https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/27e156edca8e6a00a6643e838a48d339.git
Канат перетягується на той бік, де кінець тримає влада Зміст
По суті, наша влада не так за англізацію освітнього та культурного простору, як проти українізації. Всі методи просування англізації старі й добре відомі тим, хто жив у часи, коли російська мова була мовою міжнаціонального спілкування, а при комунізмі нації взагалі мали перестати існувати, що мене особливо шокувало в підручнику з наукового комунізму як студентку української філології, бо йшлося про моє майбутнє, якщо я працюватиму за фахом. Ясна річ, без мови навіть при комунізмі не проживеш, якась мова мусить бути, і звісно нею буде не українська.
Та от розпався «союз нєрушімий» і ми розійшлися пограбовані, голі й босі по національних квартирах, що не сподобалося тим, хто не міг собі наповнити холодильник і втратив роботу. Поступово відновився процес зросійщення, якому вже було кому чинити опір, бо за це тепер не кидали ні в психушку, ні в тюрму, хіба що по-тихому вбивали й ніколи не знаходили ні вбивць, ні замовників.
Війна трохи підправила мовну політику української держави, залишивши безліч шпарин для реваншу залежно від того, хто вийде з неї переможцем.
Колись знання російської мови створювало можливості піднятися вище в соціальній ієрархії, знайти роботу в Москві, здобути визнання в Росії, краще заробляти. Зараз за цією методою знання англійської мови створює можливості для праці й кар’єри в Європі та цілому світі.
Читайте також: У час війни за ідентичність економимо на культурі
І все це зрозуміло і не викликає заперечень, якби англізація не витісняла українізацію, якої гостро потребує Україна. Ставити на перше місце чужу мову, а свою витісняти, власне, вичавлювати насамперед з освіти та науки – це не цивілізована практика, це та сама утопія комунізму, який нам обіцяли й до якого ми так і не дожили. Вивчення іноземної мови – справа добровільна, знання державної мови – обов’язкове. Так живуть усюди, за винятком деяких пострадянських країн.
Якби влада, обрана на демократичних виборах, не дала чергової команди «фас» міністерству освіти добити все, що має стосунок до національного – від української мови до історії України під соусом глобалізації, то українізація б наростала, міцніла, і разом з нею зростала б повага до українців на міжнародному рівні.
Хвиля біженців, навіть цунамі біженців за межі України після 2022 року показала основну слабкість українців – втрачену мовну ідентичність й культурну відсталість, породжену відсутністю національної ідентичності, бо ж більшість втікачів були зі зросійщених Сходу і Півдня, що стали нині фронтовою зоною.
І певним чином це впливає на обсяг допомоги, який ми, ті хто залишився в Україні, отримуємо. Хіба можна довіряти людям, які не знають мови свого народу, не шанують Батьківщину, ставляться до неї наче до корови, що перестала доїтися і її можна відправити на бійню, а натомість обожнюють мову й культуру загарбника? Вони й мови країни притулку не поважатимуть, стануть кочівниками, що перебираються щораз на інші поля випасу.
Те, що нашим очільниками це байдуже і вони навіть не приховують своєї байдужості, зрозуміло. Вони мають свої вежі та фортеці в найспокійніших куточках світу. Але вони чудово розуміють, що зростання національної свідомості й обрання проукраїнської влади – це загроза, від якої можна й не сховатися. І всі ці балачки про вступ до Євросоюзу – це лише балачки. Ми все менше у них віримо. Не за такої ситуації, коли країна розпливається, як кисіль, у принципових питаннях, що стосуються минулого, сучасного та майбутнього української нації, і бавиться в англізацію коштом української мови. Може, навіть зробить мову не-члена Євросоюзу другою державною, бо така абсурдна думка вже апробується у любителів відчиняти вікна Овертона.
Читайте також: Для України надзвичайно важливо зберегтись як нація
Ну, це нам здається, що бавиться. Насправді це не витівка коміків-дилетантів та неуків, а добре продумана тактика денаціоналізації. Без стратегії, бо жодна держава, не бувши національною, не може вижити навіть у глобалізованому світі. Це так не працює. Тотальний світовий контроль – це така сама утопія як і комунізм.
Щодо мене, то я почуваю себе знову збентеженою студенткою, яка почула, що нації зникнуть разом з мовою, однак не сприйняла все це. Перший дзвіночок пролунав на початку двотисячних, коли я почула, що писати треба так просто, щоб тебе могли перекласти англійською мовою за допомогою Гугл-транслейту. Як це відобразилось на якості сучасної української літератури, можете переконатись, завітавши до будь-якої книгарні. З цією авгієвою стайнею примітивності та графоманства не впорається навіть армія критиків, яких в Україні не існує. Вимерли як динозаври. І кому це вигідно, щоб на сторожі українського слова ніхто не стояв? Тим, хто не шкодує грошей в умовах війни на англійську мову та іноземних борзописців, на шкоду українській мові та культурі. Це з того ряду, що розпродаж і знищення арсеналу напередодні війни.
Перетягування каната зараз явно не на користь свого національного, хоча переможця ще не названо. А граблі, що нові, що старі, боляче вдарять по чолі, якщо на них наступатимуть.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Залиште коментар