Візит Зеленського і вибори у США. Минулий тиждень був дуже напруженим з дипломатичної точки зору, а останній візит Зеленського до Сполучених Штатів, вочевидь, став неоднозначним. Він повернувся додому, кажучи, що візит минув успішно, і в приватному житті, можливо, так воно і було, але публічно Зеленського було втягнуто у партійну боротьбу з небезпечними наслідками. Цілком очевидно, що він був змушений публічно приєднатися до демократів, які, природно, стають надзвичайно напруженими, оскільки наближається листопад, а результати опитувань у штатах, що вагаються, знову залишаються статистично рівними.
Це передбачувано викликало шалену, і майже напевно заздалегідь сплановану, реакцію республіканців, яка, хоча і не є кінцем світу, покладає на Україну обов’язок доводити їм на кожному етапі, чому вона заслуговує на подальшу підтримку.
Я вже написав про американську політику більше, ніж потрібно, головним чином тому, що більшість моєї аудиторії – іноземці, і я вважаю, що їм може бути цікавий альтернативний погляд від місцевого спостерігача. Все, що варто повторити зараз, це те, що вибори перебувають на лезі ножа, і в майбутньому це, ймовірно, віщує у кращому випадку сміховинну дисфункцію, а в гіршому – відвертий хаос.
Якщо Трамп переможе нечесним шляхом, змусивши втрутитися Верховний суд і Конгрес, я не думаю, що його чекає таке ж пекло, як у випадку, коли він програє з мінімальним відривом. Демократи будуть раді грати у Віші, навіть якщо в країні відбудеться справжній фашистський переворот. Зрештою, вони все одно матимуть свою донорську базу і зможуть самовдоволено почуватися вищими, тож місію виконано. Багато виборців Венса-Маска говоритимуть про відокремлення або ще гірше.
Я, чесно кажучи, не думаю, що це має велике значення з точки зору міжнародних відносин. Виходячи з поведінки США в Україні та на Близькому Сході, мій постійний прогноз полягає в тому, що керівництво вже вирішило не воювати за Тайвань, якщо до цього дійде. А якщо я помиляюся, то, найімовірніше, вони встрянуть у бій, до якого не готові, і будуть розбиті.
Ізраїль і головний біль. Ізраїль продовжує слугувати прикладом того, чому вся сфера міжнародних відносин є сміттям – тема, до якої я повернуся в окремому дописі. Такі природні експерименти, як вбивство Ізраїлем лідера «Хезболли» Насралли, трапляються не часто. Їхня рідкість робить їх безцінними для наукової оцінки того, як насправді влаштований світ – вони перевіряють теорії, які потім можуть бути переглянуті.
Коротко кажучи, Ізраїль або розв’язав масштабну війну, в якій загине багато ізраїльських цивільних, заради незрозумілих реальних вигод… або заяви Ізраїлю про те, що йому загрожують вороги, які прагнуть його знищити, були фальшивими протягом пів століття. Рідко яка справа дає такий сильний бінарний результат – молодець, Бібі!
Звісно, деякі вороги Ізраїлю хотіли б його знищити, але очевидно, що ніхто з них ніколи не мав шансів виконати цю роботу і, що важливіше, основні угруповання ніколи не хотіли цього робити. Напад Хамасу на Ізраїль торік відбувся б зовсім інакше, якби він являв собою дійсно екзистенціальну фізичну загрозу на кшталт єгипетсько-сирійського нападу пів століття тому. Їм потрібні були заручники, а не знищення Ізраїлю. Досі немає жодних доказів на підтримку заяви Ізраїлю про те, що «Хезболла» та Іран планували приєднатися, але відмовилися.
Прихильники Ізраїлю дуже добре вміють спотворювати мову і полювати на емоції, щоб сформувати наративне поле битви. Вони завжди починають розповідь про Ізраїль з того, що мільйони арабів тільки й чекають, щоб увірватися і вбити всіх, забуваючи згадати про майже повну відсутність у переважної більшості людей на Близькому Сході демонстративного бажання воювати з Ізраїлем. Або той факт, що одного разу, коли кілька тисяч арабів влаштували погром у сучасному Ізраїлі, ізраїльська держава примудрилася заснути за кермом. Саме це найкраще пояснює здебільшого безглузду жорстокість дій Ізраїлю з того часу.
Так, є групи, які вдають, що захищають палестинців, нападаючи на Ізраїль. Уряд Ізраїлю їх обожнює, використовуючи як переконливий доказ нагальної потреби для ізраїльтян і союзників дозволити ізраїльським лідерам робити все, що їм заманеться.
Саме так працюють системи, як стверджував Ніклас Луман, системи є реальними. Це не просто наукові моделі – ми створюємо їх, щоб спробувати зрозуміти, чому реальні системи дають певні результати. Модель може бути недосконалою, але матеріальна система є фізичною. Щоб зрозуміти систему і побудувати вдалі моделі, ви дивитеся на реальні матеріальні зв’язки, такі як політична риторика і військове розгортання, оцінюючи зміни з плином часу. Це допомагає створити карту всесвіту можливих сценаріїв, а також ланцюги причинно-наслідкових зв’язків, необхідних для їх реалізації.
Управління складною системою полягає в тому, щоб керувати нею якнайкраще, не запобігаючи колапсам і не намагаючись зробити певну конфігурацію стійкою назавжди, а використовуючи неминучість змін. Мета завжди полягає в тому, щоб підштовхнути систему на траєкторію поліпшення до більш бажаних кінцевих станів, чітко усвідомлюючи той факт, що утопій не буває.
Якщо говорити конкретно про Ізраїль, то простий танець, який визначив політичну кар’єру Нетаньягу, – це використання пастки, в яку потрапили ізраїльтяни та араби, задля особистої вигоди. Здається, ніхто не хоче про це говорити, але він, ймовірно, був би ув’язнений за звинуваченням у корупції, якби не продав свою душу натовпу «Великого Ізраїлю», який хоче етнічно очистити Газу і Західний берег річки Йордан, аби залишитися на посаді прем’єр-міністра.
Я міг би розкидатися химерними термінами на кшталт «проблема принципала-агента» і «моральний ризик», але в цьому мало сенсу. Те ж саме стосується і заглиблення у деталі нескінченних нюансів арабо-ізраїльського конфлікту. Я провів чимало академічних досліджень, вивчаючи цю частину світу, але давайте будемо чесними: вболівальники Ізраїлю підтримують Ізраїль, незважаючи ні на що.
Останні кілька років провальної політики в усьому світі розкрили правду про те, наскільки глибоко світові інститути були захоплені олігархами. Ізраїль має багато впливових друзів, тому все, що робить Ізраїль, буде виправдано. Усвідомлення цього дозволяє Ізраїлю і США грати в гру, яка підірвала міжнародний авторитет обох сторін. Ізраїль робить те, що американські лідери хотіли б, щоб їм зійшло з рук, а Вашингтон вдає, що виступає за деескалацію, але водночас завжди вдається захистити Ізраїль від матеріальних наслідків.
Відсутність принципів у міжнародних відносинах. Там, де США категорично відмовляються захищати українських цивільних, вони з радістю зроблять це для Ізраїлю. Поки Вашингтон вагається, скільки ракет надати Києву і які цілі вони можуть вражати, бомби, які руйнують бункери, використані для знищення житлового будинку і вбивства Насралли в командному центрі під ним, могли бути доставлені до Ізраїлю за останні кілька місяців саме з цією метою, навіть незважаючи на те, що американські лідери говорять про припинення вогню.
Це було грубе застосування сили, незважаючи на наслідки для таких гарних ідей, як міжнародне право. Вбивство Ізраїлем Насралли закріплює сувору реальність, що цього права просто не існує. Не існує повноцінних законів ведення війни, відповідальності за захист цивільного населення, суто гуманітарних інтервенцій чи міжнародної класової солідарності. Є лише режими та їхні інтереси.
Суверенітет не має значення і кордони не мають значення, оскільки вони є лише плодом людської уяви, а не силою природи. Лідери на кшталт путіна можуть і будуть вирішувати, де їм бути, і єдиний спосіб не допустити, щоб ця рішучість обернулася проти вас, – це жорстка військова сила, необхідна для того, щоб відбити нападника. Угоди про врегулювання конфліктів без насильства є раціональними, і про них часто ведуться переговори, але ніхто не може вважати само собою зрозумілим, що їх не зрадять, особливо коли ціна така висока.
Дехто може зробити висновок, що я дотримуюся того, що професори міжнародних відносин називають реалізмом, але це зовсім не так. Ідеалізм, звичайно, виявився обманом, ще одним способом стверджувати, що «наше» насильство – це нормально, а «їхнє» – зло. Так звані «реалісти» нічим не відрізняються – більшість із них відверті брехуни.
Суть реалізму завжди полягала у непорушності кордонів і суверенних правах, але тільки в тому розумінні, як їх визначають європейські олігархи. Прихильники реалізму помилково стверджують, що анархія існує за відсутності держави-левіафана, але насправді саме держава породжує ту саму анархію, яку вона покликана стримувати. Все, що коли-небудь стверджував реалізм, – це право кількох європейських імперій домінувати у світі за допомогою сили – це корінь Міршаймера, Волза та інших, які вважають росію вічною і виступають за капітуляцію України.
Держави розглядають людей, що живуть на їхній території, як витратний матеріал. Держави схожі на мафіозні сім’ї, життєво важливі інститути, контрольовані обраними, які мають матеріальний стимул провокувати конфлікти, тривогу і страх. Більшість урядів Західного світу фактично ґрунтують свою легітимність не на правах чи здоров’ї своїх громадян, а на силі держави. Ті, хто має владу, роблять те, що хочуть, а ті, хто не має, страждають від того, що повинні – це визначення олігархії, а не анархії. Олігархи просто платять людям, щоб ті брехали про ідеї, яких вони бояться.
Олігархія в Ізраїлі є причиною того, що Нетаньягу може так вільно ризикувати життям пересічних ізраїльських громадян, як солдатів, так і цивільних. Вся його кар’єра була побудована на ескалації конфліктів з усіма, хто має землю, яка одного дня може знадобитися ізраїльським поселенцям. Він культивував вічну війну з Хамасом і «Хезболлою», яка включала періодичні бомбардування, щоб «скосити траву», що підтримувало постійну напруженість і дозволяло йому посилатися на безпеку, коли йому було потрібно.
Вбивство Насралли, ймовірно, гарантувало, що в майбутньому загинуть сотні, якщо не тисячі ізраїльтян. Це просто стандартне припущення при плануванні, яке компетентний політик повинен використовувати за таких обставин. Ізраїль все одно пішов далі.
Місце і доля України. Знову ж таки, це блог, присвячений війні в Україні, а не Близькому Сходу чи американській політиці, але перетин цих окремих трагедій зараз перебуває в центрі уваги. Була запланована повна ліквідація України з боку жорстокого сусіда, і ця спроба триває. А Західний світ все ще просто не хоче зробити те, що він повинен зробити, щоб Україна перемогла. Це є переконливим доказом того простого факту, що «Західна цивілізація» завжди була нічим іншим, як жорстокою олігархією, яка прагнула наслідувати Римську імперію. Демократія, Конституція США – вони нічого не значать для олігархів.
Вибачте, що повідомляю вам таку новину, шанувальники греко-римської історії, але обидві імперії були кошмарними суспільствами, заснованими на спадковому рабстві, Мордорами, подібними до росії, де цінність людини визначалася її активами та зв’язками. Частково причина, чому сьогоднішні жалюгідні західні лідери не дають Україні перемогти, полягає в тому, що український опір є справжнім демократичним повстанням проти іноземного колонізатора. Це лякає їх більше, ніж ядерний голокост.
Хоча Україна є країною в стані війни, вона не була повністю захоплена державною машиною. Слабка і вразлива через радянську спадщину, Україна в результаті цієї війни стає чимось особливим, майже унікальним, країною, яка успішно підпорядкувала свою державу волі народу в умовах демократичного режиму. Війна в Україні – це народна війна, і саме тому вона лякає багатьох можновладців.
Як сказав український ветеран путінського тотального штурму в нещодавньому інтерв’ю Укрінформу, перші вісім годин захисники України всюди були самотніми. Але вони відчували, що якщо протримаються достатньо довго, щоб країна змогла мобілізуватися, Україна має шанс. Чого вони не могли знати, так це, чи приєднається до них хтось інший. Сотні тисяч приєдналися, і не тому, що їхній уряд наказав їм це зробити.
В Україні люди повстали з власної волі. Саме вони встановили умови боротьби. Україна бореться не тому, що Зеленський заявляє, що вона повинна, а тому, що більшість українців розуміють, на що зроблено ставку.
Я керуюся особистою етикою, запозиченою з буддійської філософії: мінімізувати страждання. Страх перед стражданнями є причиною більшості зла, яке панує у світі, тому, якщо у вас є вибір, завжди намагайтеся обрати той варіант, який зменшує коефіцієнт страждань.
Однією з найбільших загроз для перемоги України є лицемірство, яке керує багатьма її союзниками. Тисячі одиниць бронетехніки, кращої за все радянське, нудяться на складах, припускаючи, що вони можуть знадобитися в якійсь майбутній війні. Ядерні погрози путіна сприймаються серйозно, навіть коли вони являють собою не більше, ніж незначну зміну риторики, яка нагадує всім, що Захід не буде воювати, якщо ви можете завдати шкоди його лідерам або їхнім інвестиціям.
Це, найімовірніше, призведе до трагічного глобального конфлікту через помилку. Друга світова війна закінчилася так, як закінчилася, тому що Гітлера заспокоювали знову і знову, переконуючи його, що Франція і Велика Британія не воюватимуть, навіть якщо він вторгнеться в Польщу. І хоча вони оголосили війну невдовзі після початку нападу, потім ці країни більш-менш відсиджувалися і дозволили Польщі загинути. Гітлер все одно прийшов за ними, і, незважаючи на переозброєння, вони не були готові.
Американці люблять лаяти європейців за те, що вони не зупинили Гітлера раніше, але в США панували ізоляціоністські настрої, і чимало людей у країні були пронацистськи налаштовані. Ліга Націй не змогла відреагувати на колоніальні авантюри Італії в Африці, засуджуючи чвари Японії з Китаєм в Азії, що врешті-решт зробило її такою ж смішною, якою Організація Об’єднаних Націй виглядає сьогодні.
Лідери сиділи склавши руки і прораховували свої інтереси, поки все не вибухнуло у них перед носом. Вони можуть і зроблять це знову, тому що стимули, які ними керують, не такі, як вони заявляють.
Заключні думки. Забігаючи наперед, я очікую, що наступні тижні в Україні будуть напруженими. Кампанія путіна з підриву довіри затягнеться, в той час як Україна почне серію невеликих наступальних операцій, спрямованих на підтримку темпів, з якими орки втрачають силу.
Політика США навряд чи зміниться до листопада, і тоді неминучий другий термін Трампа може розблокувати раптовий потік допомоги Україні. За іронією долі, саме цей сценарій може дати Україні найкращі шанси отримати все необхідне, оскільки адміністрація Гарріс, судячи з її риторики, буде продовженням адміністрації Байдена в усіх відношеннях.
Незважаючи на це, боротьба України у майбутньому все більше залежатиме від формування власного мініНАТО. Стільки, скільки Україна може виробляти вдома, вона повинна виробляти, причому ланцюги поставок повинні бути максимально ізольовані від непередбачуваних ситуацій на Близькому Сході та у США.
Якщо зараз і можна на щось розраховувати, так це на нові потрясіння в майбутньому. Світ, повний олігархів, які дивляться в майбутнє і доходять висновку, що не всі виживуть, – небезпечне місце для життя.
Джерело