Сказав «Скоро будемо разом» і зв’язок обірвався: Герой з Волині загинув у День ангела коханої дружини
Це сталося 5 квітня 2022 року поблизу Попасної на Луганщині.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/ff881fb621791eaea70afd737cc9433e.jpg
Владислав народився в селі Знамирівка Ківерцівського району на Волині.
Наталія Григорівна, мама Героя, згадує, як ще в школі Владиславу до душі припала військово-патріотична теренова гра «Звитяга».
«Не зважав на погодні умови, організовував однодумців і гайда стежками упівців навколишніми лісами. Патріотичний дух, що черпав з історичних книг про козаків, січових стрільців, вояків УПА, формував його світогляд і вплинув на вибір професії», — згадує вона.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/4dc4f37b4bf42bc4c9a9fb863483be08.jpg
Після школи хлопець вступив на перший курс університету «Острозька академія», де вивчав культорологію. А книги з історії і філософії стали настільними.
«У 2014 році був активним учасником Революції гідності. В горнилі вуличних боїв за правду і гідне життя взяв близько до серця ідеї «Правого сектора». Пишався, що носить футболку «Національний альянс». А ще зачіска під «оселедець», яку носив зі шкільних часів, підштовхнула до вибору псевдо «Чупринка», щоб з Україною в серці — навіки», — згадує мама Владислава.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/fdfe10093b663222d3446fd3c3a662df.jpg
Сам автор «Чорного ворона» Василь Шкляр символічно вручив свою шаблю другові «Чупринці» на щастя, написавши значущі слова у книзі, яку Влад носив із собою всюди як націоналістську Біблію.
«У 2017 році, коли був на третьому курсі університету, мріяв поєднати навчання зі службою в Збройних Силах України. Марив потрапити в полк «Азов», — з гордістю за сина долучився до розповіді батько Анатолій Володимирович.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/23ef2c91c5d5cfe874973b280c7cf306.jpg
Владислав підписав контракт із ЗСУ і двічі перебував в зоні проведення АТО — у 2017 та 2018-2019 роках.
Сестра Марійка пригадує, як над ліжком Влада висів великий портрет Степана Бандери, а по боках — червоно-чорний і державний прапори.
«Він знаходив скрізь, де перебував, друзів-однодумців, і вони разом читали націоналістичні книги, зростали духом, формувались як особистості. Часто помічала, як брат наспівував слова «Зродились ми великої години». У книгах його, які зачитував до потертостей, я бачила на полях помітки, зроблені власноруч», — каже вона.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/1fbf51c36e9cef43b88654a842ea88f3.jpg
Пані Наталія згадує останній дзвінок від сина:
— Привіт, мамо. Що робите?
— Як ти там, синочку?
— В мене все добре.
— А що то за вибухи чути? — захвилювалась, передчуваючи щось недобре…
— То не в нас, — запевняв Владик.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/19e094fb832604d0d6882acc4b80f1c6.jpg
«Він говорив недовго, бо час наближався до земного кінця, а потрібно було встигнути почути Ліду (дружину — ред.)», — каже мама.
«Я — живий. Все добре. Скучив за тобою дуже. Скоро будемо разом. Обіймаю міцно… Зв’язок обірвався…», — згадує Ліда їхню останню розмову.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/6f04fd7b833c97a17d24f6d88857d33e.jpg
Владислав загинув 5 квітня 2022 року — в День ангела своєї дружини.
Тато Героя каже, що коли вирішували, де поховати сина, пригадали Владикові слова: «Від дружини — нікуди».
«Він буде похований тут, біля мене, — тихо, ніби благаючи і водночас стверджуючи промовила Ліда», — згадує тато. «Як брат з сестрою вони жили», — додала сваха.
Ховали Владислава Войтовича з військовими почестями у селі Звертів Львівської області. На прощання із солдатом, навідником зенітного артилерійського взводу мотопіхотного батальйону 24 ОМБ прийшли друзі з університету, побратими, з якими він служив в зоні АТО, рідні й друзі з Волині.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/3b9947c3ec6aee795554bbd2361ebaf5.jpg
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/a235a1256c310d47016e8c1bc19d5ced.jpg
«Немає сина, коханого чоловіка, друга і просто хорошої людини… Спогади лише найтепліші. Немає слів, щоб полегшити біль рідним, але є багато що згадати про Влада як про людину. Згадується час, як відпочивали разом, той відпочинок був такий бажаний, бо рідко маєш час на таке. Людина, з якою легко в розмові, можна залишатися самим собою, завжди на позитиві, таких мало і це дуже цінно» — діляться спогадами друзі захисника Олена і Вадим Геруки.
Подруга дружини Лідії Наталія Рубель не встигла познайомитись із Владиславом, але його смерть для неї стала болючою.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/209/303e372f907b9448621e55063d0c161a.jpg
«На жаль, з Владом особисто ми так і не встигли познайомитись. Але його смерть стала болючою і для мене, він був чоловіком моєї найкращої подруги. З її слів я знала його як найкращого чоловіка, який був надійним плечем для неї й не тільки, завжди приходив на допомогу, мав чудове почуття гумору, був хоробрим воїном, любив Україну і за неї віддав найцінніше, своє молоде життя», — говорить Наталя.
Владиславу Войтовичу назавжди буде 24.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Олександр Кобилан, ВолиньInfa