https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/ab31512af092a2f7b42b2e1dd861ac89.git
Умирати й вимирати – це не одне й те ж. Я маю на увазі українські села, зокрема в нас на Галичині, з перспективами та без Зміст
Останні роки видаються книги з історією сіл, що більше нагадують тестаменти, що їх складають на смертному ложі, поки ще при пам’яті. Порожні хати із зарослими подвір’ями, городи, завойовані самосійними кущами та кропивою, оголені ребра кроков, вирвані з м’ясом дверцята печей, вибиті вікна.
А ще зачинені школи, медпункти, крамниці. Сяк-так підхрапані Народні доми, збудовані ще у 20- 30-х роках минулого століття, і оббиті золотою бляхою та пластиком церкви в стилі московського патріархату, від яких разить очі.
У книжечках, написаних здебільшого не місцевими, на замовлення невибагливої громади, немає навіть натяку на критичне ставлення, немає осмислення проблеми деградації сучасних сіл. Так, у нас є ще села при трасах, з особняками, спорудженими коштом поту заробітчан, або нечесним способом, які оточують протруєні хімією поля агрохолдингів, від чого хворіють діти, гинуть пташки та бджоли. Вони всі однакові, як під копірку, і жити там, попри всі зручності, не цікаво. Стоять майже впритул один до одного, навіть дерев немає, лише гіпсові гноми та бузьки в ненатуральну величину на травниках.
Але й тут не дуже є кому жити. Як і в маленьких містечках, що поринули в глибоку економічну депресію. Тут не працюють, тут проживають зароблене у чужих краях. І вмирають від втрати сенсу життя, перетравлені безглуздим споживацтвом.
Читайте також: Колективна емпатія чи лицемірство?
Зі Східниці до неймовірно красивого села Майдан усього 14 км. В Новому Кропивнику закінчується цивілізована дорога. Власне, щоб доїхати до Майдану, потрібна майже година.
Через отой жахливий шмат дороги село вимирає. З кількох сіл не можна дітей набрати навіть на один клас. Зате нерухомість традиційно дорога, бо це Карпати, Сколівські Бескиди. Нема поля, нема пасовиськ.
Кожен клаптик землі тут відвойовували від каміння. Жили з лісу, який вузькоколійка возила аж у Верхнє Синьовидне. Колію розібрали давно, плавильня 1814 року стоїть в руїнах і поступово занурюється в хащі. Була б нормальна дорога, люди б могли їздити на роботу в Східницю, відкрили б у селі турбази та притулки для мандрівників, розвивався б принаймні туризм. Але бюджетні гроші йдуть на бруківку, гроші олігархів — на помпезні готелі, що пасують горам, як корові сідло. А довколишні села вимирають, тихо і гідно, серед старих садів, виноградників, квітників. До останньої корівки, яку так тяжко прогодувати та доглянути старшим людям. Доки не спаде на думку побудувати гідроелектростанцію чи ще якийсь промисловий об’єкт, який знищить довкілля.
За війною, за політичними баталіями, утопічними прагненнями стати європейцями українці забувають, що дорога до Європи з її налагодженим суспільно-правовим механізмом і повагою до кожного громадянина лежить через отакі Майдани, які вимирають, зберігаючи до останку свою неповторність і автентику, а не через трасу Київ-Чоп чи Львів-Шегині з засміченими узбіччями й винахідливими контрабандистами. Через доступну культуру, як власну, так чужу. Через повноцінну освіту, а не дресування дітей платними репетиторами та куплені дипломи.
Мільйони, які осідають в кишенях місцевих князьків, можна було б використати для комунікацій з не менш красивими, ніж Майдан, селами, куди навіть автобус не кожного дня їде, а як їде, то ніби фірою, посилаючи прокльони кожній владі, що стає дедалі непрофесійнішою, зате багатшою. Але князьки – це сучасні мідаси, тож доводиться вимирати.
І це колись густо населена Галичина, де тряслися над кожним моргом поля і могли вбити за межу. Де кожен клаптик землі приносив користь, а не заливався бетоном чи заростав борщівником і терном.
Читайте також: Широко заплющені очі
«Я си то куплю!», — каже гоноровий зарібник, і їде до міста в супермаркет, коли закінчуються запаси, зроблені в польській «Бєдронці». І йому все одно, бо в разі війни чи економічних катаклізмів він чкурне з України в широкий світ.
Омертвілі серцем і душею люди будують мертві вілли, що більше нагадують мавзолеї, ніж житло. Сподіватись, що вони щось змінять в нашій державі, вже марно. І то не їхня провина, а радше помилковий вибір, який вони зробили понад 30 років тому, коли поставили не на ту конячку, обираючи першу владу в незалежній Україні. Тепер наші діти гинуть у вогні війни, найкращі з дітей.
А через зміну клімату в горах нечувано щедро вродив виноград, і люди не знають, що з ним робити. Він не такий солодкий, як імпортний, але має неповторний смак і запах. В горах зазвичай різкі перепади температури, тому тут ростуть тільки пристосовані культури. Тут не засієш широких ланів, але на схилах, у кам’янистій землі можуть в майбутньому розташуватись невеликі виноградники. До тяжкої праці бойки звикли та вино потрафлять зробити.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар