Рішення ЄСПЛ у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Який результат маємо?
У вівторок, 25 червня 2024 року, після майже десяти років судових процедур Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) оголосив рішення у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». «Уряд України довів існування систематичних порушень прав наших громадян з початку окупації Криму в лютому 2014 року».
Коротка історія розгляду справи
Розгляд справи було розпочато за двома заявами проти Російської Федерації, поданими Україною до Суду згідно зі статтею 33 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) 13 березня 2014 року та 10 серпня 2018 року відповідно. Обидві заяви стосувалися подій у Криму (для цілей цього рішення «Крим» стосується як Автономної Республіки Крим (АРК), так і міста Севастополя) та на сході України.
На розгляді Великої палати ЄСПЛ справа перебувала шість років, адже 7 травня 2018 року палата Першої секції відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати.
Результати розгляду справи по суті
Члени української юридичної команди, які представляли Україну, напевно, ще ділитимуться подробицями. Очевидно, що процес комунікації з Росією під час розгляду справи був сюрреалістичним. Але вже зараз про результати розгляду справи по суті можна дізнатися з повного офіційного тексту рішення (опубліковано англійською та французькою мовами).
Уповноважена у справах ЄСПЛ Маргарита Сокоренко у своєму дописі у Фейсбуці коротко зазначила: «Уряд України довів існування систематичних порушень прав наших громадян з початку окупації Криму в лютому 2014 року!». Також, наголосила Маргарита Сокоренко, ЄСПЛ установив одноголосно, що Україна довела існування з боку Росії такої адміністративної (тобто владної) практики, як:
— зникнення людей та відсутність ефективного розслідування у зв’язку з цим усупереч статті 2 Конвенції;
— жорстоке поводження та незаконні затримання всупереч статтям 3 та 5;
— незаконне поширення російського законодавства, внаслідок чого суди в Криму не можуть вважатися встановленими відповідно до закону, всупереч статті 6;
— примусова зміна українського громадянства на російське всупереч статті 8;
— систематичні масові обшуки на порушення статті 8;
— примусове переміщення на територію РФ засуджених на порушення статті 8;
— напади й переслідування релігійних лідерів, які не належали до РПЦ, обшуки та конфіскація майна у зв’язку з цим на порушення статті 9;
— закриття неросійських медіа, зокрема українських і кримськотатарських телестанцій, постійні переслідування й напади на журналістів на порушення статті 10;
— заборона мирних зібрань і протестів та напади й переслідування їх організаторів на порушення статті 11;
— експропріація приватного майна на порушення статті 1 Першого протоколу;
— закриття українських і кримськотатарських класів усупереч статті 2 Першого протоколу;
— порушення права на свободу пересування між окупованою територією Криму та материковою частиною України;
— дискримінація кримських татар;
— порушення прав політичних в’язнів, неможливість їх повернення в Україну та жорстоке поводження з ними на території окупованого Криму та РФ.
Варто наголосити, що окремої думки не висловив жоден із 17 суддів Великої палати ЄСПЛ щодо жодного з установлених порушень.
Рішення, безперечно, є хрестоматійним, потребує осмислення та вивчення загальних принципів і підходів, попередньої практики, яку застосував Суд щодо кожного з установлених порушень, а це 1392 параграфи, дві третини з яких — виклад фактів. Ця війна справді є найбільш задокументованою за всю історію людства.
Період часу, що розглядався
На стадії прийнятності дуже важливо було визначити часові межі для розгляду справи по суті. Суд обмежив розгляд тверджень уряду України щодо адміністративної практики держави-відповідача в Криму (або щодо Криму) періодом між 27 лютого 2014 року та 26 серпня 2015 року.
Це означає, що політичні затримання, пов’язані з проведенням так званих референдумів, увійшли до сукупності фактів, які розглядалися по суті й не були визнані неприйнятними на початковій стадії, що є безперечним успіхом України як заявника.
Доведення системності порушень на тлі війни
Дуже важливим для подальших міжнародних судових розглядів є акцент, зроблений, аби відмежувати юрисдикцію ЄСПЛ і визначити відносини між положеннями Конвенції та нормами міжнародного гуманітарного права в цій справі. Це одне з найважливіших правових питань, з якими стикнувся Суд, розглядаючи справи про порушення прав людини (зокрема масові) на тлі збройних конфліктів. Отже, Суд вирішив, що стосовно кожного встановленого порушення з’ясовуватиме, чи є суперечність між положеннями Конвенції та нормами міжнародного гуманітарного права, та саме в цій справі дійшов висновку, що між цими положеннями конфлікту немає, вони є взаємодоповнювальними.
Визначальною є констатація порушення відповідачем статті 18 Конвенції — «Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей, ніж ті, для яких вони встановлені». Порушення цієї статті Конвенції довести дуже складно, проте українській юридичній команді вдалося це зробити. Суд наголосив, що елементи справи демонструють не лише регулярну схему скоєння злочинів, а й існування безперервної державної політики придушення будь-якої опозиції, курс дій, який розробили й публічно пропагували провідні представники важливих російських органів влади. Відповідно Суд дійшов висновку, що мала місце тривала адміністративна практика обмеження прав і свобод «українських політичних в’язнів» у Криму з прихованою метою, не передбаченою Конвенцією.
Якими є наслідки?
Велика палата розглянула справу по суті, проте не була готова вирішити питання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції. Суд вважає, що питання застосування цієї статті не готове до вирішення.
З огляду на це Суд посилається на справи «Кіпр проти Туреччини», «Грузія проти Росії (I)» та «Грузія проти Росії (II)». У цих справах Суд раніше встановив три критерії визначення того, чи було присудження у вигляді справедливої сатисфакції виправданим у міждержавній справі: «(i) тип скарги, поданої урядом-заявником, яка мала стосуватися порушення основних прав людини її громадян (або інших жертв); (ii) чи можна ідентифікувати жертв; та (iii) головна мета порушення справи».
У рішенні «Грузія проти Росії (II)» Суд також повторив про обов’язок договірних держав співпрацювати, який окреслив так: «Цей обов’язок співпрацювати, який також застосовується в міждержавних справах… є особливо важливим для належного відправлення правосуддя, коли Суд присуджує справедливу сатисфакцію відповідно до статті 41 Конвенції у справі такого типу. Це стосується обох договірних сторін: уряду-заявника, який, відповідно до правила 60 Регламенту Суду, має обґрунтувати свої вимоги, а також уряду-відповідача, щодо якого наявність адміністративної практики, що порушує Конвенцію, було знайдено в основному рішенні». Нагадаємо, що в справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» заявником є Україна, а відповідачем — Росія.
Тож процес комунікації з Росією має тривати, а питання справедливої сатисфакції Суд розгляне згодом. Це означає, що Велика палата ухвалить окреме рішення щодо справедливої сатисфакції з окремою оцінкою шкоди, завданої правопорушеннями, які визнав Суд у основному рішенні від 25 червня 2024 року. Після цього включаться механізми його реалізації, які будуть доступні на той час. У будь-якому разі добровільного виконання Росією своїх зобов’язань очікувати не варто.
Не варто очікувати й швидкого розгляду питання сатисфакції. У справі «Грузія проти Росії (ІІ)» цей процес зайняв більш як два роки.
Замість висновків
Україна — на довгому шляху боротьби за європейські цінності, які є спільним надбанням держав — членів Ради Європи. Щоб забезпечити високу легітимність (довіру та сприйняття) таких судових рішень у всьому світі, потрібен час на ґрунтовне вивчення фактів і мотивацію, адже в такий спосіб установлюється історична правда. Відповідальність за скоєні злочини та порушення прав людини під час агресивної війни Росії проти України забере роки, якщо не десятиліття. Але треба радіти кожному успіху на цьому шляху.
Якщо порівняти з іншими міждержавними механізмами, то швидкість і ефективність правових способів реагування Ради Європи та Європейського суду з прав людини на порушення прав людини в Європі — поза конкуренцією.