Російська імперія та українська ідентичність
Чи існувала ще в історії людства імперія з фальшивою ідентичністю? Може, Росія в цьому справді є унікальною? Як казав класик, «розумом Росію не осягнути…». Може, тому так важко зрозуміти, що йдеться про хитромудро зроблене потьомкінське село?
Я маю на увазі таке. Чому Росія так вчепилася в Україну? Чому вона нескінченно продукує міф про братні народи — великоросів і малоросів? Ця концепція виникла наприкінці XVIII століття, коли Росія почала опікуватися питанням своєї ідентичності. Раніше вона цим мало переймалася — треба було Сибір завойовувати (середина XVII — середина XVIII століття). Хоча поняття «нація» з’явилося трохи пізніше, питання ідентичності в той момент уже з’явилося на порядку денному не лише Російської імперії. Передумови для становлення націй створювалися з кінця Середньовіччя. Формувалися нації з урахуванням етнічного компонента (як, наприклад у Франції), та/або політичного компонента. Під політичною нацією мається на увазі суспільство різного етнічного походження, яке поділяє спільні політичні та культурні цінності. Тоді формувалися, наприклад американська політична нація, німецька політична нація. Росія ж випала з цього процесу (й на те були психологічні та геополітичні причини), росіяни не сформувалися ні як етнічна, ні як політична нація. А натомість узяли чужу історію й вигадали власну ідентичність. Так виникла концепція, в якій українцям було призначено роль молодших братів росіян. Це — класичний приклад «хибного селф» (фальшиве Я в психоаналізі), коли присвоюється чужа історія та будується фальшивий наратив власної історії.
Проблема українців полягає в тому, що повертаючи собі історичну правду й показуючи історію такою, якою вона є, вони відбирають у Росії її хибне селф, і виявляється, що «король» голий. А це дуже боляче й страшно. Тому Росія в Україні бореться за власне існування, як вона його розуміє, а точніше — за право існування свого хибного селф. Росія не може собі дозволити існування української ідентичності, яка має реальне історичне коріння від часів Київської Русі. Бо ким без украденої історії будуть тоді росіяни?
Загалом нарцисичні травми дуже болючі. Головна біда нарциса — в тому, що він не знає, хто він такий, у нього немає відчуття власного Я, його реальне Я так ніколи й не розвинулося, воно існує як потенційність, як зародок. А на його місці побудовано грандіозне хибне Я, яке нарцис щиро вважає собою, намагаючись не осмислювати й не відчувати фальші. Пихато демонструючи його оточенню: дивіться, яке в мене величне Я! В принципі, це один із діагностичних критеріїв патологічного нарцисизму — його Я, яке він демонструє оточенню, ніколи не буде звичайним, воно завжди буде неймовірним і грандіозним. Це несвідома компенсація за зраду істинного Я, яку вчинив нарцис на початку свого життя. Нарцис несвідомо відчуває величезну порожнечу всередині себе й ненависть до тих, у кого є внутрішнє відчуття істинного Я. Нарцис завжди робитиме спроби знищити будь-кого, хто нагадує йому про його власну ущербність.
Уся ця нарцисична динаміка розгортається перед нами протягом останніх 300 років у грандіозному (а як інакше, це ж нарцисична історія) просторі колективного несвідомого народів, що населяли в минулому й населяють нині Росію. Україна, на жаль, є найважливішою частиною цієї динаміки, бо саме її історію вкрали для побудови фальшивого Я, що змушує її існувати в полюсі знецінення впродовж останніх 300 років. Ця динаміка також передбачає розщеплення на грандіозну надцінну частину та знецінену ущербну частину. В цій динаміці знецінена частина дістається поневоленим народам. До речі, це стосується не лише України. В Російської імперії знецінена частина завжди витіснялася на периферію, інші народи були другого сорту.
Допоки Україна й далі перебуває в дискурсі нарцисичного розщеплення під тиском Росії, її ідентичність може обирати лише між меншовартістю — неповноцінним полюсом — і грандіозністю — надцінним полюсом. Завдання ж українців для побудови й усвідомлення власної ідентичності полягає у виході з нарцисичної травми: не будувати свою ідентичність, порівнюючи себе з іншими, припинити обирати між нікчемністю, неповноцінністю та грандіозністю. Нарцисичне оцінювання себе завжди є ілюзорним і не відповідає дійсності. Вийти з нарцисичного розщеплення — це зустрітися з реальністю й адекватно оцінювати себе, мати сталу самооцінку. Це те, чого бракує Україні, — спокійного дорослого погляду на себе, адекватної самооцінки. Українцям важко реалістично та спокійно оцінювати себе, свої можливості, силу та слабкість. Ми — або бідні, нещасні, пригнічені, знецінені, або грандіозні, й на нас рівняється весь світ.
На жаль, Україна продовжує страждати від нарцисичного розладу Росії й зараз, під час війни. На психологічному рівні війна посилює національну травму ідентичності українців. Насправді Росії варіант, коли йде війна з Україною, теж підходить, оскільки нарцисичне розщеплення на полюси залишається (є велика могутня Росія та знецінена Україна). Так Росія зберігає своє хибне селф. Фальшиве селф може впасти лише тоді, коли Україна розірве ці залежні стосунки з Росією. Фальшиве Я Росії дало тріщину, коли Україна відокремилася 1991 року. Й відтоді Росія не полишала спроб повернути Україну назад під свій вплив.
Під впливом нарциса ми потрапляємо до його ілюзорного світу. Під цим тиском можна втратити розуміння, хто ми є, загубити адекватну самооцінку, розуміння реального стану речей. Основою психологічного впливу нарциса на його жертву є газлайтинг. Жертва газлайтингу перестає розуміти себе, довіряти своїм почуттям, втрачає зв’язок зі своїм істинним Я, її захоплюють емоції, яким вона не може дати ради, тому що вже втратила опору всередині себе. Це те, що робить Росія. Так уже сталося з багатьма поневоленими нею народами. Але наразі не сталося з Україною. Росія всіма силами намагається впливати на колективне несвідоме, вкладати в голови фіктивні тези, теорії, маніпулюючи емоціями, почуттями та поведінкою українців. Зараз це дуже легко робити, тому що в моменти стресу людині важко зберігати критичне мислення. Війна повертає людей до базових налаштувань колективного несвідомого, національної травми ідентичності, нарцисичного розщеплення, надважких травматичних переживань, архаїчних почуттів люті й образи. Це нормально, що в ситуації катастрофічного стресу людина регресує, відкочується до базових структур психіки. Але також важливо з цим боротися, повертатися на вищі рівні роботи психики, до мислення, опрацювання своїх переживань. Треба зупиняти в собі й у суспільстві розігрування нарцисичної травми ідентичності — неспроможності адекватно оцінювати реальність, власні сили й слабкості, захопленість емоціями та втрату внутрішньої опори на себе.
Можна запитати: а як ця травма відігрується в несвідомому українців? У стані довготривалого стресу й невизначеності ми потрапляємо в пастку занадто інтенсивних травматичних переживань, неспроможності критично мислити. Посилюється розщеплення на полюси знеціненості та грандіозності. Ці полюси міняються місцями: то ми знецінюємо росіян і неадекватно їх сприймаємо, кажемо, що в нашому війську — неперевершені герої, а в них — непотріб. Хоча військові постійно зауважують, що недооцінювати ворога не варто. А в ЗСУ воюють переважно звичайні люди, багато хто з них учора був цивільним. То, стикнувшись із ілюзорністю своїх очікувань, впадаємо в іншу крайність — знецінення себе. В цьому полюсі ми наділяємо росіян грандіозністю, віримо в хибну тезу, що «маленька радянська армія не переможе велику радянську армію». Наприклад, це проявлялося в емоційних гойдалках минулого року — спершу захопленні колективними мріями про те, що незабаром питимемо каву в Криму, а потім колективному розчаруванні у власній спроможності перемогти.
Як перебороти це відігравання? Нам треба повернутися в реальність, подолати нарцисичні емоційні гойдалки. Нарциса може перемогти тільки звичайна людина, а не великий герой. Насправді ще нічого не вирішено, боротьба триває, зараз ми тільки пишемо історію, й усе залежить від нас. Треба повернутися до подолання тих викликів, які стоять перед країною й усіма нами. Треба старанно, педантично працювати на перемогу. Всі, хто зберігає ці здібності нині, намагаючись критично мислити й наполегливо працювати, воюють із психологічним тиском Росії у власній свідомості, а також на колективному рівні українського самоусвідомлення.
На мою думку, характерною рисою українського національного характеру є здатність до праці, до того, щоб попри обставини робити те, що вважаєш корисним. Така собі впертість іти до кінця та створювати простір для життя всупереч смерті навколо. Це те, чим я захоплююся в українцях. Не можна підігравати Росії, зневірюючись у собі та своїх силах, знецінюючи себе.
На щастя, Україні є на що спертися. Українська історія не вигадана, її коріння справжнє. Ми вже маємо багато досвіду протистояння імперії, а також розуміння, що є корисним для України, а що — ні. Наприклад, корисною є згуртованість, як це було на Майдані. А небезпечним є розбрат і сварки, знецінення одне одного. Цей досвід наразі недостатньо відрефлексований, тому треба його осмислити й інтегрувати всередині себе та на рівні суспільства. Нам варто підтримувати одне одного, тоді «ми — крапля в океані», який змиє до біса імперію, як це вже сталося з режимом Януковича.
Також важливо звернути увагу на тіньову сторону українського національного характеру. Дискусії в суспільстві є невід’ємною частиною української ідентичності. Проте під впливом травми ми можемо провалюватися в особисту тіньову частину психики, й тоді дискусії переходять у сварки та розбрат, який іде на користь ворогу. Виходом тут буде звірятися з реальністю, наскільки ця риса національного характеру може бути допоміжною зараз. Необхідно відрефлексувати свої занадто сильні емоції, якими можна поранити інших. Дискусії важливі та корисні. Сварки та розбрат, архаїчні почуття люті й образи — ні.
Отже, нам потрібно подолати Сциллу полюса знеціненості, де ми неспроможні перемогти, й уникнути Харибди полюса грандіозності, де ми рятуємо весь світ, де ЗСУ — це виключно герої, а Росія в такому варіанті розщеплення стає полюсом нікчемності. Ця гра може тривати нескінченно, як і війна, що підтримує цю динаміку. Динаміку дуже заряджену й тому надзвичайно привабливу — емоцій і енергії багато, але немає виходу… Вихід — геть з іншого боку: в зустрічі з реальністю, буденності процесів розбудови державності, монотонній роботі з визнання цієї реальності, зустрічі зі «здоровою депресивною позицією», як кажуть психоаналітики. В цьому немає такої кількості бурхливих емоцій і гойдалок від ейфорії перемоги до відчаю поразки. Але це і є дорослішання, іншого шляху немає.