або 18 місяців, оскільки вона постійно відмовлялася надавати Україні зброю, яка могла б змінити ситуацію, коли російські війська перебували в безладі. Якщо найближчим часом не відбудеться суттєвої зміни курсу, шанси України на порятунок можуть бути втрачені, і не буде жодної перспективи укласти будь-яку угоду з путіним, окрім фактичної капітуляції України.
Прихильники Трампа вважають, що одного лише повернення їхньої людини на посаду президента буде достатньо, щоб налякати путіна і змусити його відмовитися від своїх інтересів в Україні. Це те, зауважує Роберт Каган, що сьогодні видається за «реалізм» у республіканських зовнішньополітичних колах. Але, на його думку, до реальності ближче протилежне. «Подумайте, що потрібно для того, щоб план Помпео мав хоч якийсь шанс спрацювати. путін мав би повірити, що Трамп готовий не лише продовжувати, а й подвоїти політику, проти якої Трамп і його прихильники виступали понад два роки. За словами Помпео, першим кроком другої адміністрації Трампа буде збільшення як кількості, так і якості військової та економічної підтримки. Таким чином, перші місяці на посаді Трампу доведеться витратити на тиск на Конгрес, щоб він схвалив значні витрати на новий пакет озброєнь», – зазначає Роберт Каган.
Теоретично, у Трампа може вистачити сміливості ігнорувати погрози путіна про ескалацію, які досі лякали адміністрацію Байдена, за винятком того, що Трамп виглядає так само наляканим – він теж попереджає про Третю світову війну. Також не схоже, що Трамп хоче провести свій перший рік на посаді президента, заглиблюючись в Україну і провокуючи кризу з росією – і все заради того, щоб піти геть. путін, швидше за все, розкриє блеф Трампа, і тоді Трамп дійсно залишиться перед вибором: посилити американське втручання у війну або відступити і прийняти справді «нейтральну», а отже, беззахисну Україну. Як ви думаєте, – задає риторичне питання автор, – який курс обере Трамп?
«Нинішній курс навряд чи призведе до стабільного врегулювання, і вже точно не до тієї мирної угоди, в можливості якої нас запевняють прихильники переговорів. Це не одна з тих ситуацій, де всі виграють. Якщо щось кардинально не зміниться, це війна, яка, як і більшість воєн, буде виграна або програна на полі бою. Нас не врятує мирна угода. Американці мають якнайшвидше вирішити, чи готові вони дозволити Україні програти», – завершує колонку Роберт Каган.
Джерело: Washington Post