Напевно, нікому іншому із соратників Мазепи доля не посміхнулася так спочатку й не закінчилася так трагічно наприкінці життя, як племіннику гетьмана Андрію Войнаровському (1680–1740), сину шляхтича Яна Войнаровского й Олександри Мазепи, рідної сестри бездітного Мазепи. Гетьман був дуже багатим — він володів 72 селами, у яких було майже 20 тисяч дворів, ну а скільки золота зберігалося в гетьманських скринях, можна тільки здогадуватися. Спадкоємцем всіх багатств став Андрій.
Мазепа планував передати гетьманську владу своєму племінникові, щоб уперше в історії України створити спадкоємну династію. Батько Андрія залишив матір, і вона рано померла, після чого дитину виховував дядько. Гетьман дав племіннику найкращу для того часу освіту, спершу в Києво-Могилянській академії, а потім у німецьких університетах. Так в Андрія з’явилися вишукані манери аристократа, а щоб його добре сприймали в російських придворних колах, Мазепа навіть хотів оженити його на сестрі царського фаворита Олександра Меншикова. Щоправда, Меншиков відмовився, але Андрій Войнаровський тільки зітхнув з полегшенням — його, людину західноєвропейського типу, приваблювали зовсім інші жінки.
Коли він вчився в Дрездені, то був прийнятий при дворі Августа, правителя Саксонії, — а ці придворні кола вважалися тоді одними із найрозкішніших, тому їх називали Версалем Північної Європи. Спадкоємця багатого й впливового гетьмана там зустріли з повною пошаною. В Андрія почався роман із графинею Авророю Кенігсмарк (1662–1728), яка раніше була коханкою Августа і народила від нього спадкоємця престолу — Моріца Саксонського. Аврора вважалася тоді прославленою красунею, яка знала багато мов, малювала і писала вірші французькою. Недарма Вольтер вважав її найзнаменитішою жінкою двох сторіч.
Однак навчання Андрія закінчилося, і в 1701 році він повернувся в Україну, ставши осавулом гетьмана. Коли восени 1708 року Мазепа перейшов на сторону шведського короля Карла XII, багато хто думав, що головним порадником гетьмана у цій справі був саме Войнаровський. Як би там не було, Андрій один із небагатьох знав про плани гетьмана. Під час війни зі шведами Войнаровський спостерігав за переміщенням російських військ під командуванням Меншикова. Коли Мазепа отримав від племінника повідомлення, що російські війська збираються захопити гетьманську столицю Батурин, він остаточно вирішив перейти на сторону шведського короля. За легендою, перед цим Карл попросив у Мазепи в борг величезну суму — 240 тисяч талерів, пообіцявши повернути її Андрію Войнаровському в разі смерті гетьмана. У шведський табір послали 30 возів, наповнених мішками із золотими й срібними монетами.
Однак у битві під Полтавою в 1709 році шведи зазнали поразки, і Мазепі з Войнаровським довелося тікати в еміграцію в Османську імперію, у місто Бендери (зараз воно у Молдові). Царський посол у Туреччині пропонував 300 тисяч талерів за видачу гетьмана, але султан відмовився, пояснюючи це тим, що звичаї ісламу забороняють видавати втікачів, які попросили притулку.
Мазепа провів у Бендерах два місяці, намагаючись умовити турків розпочати війну з Росією, але здоров’я гетьмана слабшало, і у вересні 1709 року він помер у віці 70 років. Під час виборів нового гетьмана у вигнанні однією з головних кандидатур був Войнаровський. Однак він добровільно відмовився від булави на користь Пилипа Орлика, претендуючи тільки на майно Мазепи. Після нього залишилося 160 тисяч дукатів, клейноди вартістю 200 тисяч талерів (100 тисяч дукатів), прикрашена каменями шабля й інші коштовності на 30 тисяч талерів (15 тисяч дукатів), а також 1600 соболиних хутр, вартість яких важко визначити. Усе це мало перейти спадкоємцеві гетьмана.
Козацька старшина обурювалася, доводячи, що це не особисті багатства Мазепи, а «військовий скарб». Зараз уже важко розібратися, що саме там було зі скарбниці Запорозького війська, а що особистими речами гетьмана. Але за підтримки короля Карла XII усе це перейшло Войнаровському. Крім грошей і коштовностей там були і якісь секретні папери державного значення. Частину їх Андрій передав Орликові, а частину зберігав у скриньці, яку всюди возив із собою. Що там були за папери, ми можемо тільки здогадуватися.
У Бендерах Андрій одружився із вдовою Ганною Мирович з відомого роду козацької старшини. У наступні роки Войнаровський багато подорожував — від Стамбула до Відня, Варшави й Стокгольма, завівши численні знайомства в аристократичних колах і намагаючись знайти союзників для боротьби за звільнення України. Із дружиною Войнаровський розстався (мабуть, не зійшлися характерами). Вона з дочкою перебувала у Вроцлаві — ймовірно, їм там придбали якийсь маєток. Андрій забрав сина й жив із ним у Відні, хоча в них із дружиною збереглися добрі людські стосунки.
Улітку 1716 року Андрій вирушив у Швецію, щоб отримати від короля Карла велику суму грошей, які давали йому в борг і Мазепа, і сам Войнаровський. Перед цим, як людина відповідальна у фінансових справах, він написав заповіт, за яким 50 тисяч талерів отримувала його дружина Ганна, 50 тисяч — дочка Елеонора, а решту — син Станіслав, коли він стане повнолітнім. Батько зазначив у заповіті, що син має отримати добру освіту й багато подорожувати.
Дорогою він зупинився у вільному місті Гамбурзі, де його колишня подруга графиня Аврора Кенігсмарк відкрила модний світський салон. Скоро в місті пішли чутки, що пристрасть між ними спалахнула з новою силою. Крім того, у салоні Аврори Андрій познайомився з англійським дипломатом Матесоном, переконуючи його в необхідності допомогти українській політичній еміграції, а також виявляти пильність щодо російської експансії в Європі. Андрій, який добре орієнтувався в міжнародній політиці, вибрав вдалий час — у Лондоні саме обговорювалося питання, яку позицію потрібно зайняти щодо Росії. Була велика ймовірність, що Англія буде проводити антиросійську політику й навіть може підштовхнути шведського короля Карла XII продовжувати війну.
Петро I через своїх агентів знав про ці контакти Войнаровського із британським дипломатом, і царя все це сильно дратувало. Справа була не тільки в особистій неприязні до племінника «зрадника» Мазепи, але й у тому, що Войнаровський з його широкими зв’язками вміло натискав на небезпечні для Росії важелі. І тоді цар ухвалив рішення викрасти Андрія в Гамбурзі разом з його скринькою, у якій зберігалися секретні папери.
Практично це було зробити не дуже складно — під час шведської війни російські війська дійшли до Мекленбурга, який знаходився недалеко від Гамбурга, і цей натяк був усім зрозумілий — за бажання вони могли легко Гамбург захопити. До того ж у місті в росіян був свій агент — місцевий німець Фрідріх Беттігер. Йому пообіцяли щедру винагороду (щорічно до кінця життя по 500 рублів — великі гроші в той час), і він найняв помічників, які день і ніч стежили за пересуванням Войнаровського. Беттігер не тільки підкупив покоївку Войнаровського, але й підіслав свого шпигуна, який став секретарем Андрія. Загалом на стеження витратили 889 дукатів. Головною метою було не тільки схопити його, але й отримати скриньку з документами.
Потім у Гамбург відправили групу російських офіцерів під командуванням Олександра Румянцева, і 12 жовтня 1716 року Андрія схопили, коли він виходив з будинку графині Аврори. Цар Петро вимагав у магістрату Гамбурга не тільки заарештувати Войнаровського, але й видати його російській владі, називаючи Андрія російським підданим і дезертиром, а також посилаючись на те, що в нього є борги перед царською скарбницею. Магістрат дозволив затримати Войнаровского, але за умови, що він залишиться в місті, де й буде розглядатися його справа. Однак Андрія в закритій кареті відвезли в російське дипломатичне представництво, де магістрат Гамбурга вже не мав влади.
Через тиждень після арешту бранець зміг відправити листа дружині, у якому він ласкаво звертався до неї «Мила Ганя» і довірчо писав, що його скринька «у надійних руках», а також, турбуючись про їхнє фінансове становище, нагадав, у кого саме перебувають боргові розписки короля.
Про викрадення одразу написали всі основні європейські газети, почалася хвиля дипломатичних протестів з вимогою звільнити Войнаровского. Справа тяглася довго, минуло майже два місяці. А 5 грудня цар із дружиною планували прибути в Гамбург, де цариця збиралася народити дитину. Проблему з Войнаровським потрібно було терміново вирішувати, і цар використав хитрість. Він послав у Гамбург придворну даму — гофмейстрину цариці, щоб вона зустрілася з Авророю Кенігсмарк і переконала її, що якщо Войнаровський добровільно здасться, то він не буде покараний і зможе потім поселитися в будь-якому місті Європи. Після цього, 5 грудня, Андрій сам попросив міську владу видати його російському цареві, і бранця під охороною вивезли. Незабаром у Гамбург прибув і цар Петро із дружиною. Монарх розмовляв із графинею Кенігсмарк 6 листопада під час балу, який вона організувала, і запевняв її в доброзичливому ставленні до Войнаровського, з яким він нібито всього лише хоче обговорити, як краще вирішити проблеми, які нагромадилися довкола України.
Що було далі, здогадатися неважко. Войнаровський провів сім років у казематі Петропавлівської фортеці, а потім його заслали на найдальший край царської імперії — у Якутськ. Тут він прожив до 1740 року в убогості й самотності без усякої надії на повернення. За легендами, останні роки він провів у юрті серед місцевих жителів десь на березі ріки Лени, і ніхто не знає точно, де його могила.
Дружина Войнаровського в 1718 році приїхала у Швецію, знаючи, що король повинен повернути Андрію велику суму грошей. Можливо, сам Карл був готовий ці гроші віддати родині Войнаровського, але в лютому 1719 року король помер, його місце на престолі зайняла дочка Ульріка, й справа затяглася надовго. Тільки в 1724 році дружина Андрія отримала борг частково нерухомістю (стародавній замок Тіннельсе та будинок у Стокгольмі), а також чималу суму готівкою. Син Войнаровського, Станіслав, справді отримав добру освіту в Стокгольмському університеті й жив часом у Швеції, а часом у Франції чи в Польщі. А через майже два сторіччя один із нащадків цього роду, Тит Войнаровський, став відомим підприємцем у Львові.
Історія ця наочно показує, як величезні капітали (тонна золота!) вивезли за кордон, і вони залишились переважно у Швеції. За інших обставин ці капітали могли б інвестуватися в економіку України, але доля розпорядилася інакше.