https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/b51c4a0831d133b456873ca66773db06.git
Якщо на першому етапі російського вторгнення українці дружно виступили за організацію відсічі підступному ворогу, то на третьому році війни ситуація почала змінюватися. Все більше людей виступає за мирні переговори. Так, за мир, але без поступок територій у кордонах 1991 року Зміст
Тобто, в нинішній ситуації це – абсолютний глухий кут. Великі поступки, яких прагнуть від супротивника кожна зі сторін, практичні неможливі, адже свідчитимуть про поразку. А сторони налаштовані тільки на перемогу. І все інше поки абсолютно виключене.
Тут можна зрозуміти українців, для яких програш рівносильний втраті країни, свободи, ідентичності. Врешті, більшості населення.
Але зовсім не зрозуміло затятість росіян, які щиро прагнуть не тільки знищити українську державу, а й знищити якомога більше українців. Навіщо їм смертельно ризикувати життям, щоб вбити Україну та українців? Справді, навіщо? За право вбивати українців нині вони платять щодня тисячами своїх життів, але не зупиняються і далі лізуть. Орки.
Читайте також: Демографічна стратегія ціною в 4 млн життів
І реальність на третьому році війни така, що ці орки, попри величезні втрати, гнані в смертельні атаки своїм профашистськими вождями, користуючись слабкістю нинішніх керівників українського війська, почали знову потроху пролазити в глибину нашої країни. І що далі?
Перше. Здатися під гарантії збереження життя нинішнім захисникам вітчизни і їхнім сім’ям. І хай вони будуть вічними напіврабами. Але живими напіврабами. Врешті, як були ще в недалекому минулому їхні пращури, батьки. Гарантій виживання при таких умовах небагато, але все-таки ці можливості існують.
Таким способом гарантування виживання й мирного існування за умови добровільної сплати податків і безумовного виконання розпоряджень воєнної адміністрації користувалися всі завойовники. Майже всі. Починаючи з Римської імперії.
Так, не всі завойовані країни, народи й племена, які добровільно здалися, вижили. Але мали шанс вижити. І не будемо применшувати чисто людський фактор: жінки мали можливість кохати, виходити заміж і народжувати дітей. Чоловіки – працювати й забезпечувати свої сім’ї їжею та одягом. Старики мали можливість доживати до старості й помирати, оплаканими своїми близькими.
Так, це справді було жалюгідне виживання. Але виживання. Бо варіант збройного спротиву передбачав знищення всього живого. І такі випадки знала всесвітня історія.
Класичний варіант – історія Юдейської війни проти Римської імперії. Воєнним загарбанням Риму тоді не міг протистояти ніхто. Ні в Європі, ні в Африці, ні на Близькому Сході. Врешті, всі на кого йшли римські легіони, підкорилися з різною долею спротиву і втрат.
Більшість із них ще напередодні вторгнення переконали римські дипломати, що вони матимуть автономію, збережуть свою релігію, культуру, звичаї. Сплачуватимуть лише податки й зобов’язуються не підіймати повстання і дослухатися воєнної адміністрації.
Умови не ідеальні, умови образливі для керівних еліт країни. Але для більшості населення (перед загрозою тотального знищення) цілком прийнятні. Вижити при них було цілком можливо, сподіваючись, що й ця імперія, як і багато інших, врешті, розвалиться від зажерливості нападників.
І на ці умови йшли практично всі народи: від бритів, франків, іллірійців до єгиптян, ассирійців і вавилонян, які або перебували на початковій фазі державотворення, або ще й не приступали до нього.
Читайте також: Примус до миру
На принизливі умови виживання не погодився Древній Ізраїль.
Чому саме євреї не погодилися жити в принизливому напіврабському стані й підняли проти загарбників велике повстання? Повстання, яке 66 року перетворилося на велику і криваву війну, що в 70 році закінчилася повною поразкою цього народу й тотальним зруйнуванням Єрусалиму з його унікальним Храмом?
Одна з відповідей може бути дуже простою: хоч євреї на той час і не були сконсолідованою нацією, але вони були нацією Книги, суцільно грамотною нацією, правила і закони якої зобов’язували кожного члена громади самостійно читати Тору – священну книгу народу. Знання текстів Тори давало можливість осмислення буття, розширювало й поглиблювало мислення, формувало гідність.
В результаті кривавої війни полягли сотні тисяч євреїв. Але вони так і не підкорилися. Врешті, Рим змушений був знищити Єрусалим і розвіяти євреїв всіма світами, як тих, що генерують ідеї спротиву римському абсолютизму.
Так, євреї втратили Батьківщину. Практично втратили мову. Два тисячоліття перебували в стані ізгоїв. Але зберегли віру батьків, зберегли пам’ять про незраджену Батьківщину, зберегли віру в самих себе в свою гідність нескореного народу. І згодом усе відродили.
В подальшій двохтисячолітній всесвітній історії мало хто з народів світу, яких підкорювали могутні завойовники, пішов шляхом євреїв. Може, тому, що не мали Книги. Може, тому, що ця Книга не пробудила в них гідність і честь.
Історія Європи – це історія воєн й історія загарбань. Переважно менші не чинили опору більшим і легко здавалися на милість переможців. Милості було мало, а крові – багато. Друга світова війна – класичний приклад підкорення малих народів лютим завойовником. І невідомо як би склалася доля поляків, болгар, чехів, словаків, французів, бельгійців, шведів, голландців, данців, норвежців, якби Гітлер не подавився черствим шматком радянської імперії.
Українська історія досить схожа з єврейською. В сенсі численних страждань, які випали на їхню долю. Проте українці ніколи не складали зброю перед противником і боролися скільки могли. Їх масово вбивали, масово депортували, масово морили голодом, примушували забути свою історію, свою культуру, свою мову.
Читайте також: Путін фатально помилився. Тактика залякування Заходу провалилася
Але українці якимось дивним чином, навіть не маючи власної Книги, а користуючись подарованою іншим народом, вижили. Мабуть, не тільки завдяки Книзі, але моральні цінності, декларовані у Святому письмі, надзвичайно глибоко й органічно ввійшли в генокод українців і дали їм сили протистояти чужій злій волі.
Саме вони фактично розвалили російську імперію. Потім – радянську. Організований збройний опір останній імперії чинили саме українці. Дисидентський рух, як явище, – фактор український. Врешті, українські Майдани відродили у багатьох народів дух свободи та демократії.
І ось тепер перед українцями черговий вибір: здатися і фізично вижити, хай навіть уже не українцями, чи всі сили покласти на боротьбу в надії перемогти втричі сильнішого ворога?
І не треба нікого переконувати, що ми вже всі зробили свій вибір. Так, чимало зробили, і вже третій рік гибіють у шанцях часто своїм героїзмом і самовідданістю прикриваючи бездарність і нікчемність генералітету й політичного керівництва, вихованих у совку.
Але велика кількість чоловіків утекли в європи і, не знаходячи там для себе ні роботи, ні перспективи, живуть на подачки чужих держав. Вони зробили не найкращий вибір і – найшвидше – вони ним не пишаються.
Але хто допоміг їм здійснити вірний крок? Може, армійські генерали, які навіть під час війни безкарно крадуть мільярди?
Чи, може, історія дітей нашого політичного бомонду дала достойні взірці? Ви знаєте хоч один приклад, коли родичі й близькі міністрів, депутатів, керівників ОП взяли до рук зброю і пішли захищати країну? То чи маємо ми моральне право дорікати тим, хто теж цього не зробив?
Не всі хочуть стати героями. Але всі хочуть жити у своїй мирній і справедливій країні. І це все якось доведеться об’єднати. Чи не так?
Джерело
Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар