На півночі Італії, біля підніжжя Аппенін розташоване гарне мальовниче містечко Болонья. Вигідне розташування торгових шляхів сформувало появу тут поселень ще в давнину – і, зокрема, дозволило з’явитися найдавнішому університету Європи. Починаючи з 1088 року, тут викладають право, згодом з’явилися факультети архітектури, мистецтва, медицини, багато інших – і тут жила та розвивалася не те що італійська, а європейська еліта.
Не дивно, що в такому елітарному місці футбол довго був не в пошані. В Італії вже давно грали у футбол і проводили свій чемпіонат, коли в Емілії-Романьї пустирями ще перекоти-поле літало. Але у певний момент розвитку спорту в Болоньї сприяв саме університет. Справа в тому, що в 1909 році серед прізвищ студентів юридичного факультету з’явилося прізвище… “Бернабеу”.
Не ту команду назвали “Естудіантесом”
Жодних збігів у вигляді однофамільців: просто Антоніо Бернабеу, старший брат людини, чиїм ім’ям називається стадіон Реала, прибув навчатися у Болонью. Там 19-річний хлопець познайомився з іншими людьми, яким був цікавий спорт – і натомість вони створили команду, яку зараз називають “россоблу”.
Бернабеу, хоч і допоміг при заснуванні юридичними знаннями, був все ж таки не на перших ролях: першим президентом був Луї Рауш, а ідейним натхненником Еміліо Арнштейн… Але ніхто з них не народився і не виріс не те що в Болоньї, а хоча б у Італії. Рауш – швейцарець, Арнштейн – чех австро-угорського походження. Ходять легенди, що коли цей інтернаціонал з болонських студентів шукав однодумців, корінні жителі Болоньї посилали їх до “божевільних, які бігають за м’ячем”. Тяжкий шлях визнання – шлях до того, щоб п’яте місце в Серії А святкувало все місто.
Але, між іншим, вже незабаром “россоблу” стали командою, для якої п’яте місце було невдачею. Перший титул Болонья виграла у 1925-му, другий – у 1929, а у 1936-41 рр.. взяла чотири скудетто! Перехід італійської першості з кубкової схеми на лігову не позначився на класі команди – і якщо на початку тридцятих років в Італії панував Ювентус, то на момент, коли Італія почала програвати Другу світову, саме «россоблу» могли вважатися найсильнішою командою світу.
Саме “світу” – адже у тридцяті роки італійці найпереконливішим чином довели, що їхній футбол заслуговує на котирування вище за інших.
У тій збірній Італії, яка виграла фінал чемпіонату світу-1934, було “всього” два представники Болоньї – але один із них, Анжело Скьявіо, забив переможний м’яч у фіналі. Він забив дуже багато м’ячів: до його 251 голу за «россоблу» ніхто досі навіть не наблизився, хоча Скьявіо не зіграв жодного матчу в єврокубках.
Через чотири роки Скьявіо, як і інший болонський чемпіон світу, в заявку Поццо не потрапив (Еральдо Мондзельйо і не претендував: він вже відверто догравав у Ромі), зате поїхали троє інших “россоблу”. Воротар Карло Черезолі не зміг вибратися через широку спину Алдо Олів’єрі, а от півзахисник Мікеле Андреоло та форвард Амедео Біаваті грали, у тому числі й у фіналі.
Чи любив Болонью дуче?
Наскільки пов’язане післявоєнне падіння Болоньї із самою поразкою фашистів? На цю тему зламано багато списів.
Не Лаціо, про зв’язки якого з дуче ми поговоримо наступного тижня, а саме Болонья виграла за Муссоліні рекордно багато. “Россоблу” взяли в епоху правління дуче шість чемпіонських титулів із семи, тоді як “орли” – нуль із двох. І умовне пояснення, чому Беніто могла бути цікавою Болонья, дуже просте: він родом із цих місць! Містечко Предаппіо, де народився майбутній друг Гітлера, знаходиться в Емілії-Романьї, адміністративним центром якої й є Болонья.
При цьому матчі Болоньї Муссоліні справді не відвідував – а от на матчах римських команд бував неодноразово. Крім того, важко уявити ситуацію, за якої “фанат”, який контролює всі процеси в країні, не віддав би Болоньї титул 1927 року. Тоді “россоблу” посіли друге місце, але після закінчення сезону Ювентус (чому завжди він?) доніс, що його намагався підкупити Торіно. Ювентіні були навіть не проти, але їм не доплатили… Так от, цей титул у Торіно відібрали (непогана, до речі, порція масла у вогонь туринського дербі), але Болоньї так і не дали.
Швидше за все, Муссоліні за Болонью все ж таки не вболівав. Людина 1883 року народження, Беніто виріс у країні, яка про цю англійську гру і не знала – не кажучи про те, що будь-якому іноземному впливу він прагнув протистояти. Муссоліні була важлива гра як засіб управління масами – і саме тому він зробив все, щоб Італія прийняла і виграла домашній чемпіонат світу, побудував безліч стадіонів (один з них – болонський, Ренато Даль’Ара), створив ідеальні умови для Вітторіо Поццо.
Але на успіхи Болоньї могло вплинути його оточення. Зокрема, інший уродженець Емілії-Романьї Леандро Арпінаті. Нехай він у ході справи і впав у немилість дуче, у перші роки правління він встиг побувати й головою адміністрації Болоньї, і президентом федерації футболу. У 1945-му він, як і Муссоліні, був страчений.
До речі, своєрідний косплей цієї історії зараз відбувається зараз у країні, яка нас обстрілює. Головний диктатор ніколи не виявляв жодних особливих симпатій до футболу в принципі (він віддає перевагу хокею), але клуб з його рідного міста все одно штампує титул за титулом. У будь-якого диктатора є оточення, друзі, прихильники, в місцях, де пройшла юність, їх більше – а серед них знайдеться хто-небудь, хто і футболом цікавиться, і впливом дуже сильно обріс.
Остання справа Далл’Ари
Отже, настав 1945-й. Футбольна корона пішла в Турін, Болонья почала розпадатися. На неї навіть не те, щоб накладали якісь санкції: просто час великої команди минув, а про створення нової й мови не було. Фульвіо Пуррічеллі – тренер, який виграв чотири чемпіонства з шести болонських – відпрацював сезон як технічний директор, а потім пішов. Гравці, тим більше, стали віддавати перевагу іншим місцям, і Болонья у футболі стала являти собою те саме, що вона представляє у всіх сферах, крім освітньої: затишну провінцію.
За одним винятком. Болонья, яка точково працює на трансферному ринку, розкриває легіонерів топ-рівня і перевершує очікування – це історія не тільки про “россоблу” 2020-х років. І вона показує, що головний творець успіхів Болоньї – таки не Муссоліні, а людина, ім’ям якої названо стадіон клубу.
Ренато даль’Ара – успішний бізнесмен, творець трикотажної компанії, який став президентом Болоньї в 1934-му році. Саме під його керівництвом “россоблу” стали справжнім грандом, домінатором Серії А. Після війни стало складніше (і вести бізнес, і керувати), але на ще одне диво президент все-таки знайшов сили.
1962-го Болонья підписала в Аугсбурзі вихованця клубу на ім’я Гельмут Галлер. Це зараз Аугсбург грає у Бундеслізі, а тоді всі німецькі команди були замкнені у своїх регіональних лігах – і якимсь чином болонці знайшли талант у глибокій німецькій провінції (можливо, допомогли матчі Галлера за збірну). Гаральд Нільсен грав у вищій лізі, але: а) датську; б), за команду, у якої більшість зараз і назву не впізнає. Так, бомбардир поклав за Фредеріксгавн 43 голи у 49 матчах, але скільки таких здувалося, опинившись у топ-лігах?
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/431/f6296556a25c3e09a85e0e640d107d10.jpg
Обидва гравці закріпилися на довгі роки не те що в Болоньї, а й у Серії А. Галлер після Болоньї грав ще й за Ювентус, Нільсен – за Інтер, Наполі та Сампдорію (щоправда, успішно грав лише німець). А такі “оффери” вони здобули тому, що привели Болонью до чемпіонського титулу!
Історія завоювання цього титулу заслуговує на екранізацію – настільки багато в ній було драми. По ходу сезону “россоблу” за кожне очко змагалися з найсильнішим Інтером в історії – і змогли випередити команду, яка того сезону візьме Кубок чемпіонів. Під час сезону клуб звинувачували у прийнятті допінгу, але болонські адвокати (допомогла найстаріша в Європі школа права!) змогли довести невинність. Підсумком стала рівність з Інтером за очками, золотий матч – і переговори про деталі ігор, на яких відбулася… смерть Ренато даль’Ари.
Він, звичайно, вже був немолодий (71 рік), а історія виснажливих перегонів забрала останні сили. Вдова президента сказала гравцям: “Потурбуйтесь про те, щоб привезти додому скудетто для Ренато”. У Римі Болонья перемогла 2:0. Перемогла команду, яка за десяток днів до того розбила сам Реал.
Пiсля цього настав остаточний кінець Болоньї як великої команди. Єдина до сьогодні участь у Кубку чемпіонів призвела до вильоту від першого ж суперника – нехай їм і був дуже сильний тоді Андерлехт. Наступний президент команди влаштував розпродаж – і це формально призвело до світового трансферного рекорду (Інтер заплатив за Нільсена еквівалент 300 тисяч фунтів – правда, в цю суму включив одного свого гравця), але викреслило “россоблу” з італійського топу. Пара криз – і більшу частину 80-х та 90-х Болонья провела у другому і навіть третьому дивізіонах. Як ми розуміємо, вона змогла повернутися і стати постійним учасником Серії А, але на Лігу чемпіонів навіть не претендувала.
Досі.
Футбольний ренесанс Болоньї
А от цікаво: чи повернеться у когось язик критикувати роботу в Болоньї Сініші Михайловича? Історія його протистояння хворобі – це, безперечно, сильний сюжет, який італійці подали, як вміють, красиво. Але перший тренер після нього показав, що ту команду Сініша обмежував.
З тими ж Орсоліні, Скорупським, Де Сільвестрі Михайлович займав 12-13 місця, без претензій на щось більше. Навіть після приходу Зіркзее, Фергюсона та Ебішера влітку 2022-го Болонья жахливо (0 перемог у п’яти турах) розпочала черговий сезон, після чого керівництво було змушене таки попрощатися з тренером. І Тьяго Мотта зробив “россоблу” суперамбітним бійцем.
Вже у сезоні-22/23 він зміг витягнути команду на дев’яте місце. За його підсумками здавалося, що відхід Арнаутовича – людину, яка забила 25 голів у 58 матчах за Болонью! – підкосить команду. Зараз про це смішно говорити: без австрійця тільки краще розкрився Зіркзее, який забиває менше (кумедно, що зіграв він ті самі 58 матчів – але забив лише 14 м’ячів), але команді допомагає на порядок більше.
Звичайно, Болонья і пiдсилилася добре: той же Калафіорі прикрасив команду у всіх сенсах. Але й сезон Болонья провела так, що п’яте місце може вважати невдачею. Кінець, коли вже всі вели переговори з іншими клубами, провалили: після 30 турів було 16 перемог, в останніх восьми виграли лише двічі…
Так, той сезон був чудовим. Але зараз Мотта в Ювентусі, Калафіорі в Арсеналі, Зіркзее в МЮ – і навіть Арнаутовича Інтер вирішив викупити. На цей раз обійшлося без світових трансферних рекордів, але й у третю лігу Болонья навряд чи хоче. Щоб цього уникнути, вона зібрала у країні все найцікавіше, що було на ринку.
І Італьяно, який заслуговує вважатися одним із найцікавіших тренерів нового покоління; і Даллінга, який після двох сезонів з 12+ голами за Тулузу (це показник якості серйозніший, ніж 32 голи за сезон в Ексельсіорі) заслужив шанс у клубі з ЛЧ; і Гольм, який втомився сидіти в запасі Аталанти; і навіть Фройлер, якого треба було повернути в Італію після безглуздого Ноттінгема – це все дуже-дуже цікаво. Навіть якби “россоблу” не грали з Шахтарем, вони все одно інтригували б.
Але є одне “але”: Болонья зараз знаходиться на самому початку побудови проекту. Італьяно експериментує і з тактикою (у двох матчах грав звичайні 4-3-3, у двох – 4-2-3-1), і з кадрами. За якихось чотири тури сісти на лаву встигли всі, окрім воротаря, двох захисників, Орсоліні та Фройлера – причому думаю, що, як мінімум, правий захисник Пош найближчим часом також познайомиться із запасом. А поки що Італьяно шукає оптимальні алгоритми, суперники цим користуються. Наполі розніс їх 3:0 (Конте – просто бог першого сезону), Удінезе, Емполі та Комо здобули по нічиїй.
У Болоньї багато травм (Фергюсон точно може претендувати на місце в основі, коли одужає) та мало поставленої гри. Якщо Шахтар зігратиме проти “россоблу” на рівні своїх найкращих стандартів – як проти іспанських грандів останніми роками – шанси у нього, звичайно, будуть. Якщо на рівні найгірших – як проти Полісся та Олександрії цього сезону – звичайно, ні.
А головне, що гра обіцяє бути цікавою…