Над проєктом команда працювала понад рік. Акім Галімов побував в архівах в Туреччині, Англії, Швеції та Франції, поспілкувався з відомими дослідниками, які багато років вивчають історію України. Вдалося знайти унікальні артефакти, фотографії, документи, оригінали старовинних мап, що розкривають справжню історію регіонів, на які зараз зазіхає росія. Ці матеріали викривають афери та маніпуляції країни агресора, доводять, що вона століттями створювала історичні фейки, готуючи інформаційний плацдарм для сучасної загарбницької війни.
— Проєкт «Справжня історія Криму, Донбасу та Півдня України» є надзвичайно масштабним і амбіційним. Що стало основним мотивом для його створення?
Бажання показати реальну історію наших регіонів, тому що фактично ми сьогодні воюємо за ці території з росіянами. Загарбуючи наші землі, Крим, Донецьк, Луганськ, зазіхаючи на Одесу, Запоріжжя та інші міста, вони
завжди спираються на фальшиву історію, яку самі ж придумали. Якось вони мали пояснювати своїм людям, для чого це роблять. Навіть найтупіші росіяни іноді запитують: «А чого ми премося в ту Україну?» Їм потрібно вигадати якесь обгрунтування, легітимізувати в очах свого населення це вторгнення. І вони роблять це за допомогою історії, вигадуючи міфи, видаючи ці території за «ісконно русскіє»: Донецьк — це нібито історія могутності совєцького союзу, Одеса — Катерина II, Крим — місце «русской слави» і так далі.
Саме тому нам захотілося показати реальну історію цих територій, з правдивими фактами та документами. Ми доводимо, що історія Донеччини, Одеси та Криму дійсно відрізняється від того, що нам розказували багато років.
— Які найцікавіші факти або відкриття ви зробили під час роботи над проєктом? Чи були моменти, які вас особисто здивували?
Багато з тих фактів, які ми знаходили, були особисто для мене новими. Хоча для істориків, які займаються профільними дослідженнями, вони були відомі. Однозначно мене здивувало усвідомлення того, що до кінця XVIII століття росіян взагалі не було в Криму. Жодного! Здивували факти про Одесу, зокрема, що вже в часи середньовіччя це був великий порт, де торгували українським зерном. Ми працювали в європейських, і не лише, архівах, спілкувалися з істориками, знайомилися з документами та унікальними старовинними мапами. От вони мене вразили найбільше.
— Розкажіть про досвід співпраці з міжнародними архівами. Які матеріали вдалося знайти в Туреччині, Англії, Швеції та Франції?
Коли я приїхав до Національної бібліотеки Франції, один із вчених показував мені мапу Аль-Ідрісі, відомого арабського картографа й мандрівника середини XII століття. 1150 рік — на мапі позначені Київ, нижче — Канів, ближче до Чорного моря, на Півдні, місто Олешшя! Сюди прибували торгові кораблі. Це було велике портове місто, морські ворота Русі, які контролювалися Київськими князями. Яка росія, яка Катерина? Росіян тоді ще й близько не існувало фізично, а в нас процвітали міста.
Так само ми знайомилися з мапами в архівах Швеції, це документи XVII століття, де позначені наші території. Там великими літерами написано УКРАЇНА, а не Малоросія чи ще якось інакше. Це відома географічна карта України та сусідніх країн 1648 року, складена французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом. Ми мали можливість ознайомитися та показати саме оригінали.
Багато хто в Україні чув про історію Донецька, її засновника Джона Юза — відомого підприємця з Уельса (Сполучене Королівство), який побудував тут завод і заклав центр майбутнього промислового міста. Однак мало хто знає, що в Кардіфі є архів, в якому зберігаються унікальні світлини Донецька кінця XIX століття. Це історія в картинках, як поставало місто. На початку XX століття це вже було розвинуте європейське місто, куди їхали працювати інженерами та майстрами валлійці, англійці, французи, бельгійці та німці. Кілька поколінь європейців жили тут, поки більшовики не відібрали в них все і не представили досягнення індустрії як свої, радянські.
За результатами переписів населення кінця XIX століття абсолютну більшість на цій території становили українці, які називали українську рідною мовою. Це говорить про те, що більшість населення в цих регіонах — етнічні українці, які жили тут століттями і є єдиними господарями на цих землях.
— Одним із ключових аспектів фільму є розвінчування міфів про Крим. Які саме міфи ви вважаєте найшкідливішими та як ваша команда їх спростувала?
Мені здається, найшкідливішим є міф про «ісконно русскість» Криму. Це ключовий сакральний міф росіян, який виправдовує всі загарбницькі дії та криваві події. Ми маємо протидіяти йому та розкривати правду про корінні народи Криму. Те, що останні 200 років історія Криму пов’язана з росією через анексію в кінці XVIII століття, зовсім не дає їй права на ці території, не дає права заявляти про відновлення якоїсь «історичної справедливості». Передусім Крим є українським, це півострів, на якому сформувалися кримські татари — частина української політичної нації. Це земля, яка належить їм по праву і за міжнародним правом перебуває в складі України.
Тому ми маємо розповідати правду про Кримське ханство, про злочини більшовиків, червоний терор, геноцид кримських татар, депортацію. Адже другий небезпечний міф російської пропаганди — про зрадництво кримських татар під час Другої світової війни — не має нічого спільного з реальністю. Люди, які дійсно чинили злочини в Криму, — це росіяни, які за вказівкою кремлівських вождів знищували цілий народ і його культуру.
— Вам вдалося поспілкуватися з нащадками династії Гераїв. Які враження ви отримали від цих зустрічей? Чи відкрили вони для вас нові аспекти історії Криму?
Дуже цікаве склалося враження. З одним із нащадків династії Гераїв, яка правила в Криму понад 400 років, я познайомився вже під час знімання фільму. Чесно кажучи, перед тим в мене було трохи стереотипне уявлення про те, який вигляд мали би мати нащадки древнього роду. Але зустрів мене звичайний чоловік в пуховій куртці та джинсах, власник фірми з перевезень, у нього бізнес таксі. Абсолютно простий, сучасний.
У містечку Сарай ми пішли з ним до могили Селім-Герая — його пращура, Кримського хана. Він багато розповідав мені про цю династію, як вона жила. Головне — про те, чому так багато представників династії опинилося неподалік від Стамбула. Виявляється, тут Османська імперія надавала землі Гераям, які залишали Крим після захоплення його росією в кінці XVIII століття. Загарбники діяли по методичці — як тільки захоплюють територію, одразу починалося знищення і витіснення місцевої еліти. Тож вцілілі нащадки династії Гераїв були змушені залишити свої землі.
До речі, коли росіяни зайшли на територію Київської області у 2022 році, в них були так звані розстрільні списки, вони мали знищити й ув’язнити всіх політиків, громадських активістів, журналістів, всіх, хто може чинити ідеологічний спротив. Те саме вони роблять в Криму зараз і робили кілька століть тому. Все духовенство та всіх Гераїв з династії частково знищили фізично, а решту просто змусили тікати з Криму. Тепер в турецькому Сараї ледь не в кожного другого прізвище Герай, ціле місто заселене нащадками династії.
— Що вони думають про нинішню війну та ситуацію з Кримом?
Левент Герай, з яким я спілкувався, сказав що у них ніколи не виникало сумніву щодо приналежності Криму. Для них це Україна. Він вважає, що тільки при Україні кримські татари можуть там розвиватися як повноцінний самодостатній народ.
— Які саме історичні періоди та події висвітлює кожна частина фільму? Як ви обирали, що саме включати у кожен із фільмів?
Дуже складно було систематизувати масив інформації. Адже робота тривала понад рік. Ми не ставили часових рамок по періодах, але так чи інакше історія в наших фільмах розповідає про дії росії. Відповідно це переважно з XVIII до XXI століття. Ми працювали з великою кількістю документів, спілкувалися з провідними істориками, шукали інформацію в архівах, знайомились з історичними дослідженнями та відбирали для фільму те, що вражало нас самих.
Коли робили сценарний план всіх трьох фільмів, у нас реально склалася цілісна картина. Ми навіть в ефірі ці фільми розташували так — історія Донеччини та Луганщини, потім Південь і останній фільм про Крим. Якщо дивитися на великому історичному зрізі трьох століть, захоплення наших територій росією здійснювалось з метою створення плацдарму для подальшого наступу на Туреччину, на Константинополь. Через Крим. Ці хворі ідеї росіяни виношували давно. Вони завжди казали, що Москва — це третій Рим.
Звісно, не все увійшло до фільму. Але ми продовжимо ці дослідження, можна заглиблюватись у деталі, про певні епізоди робити окремі фільми. Наприклад, надзвичайно цікава історія міста Слов’янськ — одне з найдавніших міст Донеччини. Тут жили козаки ще задовго до появи росіян. У цих степах розвивалися міста, велося господарство, процвітала торгівля. В якийсь момент російський цар присилав сюди своїх гінців, щоб ті подивилися, що то за землі такі, що там робиться, хто та як там живе.
— Розкажіть про вашу команду. Як відбувалася співпраця та взаємодія під час створення такого масштабного проєкту?
Кістяк команди — це десять осіб. Ганна Юрловська — креативна продюсерка, вона керувала групою сценаристів. У кожного фільму був свій сценарист: Євгенія Подобна, Андрій Перцин, Людмила Сівак. Вони працювали над кожним фільмом окремо, кожен використовував свою експертизу і досвід, тому попри спільну стилістику все ж таки кожен фільм відрізняється тим, як розповідається сама історія.
Режисерка-постановниця — Дарія Саричева, з якою я працюю вже майже 10 років над історичними проєктами, майстер своєї справи. Вона ж придумала анімації з колажів. Це складна і цікава робота!
Крім того, був великий продюсерський пул, інформаційні продюсери, які за завданнями сценаристів розшукували необхідні матеріали, робили запити до архівів, писали листи. Виконавчий продюсер — Станіслав Зурахов, з яким ми також працюємо дуже давно. Одним словом, у нас чудовий колектив, який на сьогодні має найкращу експертизу в Україні у створенні історичного контенту.
Сам проєкт, до речі, — частина всеохопної інформаційної кампанії з протидії дезінформації, яку впроваджує 1+1 Media та благодійний фонд SmartAngel за фінансової підтримки Європейського Союзу.
— Як ви вважаєте, яку роль грає документальне кіно у формуванні суспільної свідомості та розумінні історії?
На мою думку, документальне кіно відіграє велику роль у формуванні сприйняття дійсності. Документальні фільми допомагають людям краще зрозуміти тему, відрефлексувати події, скласти враження, розібратися у чомусь. Цей жанр надзвичайно важливий для нашого суспільства, тому що він дає можливість доступно і просто розібратися у світі навколо.
Зараз ми бачимо шалений попит на документальні фільми різних жанрів — історичні, такі, як ми робимо. Фільми, що висвітлюють сучасні події, як, наприклад, «20 днів у Маріуполі». Він, напевно, має більший ефект, ніж зусилля багатьох дипломатів та політиків в підтримку України. Створення такого контенту є важливим інструментом просування української повістки у світі, і ця робота має підтримуватися на рівні держави. Однозначно!
— Як ви бачите майбутнє документального кіно в Україні? Які теми або проєкти ви хотіли б ще реалізувати?
Українці — дуже творча нація, ми робимо великі речі й відіграємо значну роль у всесвітній артіндустрії. От, наприклад, наша режисерка Таню Муіньо поставила прекрасний номер для представниць України на Євробаченні. Вона давно працює за кордоном, знімає кліпи для світових зірок. І таких прикладів дуже багато в інших напрямках, зокрема в кінематографі.
Ми з командою фокусуємося на історичному контенті. Зараз шукаємо фінансування для проєкту «Українські палаци 3», подалися на конкурс Pitch Ua. Цей цикл ми знімаємо з року в рік, відтворюємо в 3D зруйновані палаци й показуємо, як вони могли виглядати.
Точно буде ще один фільм про кримських татар. Насправді є ще багато нерозказаних історій про Україну, про наших героїв, яких ми знаємо або знаємо про них дуже мало. Це такі особистості, як Симон Петлюра, гетьман Скоропадський, наші шістдесятники… Ідей дуже багато. І ми їх реалізуємо!
— Які відгуки ви отримали на свої фільми? Чи є вже певні реакції від глядачів або критиків, які вас особливо вразили або надихнули?
Реакцій дуже багато. Перший фільм вже є на YouTube. І за перші три дні на YouTube ми отримали понад 1,5 тисячі коментарів. Це дуже багато. Дехто пише, що плакав після перегляду, дехто — про те, що ми мали показувати ці фільми ще 30 років тому, розповідати справжню історію і, можливо, ми б не мали сьогодні цієї війни. Звісно, є і коментарі з росії, очевидно, що їм «підгорає» від правди.
— Що вас особисто мотивує продовжувати працювати над такими масштабними та важливими проєктами, навіть в умовах війни та нестабільності?
Мене мотивує наша країна. Мужність наших людей на фронті, сила наших людей в тилу. Насправді тут навіть не про мотивацію, а просто про розуміння, що кожен сьогодні має робити все, що може на своєму місці заради нашої спільної перемоги.