Можна подумати, що провал розвідки може бути доброякісним: хороші хлопці працюють набагато краще, ніж очікувалося, а погані – набагато гірше. Насправді, помилка на боці песимізму може бути такою ж великою проблемою, як і надмірний оптимізм. Період до і після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року є гарним прикладом цього.
У найвпливовіших дослідницьких організаціях Заходу видатні аналітики, багато з них політологи, які стежать за російськими військовими справами – впевнено прогнозували, що росія розгромить свого меншого сусіда протягом декількох тижнів. Американські військові лідери повірили в цей консенсус, аж до того, що голова Об’єднаного комітету начальників штабів заявив членам Конгресу, що Київ може впасти протягом 72 годин після російської атаки. Хоча похмурі оцінки цих аналітиків виявилися помилковими, вони все ж змусили Сполучені Штати та їхніх союзників бути надто обережними у наданні допомоги Україні в її самообороні.
Обидва ми – військові історики, які цікавляться сучасними стратегічними питаннями, і які на початку війни мали серйозні сумніви щодо домінуючого аналізу російського та українського потенціалу. Один з нас, Еліот Коен, працював на високих посадах в уряді США; інший – Філліпс О’Брайен, консультував Міністерство оборони Великої Британії щодо України та інших питань. У звіті, опублікованому цього тижня Центром стратегічних і міжнародних досліджень, ми намагалися зрозуміти, як видатні військові аналітики так сильно помилялися. Чому вони припускали, що росія може успішно провести надзвичайно складний блискавичний наступ і виграти велику війну за значно менший час, ніж Вермахту знадобилося для захоплення Франції, меншої країни, в 1940 році? Чому вони наполегливо дотримувалися максимально негативного погляду на можливості та перспективи України?
Перечитуючи десятки статей і звітів, слухаючи подкасти, переглядаючи публіцистичні статті та інтерв’ю, ми помітили, як мало було висловлено невпевненості. росія, як стверджували відомі аналітики, повністю модернізувала свою армію. Її солдати більше не є переважно призовниками, а професіоналами. Її військова доктрина, особливо організація підрозділів у так звані батальйонні тактичні групи, тобто невеликі піхотні батальйони, посилені танками і артилерією – була проявом організаційного генія. Її солдати і льотчики пройшли бойове випробування в Сирії та попередніх операціях в Україні. Ми вдвох переглядали карти, які неодноразово перевидавалися, і на яких півдюжини чи більше червоних стрілок без особливих зусиль пронизували Україну аж до її західного кордону.
Якщо аналітики хоч якось детально обговорювали Україну, то її громадяни зображувалися як деморалізовані та атомізовані жертви корумпованої влади. Значна частина російськомовного населення країни зображувалася як така, що здебільшого байдужа до того, хто керує країною – Москва чи Київ. Українське озброєння не могло зрівнятися з передовими російськими системами. Вони мали досвід лише статичної війни на Донбасі й не мали б жодних шансів проти російського бліцкригу. Володимира Зеленського зображували як неефективного президента. Він був комедійним актором, а не лідером воєнного часу; його уряд, спецслужби та збройні сили були пронизані російськими шпигунами та диверсантами. Українці, можливо, навіть не чинили б особливого партизанського опору. До всього цього додалася послідовна політична пропаганда: твердження про те, що Україну не варто озброювати або що благі наміри зробити це лише збільшать страждання.
За два з половиною роки росіяни втратили до 600 000 чоловік; українські міста зруйновані, але все ще стоять, а українські безпілотники наносять удари по Москві. Українці вивели Чорноморський флот з якірних стоянок навколо Криму, потопили третину його кораблів і звільнили морські шляхи для життєво важливого експорту української сільськогосподарської продукції. За останні кілька тижнів українські війська захопили територію більшу за Лос-Анджелес в межах кордонів самої росії.
Ті самі експерти, які помилялися на початку війни, продовжують домінувати в громадському та урядовому дискурсі. Багато хто з них продовжує применшувати українські шанси і радить не надавати українцям зброю, яку вони неодноразово демонстрували, що здатні використовувати з великим ефектом. Деякі з них все ще попереджають про російську ескалацію, аж до застосування ядерної зброї, навіть попри те, що одна за одною червоні лінії росії бліднуть до рожевого кольору і зникають.
Однією з причин таких великих помилок є те, що наш друг і колега Г’ю Страхан, британський військовий історик, у своїй передмові до нашого звіту називає аналізом «Військового балансу» (Military Balance). Товстий том, який щороку випускає Міжнародний інститут стратегічних досліджень, «Військовий баланс» є безцінним джерелом. Він містить важливі статистичні дані, такі як чисельність збройних сил кожної країни, кількість і тип наявної техніки, а також кількість чоловіків і жінок, які беруть активну участь у бойових діях. Але ці показники часто набагато менш важливі під час війни, ніж такі незримі фактори, як організація, дисципліна, бойовий дух і якість командування на всіх рівнях.
Стандартний аналіз росії та України майже не приділяв уваги задокументованій корупції в російській армії, банальному характеру її навчань і провалу спроб перевести її на професійну основу. російські збройні сили не мають великої кількості добре підготовлених кадрів, подібних до американських і британських солдатів, вони здебільшого складаються з призовників, яких підкупили або примусили записатися на другий рік служби в тій самій старій системі зловживань. Багато коментаторів помилково порівнювали сили путіна з їхніми західними колегами, прогнозуючи, що росія застосує проти українців «шок і трепет» – так, ніби її військово-повітряні сили мають досвід і організацію, подібні до американських. Але російська армія не була дещо меншою і менш ефективною версією американської. Це була жорстока, глибоко недосконала і в цілому неповноцінна збройна сила.
Багато спостерігачів також приділяли мало уваги тому, що змінилося в Україні з 2014 року. Цей момент дуже важливий: багато західних аналітиків були підготовлені як фахівці з росії. Опосередковано, можливо, підсвідомо, вони розглядали Україну так само, як це робили російські імперіалісти: як додаток до росії. У багатьох випадках, не знаючи української історії і навіть зневажаючи її претензії на національну ідентичність і політичну згуртованість, автори майже чверті прочитаних нами звітів навіть не намагалися описати Україну як щось більше, ніж просто ціль, поставлену перед росією. Багато з них ніколи не відвідували Україну і не спілкувалися із західними громадянами, в тому числі з членами тренувальних місій союзників, які служили в Україні, які могли б мати інші, більш поінформовані погляди.
Можливо, найбільш тривожним було те, що ми вдвох з’ясували, наскільки маленьким і замкнутим був світ російсько-військового аналізу. Політологи з аналітичних центрів з вузькою спеціалізацією мали величезний вплив у спільноті, яка, на відміну від більш динамічних академічних дисциплін, була зацікавлена в консенсусі, а не в активних дебатах. Багато авторів робили ораторські заяви і, здавалося, обурювалися серйозними питаннями з боку сторонніх, навіть відставних високопоставлених військових.
Ми не сумніваємося в розумі або чесних намірах видатних аналітиків. Але нам пригадалося, як поводилися деякі експерти в галузі охорони здоров’я в перші дні пандемії коронавірусу: впевнено виносили судження, відкидаючи сумніви щодо них, відсторонюючи інших експертів, наприклад, дитячих психологів у питанні закриття чи відкриття шкіл, з відповідним досвідом, відмінним від їхнього власного.
Відтоді багато хто з представників спільноти громадського здоров’я зайнявся певним самоаналізом. Експерти з питань росії продемонстрували небагато такого самоусвідомлення, не кажучи вже про самокритику. Ті самі експерти продовжують виступати на тих самих форумах, відвідувати Білий дім і проводити брифінги для розвідувального співтовариства, яке значною мірою поділяє їхні погляди.
Тривожним є те, що аналітичні провали можуть повторитися в будь-якому середовищі, де невеликі групи експертів у конкретній країні користуються надмірним впливом. Будемо сподіватися, що аналітики Народно-визвольної армії Китаю застосують інший підхід, якщо напруженість у відносинах з Китаєм продовжить ескалацію.
«Ви ніколи не повинні довіряти експертам, — писав наприкінці ХІХ століття британський прем’єр-міністр лорд Солсбері. – Якщо ви вірите лікарям, ніщо не є здоровим; якщо ви вірите богословам, ніщо не є невинним; якщо ви вірите солдатам, ніщо не є безпечним. Всі вони вимагають, щоб їхнє міцне вино було розбавлене дуже великою домішкою банального здорового глузду».
Очевидно, що виправлення нещодавніх невдач розвідки не передбачає повної відмови від експертних оцінок. Але наш звіт показує, чому, особливо в кризові моменти, урядам і громадськості необхідно чути думки найрізноманітніших експертів, вимагати безперервної критики з точки зору здорового глузду і, перш за все, створювати стимули для відкритої, різко вираженої незгоди з фундаментальних питань. Експертиза не є формою окультного знання, і ті з нас, хто споживає експертну думку, повинні завжди робити це з великою дозою скептицизму. Провал аналітичної роботи по Україні є вагомим аргументом на користь того, чого так часто бракує військовій аналітиці і академічному світу загалом: інтелектуального смирення.
Джерело: The Atlantic