«Європейська правда» продовжує розповідати про дискусії у Молдові щодо звільнення окупованого Росією Придністров’я та про шляхи, які дозволять це зробити. Днями ми опублікували ґрунтовне дослідження Black Sea Security Forum «Як ліквідувати Придністров’я. Все про сценарії «примусового» об’єднання Молдови та їхні наслідки». Якщо ви його ще не читали – дуже радимо це зробити.
Також у багатьох читачів є питання щодо позиції офіційної Молдови. Щоби представити вам її, публікуємо у відповідь статтю від уряду Молдову, також підготовлену в рамках BSF. Це перше настільки ґрунтовне пояснення офіційної влади.
* * * * *
Останніми роками придністровське питання повернулося до експертних дискусій. Назва «Придністров’я» набагато частіше, ніж досі, з’являється і у світових ЗМІ.
Ми у Республіці Молдова спочатку спостерігали за цією зміною з трепетом та навіть із певним занепокоєнням. Бо треба визнати, що за багато років Кишинів не звик пояснювати цю тему для справді широкої міжнародної аудиторії, обмежуючись лише вузьким колом профільних експертів і дипломатів. Звідси і занепокоєння: іноді нам здавалося, що деякі автори, чи то експерти, чи то журналісти, не розуміють суті справи.
Відчувалось нерозуміння поняття і суті цього «замороженого конфлікту».
Ця стаття написана з бажанням привернути увагу до цього нерозуміння – в надії подолати його. Вона дає відповіді на деякі найпоширеніші питання.
Чим є Придністровський регіон для Республіки Молдова?
Чому ми наполягаємо на його реінтеграції?
Чому реінтеграція мирним шляхом – це єдиний прийнятний для нас варіант?
І, можливо, найскладніше: що робити з російською військовою присутністю і її впливом у регіоні?
Чому Придністровський регіон має повернутися до Республіки Молдова
Спершу про термінологію. Відтоді як національна влада втратила контроль над деякими містами, селищами та селами країни, ми використовуємо для цього регіону кілька назв:
Східні райони Республіки Молдова,
Придністровський регіон,
Лівобережжя Дністра.
Річ у тім, що у складі Молдавської РСР ця територія не мала чіткого статусу, а її ідентичність протягом упродовж століть була «дрейфуючою». Свого часу – зона османських, татарських і російських інтересів; а в XVI–XVII ст. – місце імміграції етнічних румунів із князівств Молдови і Валахії, а також Трансильванії.
У 1792 році, коли лівобережжя Дністра стало частиною Російської імперії, нова влада зіткнулася з компактним проживанням румуномовного населення у смузі 15–20 км на схід від Дністра – у Дубоссарах, Суклеї, Слободзеї тощо. Утім, етнічне румунське населення на обох берегах Дністра і далі зберігало міцні зв’язки. Настільки міцні, що коли в 1917–1918 роках Бессарабія проголосила незалежність, а потім приєдналася до Румунії – представники лівобережних молдован просили не залишати їх осторонь. Та історія мала інші плани.
У 1924 році Радянський Союз задекларував мету повернути Бессарабію під контроль Москви, а як проміжний крок – створив Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (прим. ЄП: вона була значно більшою за нинішнє «Придністров’я»; столицею спершу призначили місто Балту, що зараз в Одеській області). А у 1940-му (прим. ЄП: на виконання радянсько-гітлерівської домовленості, так званого «пакту Молотова-Ріббентропа») радянська влада створила Молдавську РСР і передала до неї смугу лівобережжя Дністра, де явно переважало румуномовне населення.
Відтоді п’ять районів республіки, розташованих на лівому березі Дністра, входили до її складу без будь-якого окремого статусу, тим паче автономного.
І навіть зараз, попри 34 роки відсутності контролю Кишинева у цьому регіоні, соціальні зв’язки між двома берегами Дністра лишаються міцними. Люди на лівому та правому берегах не сприймають одне одного як загрозу, підтримують родинні та соціальні зв’язки. Десятки тисяч людей із лівого берега працюють і живуть у Кишиневі та у містах і селищах уздовж Дністра. З приблизно 350 тисяч осіб, що проживають у Придністровському регіоні, понад 90% мають громадянство Республіки Молдова, і багато хто з них користується соціальною допомогою, яку пропонує центральний уряд.
Та головний висновок з історії та сучасного стану цієї землі – це те, що лівобережжя Дністра лишається частиною нашої країни. Це єдиний можливий шлях, і ми маємо докласти усіх зусиль для мирної реінтеграції регіону.
Це випадок, коли мирне врегулювання – реалістичний сценарій
Щоб пояснити, чому ми наполягаємо виключно на мирній реінтеграції, треба нагадати обставини втрати Кишиневом контролю над цим регіоном.
Насамперед про те, що придністровський конфлікт не був етнічним за своєю природою. Навіть коли громадяни розходилися у баченні майбутнього нашої країни, їхні розбіжності мали геополітичний, а не етнокультурний характер. У Молдові ніколи не було тієї ворожнечі й ненависті між людьми, як у колишній Югославії чи у вірмено-азербайджанському конфлікті.
Натомість Придністровський регіон з 1989 року відігравав роль у намаганнях Москви послабити рух молдован за національні права і незалежність. Тому ще у 1990 році, за влади СРСР, у Тирасполі була організована так звана «Придністровська Молдавська Республіка», яка проголосила свою «незалежність».
У ті часи на лівобережжі Дністра молдовани/румуни були основною національністю і складали понад 40% населення. На другому місці з понад 30% були українці, понад 20% – росіяни, а решту становили болгари, гагаузи, поляки євреї тощо. При цьому люди всіх етнічних груп із різними рідними мовами брали участь у бойових діях 1992 року як на боці урядових, підконтрольних Кишиневу військ, так і на боці тираспольських сепаратистів.
І нарешті: хоча у 1989–1992 роках регіон був більш проросійським і активніше ностальгував за Радянським Союзом, ніж решта території Республіки Молдова, але те саме було і у Гагаузії – а там вдалося відновити конституційний лад.
Тож варто замислитися: що могло би статися в 1992 році, якби колишня 14-та радянська армія (на той час уже російська) не була розгорнута в Придністровському регіоні. Адже саме вона надавала зброю, боєприпаси та всі інші форми військової допомоги збройним формуванням, які підтримували сепаратистів у Тирасполі.
Можливо, розвиток був би такий, як у «Гагаузькій республіці», також створеній у 1990 році.
Однак тут влада Молдови не дозволила ситуації перерости у збройний конфлікт, врешті-решт провела переговори та втілила план мирного врегулювання, зберігши цей південний регіон у складі країни. Примітно, що у Гагаузькому регіоні не було постійно дислокованих радянських/російських військ.
На відміну від лівобережжя Дністра.
Утім, придністровський конфлікт залишається єдиним «замороженим» конфліктом на пострадянському просторі, де з моменту підписання угоди про припинення вогню, тобто з 1992 року, зберігається мир.
Російські посадовці часто заявляють про «одну з найуспішніших миротворчих операцій в історії», яка, на їхню думку, включає і російські війська.
Війська, присутність яких на нашій території Молдова вважає незаконним.
Але справжня причина криється не в цьому, а у численних зв’язках людей, народу Республіки Молдова по обидва береги Дністра. Зв’язках, що збереглися попри конфлікт, який – візьмуся припустити – має здебільшого штучний характер.
І ще одна причина успіху – що готовність Кишинева брати участь у перемовинах часто сприяла зменшенню напруги. Навіть коли був ризик, що конфлікт спалахне з новою силою.
Чому влада Молдови зустрічається з невизнаною «владою» з Тирасполя
Після 1992 року Кишинів веде діалог із невизнаними структурами Тирасполя за посередництва Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
З 2000 року діалог відбувався в кількох форматах.
Найвідоміший формат має назву «5+2»: тут сторонами є Кишинів і Тирасполь; ОБСЄ, Україна і Росія – посередники, а США і ЄС – спостерігачі.
Також діє формат «1+1»: віцепрем’єр Молдови з питань реінтеграції зустрічається з головним переговорником від Тирасполя.
Також є робочі групи – експерти з обох берегів Дністра зустрічаються для вирішення адміністративних, технічних питань в інтересах усіх громадян.
Ми підтримували ці формати протягом багатьох років. І хоча після початку російської військової агресії зустрічі «5+2» стали неможливими, та робочі групи і формат «1+1» збираються регулярно. Бо ми вважаємо, що мирне врегулювання конфлікту неможливе без діалогу.
Відданість шляху мирної реінтеграції приносить свої плоди.
Нам вдалося залучити лівобережжя Дністра до переговорів з ЄС щодо Угоди про асоціацію. Придністровський регіон разом з рештою території країни увійшов до зони вільної торгівлі з Євросоюзом. Тож сьогодні понад дві третини торговельних операцій лівобережжя Дністра йдуть до ЄС.
Це, разом зі скасуванням візового режиму з ЄС, сприяло стрімкому зростанню кількості мешканців Придністров’я, які подали заявки на отримання молдовських паспортів і тепер є громадянами нашої країни. Майже всі підприємства регіону зареєструвалися в органах влади Молдови, що легалізувало їхню діяльність, зокрема експорт.
Ще одна причина, з якої Кишинів надає перевагу лише мирній реінтеграції, пов’язана з прагненням зберегти внутрішньополітичну стабільність у Республіці Молдова.
Країна переживає суспільний розкол.
Проєвропейські настрої переважають, але значна частина населення виступає за більш тісні зв’язки з Росією.
Це дає змогу проросійським політичним партіям і групам впливу вдаватися до дестабілізаційних дій в інтересах Москви, поширюючи агресивні проросійські наративи та дезінформацію. Соцмережі заповнені нібито «інсайдами» про «таємні плани» молдовської влади напасти на Придністровський регіон (звісно, «за підтримки НАТО»).
Мета – посіяти страх і недовіру. Це важливий інструмент у гібридній війні, яку веде Росія проти нашої країни. Але Кишинів завжди заперечував такі наміри й активно протидіє дезінформації, спрямованій проти нашої країни.
Без Росії мирна реінтеграція стане ближчою
Кишинів прагне відновити єдиний національний простір в економічній, фінансовій, освітній, культурній та правовій сферах.
І питання не тільки в 11% території, які центральна влада не контролює.
Це наші зобовʼязання перед громадянами у цьому регіоні. Ми вважаємо, вони повинні лишитися жити там після реінтеграції і користуватися всіма правами і свободами.
До слова, навіть в Оперативній групі російських військ з 1500 військовослужбовців лише близько 100 осіб офіцерів прибули з-за меж регіону. Решта – місцеві, придністровці. Ми повинні це врахувати, розробляючи плани реінтеграції.
Багато надій на успішну реінтеграцію пов’язано з євроінтеграцією. Республіка Молдова 2022 року одночасно з Україною стала кандидатом, а у 2024 році розпочала офіційні вступні переговори. За нашими оцінками, підвищення рівня життя на правому березі Дністра може стати каталізатором подальшої інтеграції лівобережжя. І це вже відбувається щонайменше з 2014 року, коли середня заробітна плата на правому березі більш ніж удвічі перевищила середню заробітну плату на лівобережжі.
Тепер ми очікуємо, що цей процес прискориться.
Бізнес Придністровського регіону вже зараз включений у єдиний митний простір країни, і усі підприємства лівобережжя повинні сплачувати митні податки до державного бюджету. Як і всі інші бізнеси в країні.
Попереду посилення енергетичної незалежності.
Росія більше не зможе нав’язати свою політичну волю через тиск на наш уряд, використовуючи енергетичну зброю. Ми диверсифікуємо імпорт газу та електроенергії (включаючи збільшення генерації). Це вже дозволило припинити споживання газу від «Газпрому» на правому березі Дністра. Тепер працюємо над тим, щоб газ, який надходить на лівий берег і генерує більшу частину споживання електроенергії країни, більше не був безплатним.
Робота з ринковими цінами розірве порочне коло, яке використовується тираспольськими структурами для фінансування режиму, що продовжує тримати нашу країну розділеною.
Разом з іншими заходами Кишинів модернізує та зміцнює сили безпеки та оборони. Ми виправляємо помилку минулого, коли протягом десятиліть військовий і безпековий сектори не отримували достатнього фінансування і регресували до стану, в якому вони вже не могли виконувати свої функції.
Ми повинні бути готові до будь-яких викликів, коли йдеться про національну оборону і безпеку. А зміцнюючи позиції за столом переговорів, ми готуємося забезпечити демілітаризацію Придністровського регіону та реінтеграцію країни мирним шляхом.
Російська Федерація ще у 1999 році на Стамбульському саміті ОБСЄ зобов’язалася вивести всі свої війська з Республіки Молдова, і наша країна неодноразово зверталася до Росії з проханням виконати це зобов’язання.
Мир – це єдиний шлях
При цьому молдовська влада зробила мирний курс частиною законодавства.
З 2005 року закон чітко визначає, що придністровське врегулювання може бути лише за допомогою мирного рішення, що виключає військові дії, а також на основі демократизації та демілітаризації Придністровського регіону.
Згідно зі статтею 110 конституції, Кишинів може запропонувати автономію населеним пунктам на лівому березі Дністра відповідно до спеціального статусу, прийнятого законом.
Ми продовжуємо працювати над остаточним врегулюванням придністровського конфлікту і повною реінтеграцією регіону до складу Республіки Молдова. Ми впевнені, що ця стратегія відповідає волі народу нашої країни.
Громадяни бажають миру. Ми бачимо це в усіх опитуваннях, чуємо від людей. Наш уряд поважає волю народу і зробить усе можливе, щоб не ризикувати життям наших військовослужбовців і співгромадян. Ось чому мирна реінтеграція Придністровського регіону – єдиний можливий шлях. Ми можемо досягти успіху лише тоді, коли продовжимо доводити світові, що наша прихильність до миру сильна, як ніколи.
У досягненні цієї мети ми розраховуємо на підтримку наших сусідів – України та Румунії, а також усієї міжнародної спільноти.
Розв’язання придністровської проблеми полегшить життя всього регіону. Однак ми можемо зробити це тільки мирним шляхом. Іншого варіанта не існує.
Автори:
Олег Серебрян, віцепрем’єр з питань реінтеграції в уряді Республіки Молдова з січня 2022 року;
Дан Ніку, старший консультант у Державній канцелярії Республіки Молдова, Бюро з питань політики реінтеграції