Кремль, по суті, копіює один до одного схему підготовки Гітлером другої світової війни.
Шойгу 19 вересня знову прилетів до Тегерана. Попередній раз прилітав 6 серпня і ось знову. У серпні метою його поїздки офіційно називалося утримання Ірану від бурхливої реакції на ліквідацію Ісмаїла Ханії, що було лише частково правдою. Зараз кремль і його ЗМІ не приховують: справжня мета поїздки — підписання з Іраном договору про військовий союз, аналогічного підписаному з КНДР у червні.
«Путін» 18 вересня прямо заявив, що великий і стратегічний договір із прицілом на десятиліття для Ірану вже повністю готовий, і наступного дня Шойгу привіз його в Тегеран. Мета — умовити іранців підписати його публічно в Казані на саміті БРІКС і зробити матрицею для укладення РФ аналогічних договорів з іншими державами.
Москва хоче через систему таких індивідуальних договорів юридично оформити в Казані створення навколо себе нового військового блоку, крім ОДКБ, що розбігається. Це має стати першим етапом у його формуванні з пропозицією приєднуватися. До саміту в Казані з 22 до 24 жовтня залишається мало часу, і Шойгу метушиться як очманілий — 13 вересня злітав спочатку до Кім Чен Ина і того самого дня в Дамаск до Асада. Шойгу у Кіма не затримався — з ним усе підписано, лише передав папери, і прожогом кинувся в Сирію, де все складно і Асада треба вмовляти.
Шойгу літає як високий спецпорученець, попутно спростовуючи наративи професора Солов’я про те, що «фанерному маршалу» в кремлі плетуть постоли і збираються відправити в сусідню камеру з Гіркіним. Заодно розсипається і наратив Солов’я про «догораючу епоху» путінізму і початок восени транзиту влади в кремлі. Більше схоже, що догорає або вигорає сам професор.
Кремль, по суті, копіює один до одного схему підготовки Гітлером другої світової війни. Третій Рейх теж йшов шляхом укладення таких індивідуальних військових союзів з Угорщиною, Словаччиною тощо аж до СРСР, а не за схемою колективного договору з колегіальним керівництвом, як було у Варшавському блоці та залишається в НАТО і ОДКБ.
В обох схем є свої очевидні переваги і незручності. У випадку НАТО — це ті палиці в колеса прийняттю Швеції та Фінляндії до Альянсу, які півтора року вставляли Туреччина та Угорщина. У випадку з ОДКБ — загальна відмова Вірменії, Казахстану, Киргизстану та Таджикистану взяти участь в інтервенції РФ в Україну у 2022 р. Навіть Лукашенко брав участь у ній не за лінією ОДКБ, а в рамках своїх договорів із Москвою про «союзну державу».
Власне, з ОДКБ у Москви все дійсно дуже складно. ОДКБ як структура не підтримала інтервенції в Україну. Ба більше, члени ОДКБ засудили агресію РФ проти України, нехай із різним ступенем рішучості. Вірменія і Казахстан де-факто вийшли з ОДКБ як військової організації і залишаються в ній лише політично, подібно до того, як деголлівська Франція бовталася в НАТО. Відмінність у тому, що Франція оформила свій напіввихід юридично на рівні статуту, а у відносинах Вірменії та Казахстану з ОДКБ це на такому рівні не оформлено.
З ОДКБ є і такий цікавий аспект, як прагнення трьох його членів — Казахстану, Киргизстану і Таджикистану створити власний військовий союз без Москви. У цьому вони знаходять розуміння у Туркменістану та Узбекистану, а також Азербайджану, який нещодавно приєднався до них. Це прагнення поки що виражається лише в щорічних самітах з військової тематики цих шести держав, на які для різноманітності запрошують когось із зовні. Цього року ним мав стати прем’єр-міністр Японії, але він відхилив запрошення, пославшись на вибори. Заміною йому став Олаф Шольц, який прилетів 16 вересня в Астану на цей саміт П’ять + один.
Ільхам Алієв до Астани не прилетів у зв’язку з парламентськими виборами, які відбулися 1 вересня і результати яких тільки 16 вересня передали до Конституційного суду. До цього суд уже визнав вибори такими, що не відбулися, на 35 дільницях із формулюванням «через неможливість встановити волю виборців». У виборах брало участь 25 партій і не всі вони залишилися задоволені методами підрахунку голосів. Вибори в Азербайджані вочевидь будуть продовжені.
Саміти П’ять + один — це однозначне прагнення держав Центральної Азії до створення власного оборонного союзу від можливої експансії РФ і КНР. Як результат — їхній інтерес до імпорту зброї та розміщення її виробництва у себе вдома і запрошення на саміти потенційних імпортерів. У Москві могли б вигукнути — гойда, багатополярний світ запрацював, але щось ентузіазму не видно. Лише іноді звучить бурчання про НАТО, що лізе в Центральну Азію, притому, що Іран, який будує заводи з випуску дронів у Таджикистані, точно не НАТО, як і Японія з Південною Кореєю.
З Іраном у Москви все теж складно. «Великий» договір про співпрацю з Іраном у неї є з 2001 р. і він автоматично продовжувався кожні п’ять років. Але у 2022 р. у Тегерані заявили, що продовжувати його в такому вигляді не будуть і що цей договір треба переписати. Досі переписують. Це переписування після загибелі 19 травня президента Раїсі йшло на тлі суперечливої інформації — або Туреччина з Іраном хочуть викинути РФ із Сирії, або РФ із Туреччиною хочуть викинути Іран. Поки що нікого з Сирії не викинули, але схоже, що головною умовою нового договору з боку Ірану буде легалізація присутності його військових у Сирії. Іран не отримав у Сирії свою «зону безпеки» на переговорах, розпочатих у 2017 р. в Астані та продовжених у Женеві.
Логічно, що через сім років на тлі вторгнення РФ в Україну в Тегерані вирішили, що настав дуже слушний час вимагати від Москви чогось такого. Цим займався консерватор Раїсі, і ліберал Пезешкіан, який змінив його, не відмовиться від цього. Те, що було проблемою для Москви у відносинах з Іраном, тепер можна пробувати перетворити на бонус у контексті підготовки нею світової війни за лекалами Гітлера. Фюрер теж передавав одним своїм союзникам частину території інших союзників і обіцяв у майбутньому компенсацію за умови їхньої участі у війні. Найбільш наочний приклад — передача Угорщині Закарпаття, відібраного у Словаччини, і частини території Румунії.
У цьому разі Москва може передати Ірану всю підконтрольну їй частину Сирії, зберігши за собою лише військові бази на узбережжі — у Тартусі та Хмеймімі в обмін на урочисте підписання в Казані угоди про військовий союз аналогічної тій, що є з Кім Чен Ином. Це дасть змогу РФ, насамперед, скоротити витрати на утримання свого військового угруповання в Сирії і вивести більшу частину його в Україну. Іміджевий бонус — юридичне оформлення осі Москва — Тегеран — Дамаск.
Більшою мірою саме іміджевий, ніж політичний. Іран у цьому разі опиниться в становищі Японії, яка де-юре вступила в другу світову війну лише 27 вересня 1940 р., коли підписала Берлінський пакт із Німеччиною та Італією. З Угорщиною, Словаччиною та іншими союзниками Рейху вона нічого не підписувала. Де-факто у війну вона вступила ще пізніше 7 грудня 1941 р. і оригінально — напала на США, які ні з ким не воювали і навіть не були членами Ліги Націй, дотримуючись політики ізоляціонізму Демпартії.
По суті, Японія почала свою власну велику війну, ігноруючи Берлін і Рим, які вже воювали з Великою Британією, а з 1941 р. і з СРСР. Японія понад рік не атакувала британців у Сінгапурі та Малайзії, незважаючи на те, що Гітлер де-факто віддав їй землі свого союзника Франції — В’єтнам, Камбоджу і Лаос. Японія так і не напала на СРСР, всупереч благанням Гітлера відкрити другий фронт під час битви за Сталінград, про які Зорге інформував Сталіна. Гітлер згоден був визнати частиною Японії голландську Індонезію і колишні колонії Німеччини в Тихому океані, але вона так і не напала на СРСР.
Іран, якщо підпише військовий союз із РФ, дуже може відчути себе Японією, яку не хвилюють проблеми Німеччини, а тим більше заморочки Гітлера. Якщо Москві в цьому щось буде не до вподоби, то нехай звертається в ООН, що Іран не виконує якихось явних або таємних умов договору.
З цього боку Іран нічим особливо не ризикує, якщо підпише такий договір. Але дуже серйозні проблеми виникають з інших сторін. Рішення Асада офіційно запросити війська Ірану до Сирії буде дуже неоднозначно сприйнято не тільки у світі, особливо в арабських країнах, Туреччині та в Ізраїлі, а й у самій Сирії. Ідеологія партії Асада — це соціалізм і панарабізм, що конфліктує з концепцією «ісламської революції» Тегерана. Не обов’язково, що в Дамаску оголосять Асада позбавленим влади, коли він буде підписувати в Казані папери, але це явна міна під його режим.
Москві ця комбінація цікава з багатьох причин, серед яких підштовхнути Асада до війни з Ізраїлем за повернення Голанських висот і ще з десятка приводів. Не наступного дня після саміту в Казані, але дуже незабаром. Самій залишитися осторонь і покласти всі тяготи війни на Асада і Пезешкіана. У цьому «путін» теж дуже схожий на Гітлера, який був готовий віддати Японії багато чого в Азії за відкриття другого фронту.
У такому контексті вибухи пейджерів у Хезболли в Лівані, що почалися з 17 вересня за день до заяви «путіна», що великий договір з Іраном готовий, виглядають не стільки ескалацією ситуації, скільки спробою деморалізувати супротивника ще до того, як Москва сторгується з Іраном про дату маленької та переможної сирійсько-ізраїльської війни. Це можна розглядати і як демонстрацію Ірану, що там теж може почати вибухати побутова техніка, якщо уряд Пезешкіана занадто зблизиться з Москвою.
Питання — дослухається уряд Пезешкіана до старої української поради «Геть від Москви» чи ні, поки що не має однозначної відповіді. Іран волею обставин опинився в ситуації, коли може вити мотузки з московитів лише трохи менше, ніж Китай. Дуже ймовірно, що Тегеран захоче цим максимально скористатися. Отже, Шойгу ще не раз доведеться злітати в Тегеран до того, як почнеться саміт у Казані. Особливо на тлі громадянської війни в Грузії, яку кремлівці готують після виборів 26 жовтня. Шойгу зараз у кремлівців головний і довірений експерт із воєн, снарядів і дат, який може зрозуміло відповісти на запитання іранців і сирійців, на відміну від лаврова та іншої мешпухи.
Хто такий Сергій Климовський
Сергій Климовський — український історик і блогер, кандидат історичних наук, відомий археолог. Тривалий час займався розкопками на території української столиці. Є творцем київського громадського музею «Замкова Гора». У блозі на своїй сторінці у Facebook аналізує питання політики, геополітики, російсько-української війни.
Джерело