Рівно два роки тому українські військові звільнили Бучу, Ірпінь, Гостомель та інші регіони Київської області від російських окупантів. Тоді, навесні 2022-го, жахливі світлини «визволення» та історії людей, які змогли витерпіти знущання росіян, шокували увесь світ. Родині Луполових дивом вдалося вижити. Вони втратили ледь не все, що мали: будинок, автомобіль, близьких людей та здоров’я.
Сім’я змогла виїхати з окупованої Київщини за декілька днів до звільнення території, але будинку, до якого можна було би повернутися, вже немає. Надія Луполова розповіла OBOZ.UA, що декілька разів у період окупації була на межі смерті, а її чоловік уже два роки проходить реабілітацію.
Родина переїхала з Одеси до Блиставиці Бучанського району зовсім раптово – 13 років тому син запропонував купити ділянку землі у сосновому лісі – і рішення швидко ухвалили. Надія жила там своє спокійне щасливе життя, розвивала власну школу іноземної мови, виховувала онуків, їздила на відпочинок за кордон і навіть не здогадувалася, що 14 березня 2022 року її будинок знищать вщент. Нині вона намагається відновити житло, але щоразу потрапляє на перепони з боку влади.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/b36811156bfdcd53a8ccf3ea24361cf9
«Я не розуміла, що відбувалося»
Як зазначає жінка, 24 лютого о третій ночі до неї подзвонила подруга з-за кордону та закликала негайно збирати речі й виїжджати з країни. Тоді Надія не могла повірити, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, але все ж цей дзвінок сильно її насторожив. Рідні та близькі друзі переконували, що причин для хвилювання немає, тому доки окупанти вдиралися до України, Надія спокійно виконувала звичні справи.
«Я вийшла на балкон – дивлюся на аеропорт «Антонов» і бачу, що там почали злітати наші [українські] літаки. Я почала збирати документи, але не дуже поспішала, не розуміла, що відбувалося», – розповіла вона.
Під час її обов’язкової ранкової рутини над Блиставицею вже пролітали ворожі гелікоптери, які не втрачали можливості зайвий раз випустити автоматну чергу по цивільних. Під обстріл тоді потрапив двір родини Луполових.
Як зазначає жінка, увесь наступний місяць окупанти влаштовували «сафарі» для цивільних та сім’ї Надії включно. Вона разом із чоловіком проживала у підвалі сусіда Ігоря Походзіла, а їхні діти встигли виїхати з селища ще до остаточної окупації.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/c89879fef4436c9009d780744e6515de
Один із синів, Станіслав, із дружиною та доньками о 8 ранку ледве зміг виїхати під переслідування окупанами. Надія згадує, що вже згодом, коли зустрілася із найстаршою 5-річною онукою у Чернівцях, та спитала: «Бабусю, а тебе той дядько, що в нас стріляв, не вбив?» Жінка стверджує, що їй моторошно чути такі речі від п’ятирічної дитини.
«Меню не змінюється – по яйцю, жмені вітамінів та ковтку води»
Через відсутність електроенергії під час окупації водні насоси не працювали, тому родині доводилося ходити до найближчого озера по воду. Тоді Надія ледве не втратила чоловіка.
«Мій чоловік Іван пішов до озера води набрати. А росіяни його побачили і почали автоматну чергу по ньому пускати. І не саме по ньому, а в радіусі 5 метрів – хотіли налякати. Ваня впав на землю, потягнув м’язи, тільки почав вставати, росіяни знову стріляють по ньому. Отак вони «гралися». Він ледве доповз додому», – розповіла Надія про травму чоловіка: він розтягнув стопу.
Вже після деокупації через деяких час чоловік звернувся до лікарні, щоб почати лікувати ногу. Реабілітація проходить уже майже два роки та дуже повільно.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/7fd4515daa07285812e70415a11ea970
Як каже Надія, кожен день окупанти їздили по селищу і, окрім розкрадання майна та знущання над людьми, більше нічого не робили. Тоді Іван повісив на найближчий стовп білий мішок із надписом «Тут люди» в надії, що вони нікого не чіпатимуть.
«Ми бачили, як кадирівці заїхали до будинку мого сина Станіслава. Провели там цілий день. Винесли усе, що могли. Після деокупації ми ходили туди прибирати, будинок виглядав жахливо. Згодом ми його продали, тому що жити у ньому було психологічно важко», – пригадала Надія про будинок сина.
З 25 лютого і до виїзду з окупованої на той час Київщини жінка не мала можливості навіть змінити одяг: «Я не роздягалася місяць – лише підіймала одяг і витирала тіло вологими серветками. Спала із собаками у холодному підвалі». Вона розповідає, що, прокидаючись, щоранку діставала шматки крові з носа через холод надворі та в приміщені.
Родина могла померти від голоду, адже продукти, які в паніці придбали 24 лютого були не придатні для приготування, а розводити багаття було неможливо через окупантів, які оточили котежне містечко.
«У нас залишався маленький балончик з газом. Поки могли – гріли на ньому воду, пили по ковтку кип’ятку та жмені вітамінів. Чоловік питав: «Що у нас сьогодні на сніданок?», я кажу: «Меню не змінюється – по яйцю, жмені вітамінів та ковтку води. Їли ми ще засолене сало», – зазначила жінка.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/5092942558805caf0ed1e38539a1f838
Ракета влучила не туди
Увесь період «життя» в підвалі був без зв’язку та інтернету. Свої ґаджети Луполови та їхні сусіди закопали в землю, щоб врятуватися від можливої ракети. Сусід Ігор, у підвалі якого вони перебували, знайшов кнопковий телефон – це був єдиний спосіб зв’язку. Надія розповіла, що вони бачили місця дислокації окупантів і намагалися допомогти українській армії тим, що дзвонили до відповідних органів та надавали координати їхнього місцеперебування.
Але 14 березня не пощастило. Ракета не долетіла декілька десятків метрів до встановлених координат і потрапила у житло Надії. Вибухова хвиля зачепила й сусідський будинок, і в обидвох почалася пожежа.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/9100ce89ce65bde08b733b29195d1a94
«Я навіть фото дітей не встигла забрати. Стою в домі і не знаю, що виносити. Ваня сказав виходити, бо вже дерев’яні балки почали падати», – розповідає Надія зі сльозами на очах про дім, у який вкладала багато зусиль, любові та коштів протягом понад 10 років.
На той час машини у дворі були вже потрощені – ані колес, ані скла, ані бампера. Тому спрацювала креативність – Іван прикрутив саморізи у колеса, щоб можна було хоч якось виїхати з Київщини.
«Кто бы не спрашивал – вы едете в Беларусь, понятно?»
20 лютого від безсилля Надія втратила свідомість. Тоді Іван намагався допомогти жінці прийти до тями, а сусід Ігор пішов шукати газовий балон, щоб хоч трохи зігрітися. Як зазначає Надія, минуло близько 10 хвилин, як до підвалу зайшло 15 росіян. Життя тоді трималося на волосині, а сусіда вона більше не побачила – його росіяни забрали в полон. Досі невідомо, де перебуває Ігор, і чи він ще живий, але, як каже жінка, протягом 2022-2023 років декілька разів опинявся у списках на обмін, та в останні години до звільнення його знову повертали до полону. Надія досі активно поширює в пабліках із пошуку людей інформацію про нього у надії, що, можливо, хтось щось знає про чоловіка.
Жінка розповіла, що у момент, коли до підвалу зайшли окупанти, вона не зрозуміла, що відбувається: «Один з них мені автоматом в плече ткнув. Я почала відкривати очі і не могла зрозуміти, що відбувається. Говорити не можу. Хочу встати, а тіло не встає. У мене впирається автомат, і росіянин каже: «Лежите, лежите. Вы пьяная или больная?» А я повільно відповідаю: «Я не знаю, пьяная я или больная». Він запитує: «Почему вы не уехали? Вообще-то мы разведчики». Почувши це, я вже попрощалася із життям, тому що, якщо це розвідники, значить розстріляють».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/f1c57226eaa33ac7777ab1268819bad9
Згодом у них розпочався діалог, який запам’ятала жінка:
Росіянин: Мы вообще-то ваши враги.
Надія: А как так случилось, что вы наши враги?
Росіянин: Откуда у вас такой красивый русский?
Надія: Так мы одесситы.
Росіянин: А, так это ж наши.
Надія: Кто? Мы? Точно не ваши.
Згодом окупант повідомив, що подружжю варто виїжджати з селища через «жорстоку битву» за території, яка відбуватиметься надалі. Тому він, за словами жінки, запропонував допомогти виїхати з окупованої території вже наступного дня.
«Едьте за мной. Кто бы не спрашивал – вы едете в Беларусь, понятно?» – цю фразу виголосив росіянин зранку 21 березня, коли приїхав по Надію та її чоловіка. Тоді почалися їхні «безкінечні» 6 днів евакуації з окупованих територій Київщини.
«Ми їхали по Блиставиці за їхнім БТРом, і враз він зупиняється, і солдат до когось говорить: «Мужчина, за мной». Ми зрозуміли, що там їхній штаб. Вони підійшли до машини і забрали мого чоловіка з собою. Його не було хвилин 40. Було дуже страшно, тому що я одна в машині з собакою, а навколо купа танків. Бачу, повертається мій Ваня. Мені аж легше стало», – пригадала Надія.
Жінка каже, після цього окупант заявив: «Дальше сами. Будет ехать колона, вы станете на обочину, и ее пропустите. Опустите белый флаг и окна, и руки поднимите вверх». Щойно вони виїхали з Блиставиці через усі блокпости, як назустріч – колона у 80 танків, пригадує жінка. Довелося зупинитися на узбіччі.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/538b73fbcfc0443bc9ba007f5dfddfb2
«Ми стали на узбіччі, а росіяни їдуть з направленими на нас дулами танків і сміються. І їдуть за 10 см від нас, спеціально, щоб зачепити машину і скинути нас у кювет. Я порахувала – було близько 80 танків. Їдемо далі – а на узбіччях танки потрощені, цивільні в машинах спалені, трупи. Знову колона назустріч. Те саме, що і першого разу було», – пригадує вона. Такі ситуації повторювалися декілька разів. Надія з чоловіком дивом вижили.
На останньому блокпості росіяни не пропустили. Пояснили, що нібито у Бородянці запеклі бої, тому варто завертати у ліс. Там замість землі була піщана дорога, тому їхати стало неможливо через саморізи замість колес. Надія розповіла, що знову змирилася із смертю. Та дивом їх знайшов священослужитель, як згодом стало відомо, Борис Ковальчук, який підказав дорогу до найближчого села Пилиповичі, де подружжя змогло відчути себе у відносному спокої.
«24 березня ми виїхали з того лісу в Пилиповичі. Люди допомогли знайти церкву. Тільки під’їхали – з храму вийшли волонтери. Вони зробили нам гарячий чай, погодували тварин [увесь час родина опікувалася двома собаками] і дали погрітися. Вийшов з церкви дяк і син священника. Я спитала у них, чи є взагалі тут зв’язок. Вони сказали, що немає. Я дала номер телефону свого сина і попросила знайти зв’язок і зателефонувати йому, щоб сказати, що ми живі», – резюмувала жінка.
Через декілька днів мала відбутися евакуація з окупованої території. Жінка пригадує, зібралося близько 70-80 машин, а за день до «події» священник самостійно їздив домовлятися з окупантами, платив їм гроші, щоб ті наступного дня пропустили автомобілі. На той час це була четверта колона евакуйованих із списку тих, кого він вивіз.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/651bae2e2bf281215a92b54768946830
Так вони повільно проїхали 4 блокпости, але останній російський не пропустив. Надія згадує, священник тоді сказав людям: «Беру на себе відповідальність – буду проводити вас мінними полями і лісами. Хто не хоче, нехай повертається», і надав інструкцію, що між машинами має бути 500 м, ніхто не зупиняється, нікуди не виходить. Якщо якась машина вибухає – її треба об’їхати і в жодному разі не зупинятися. За 6,5 годин, жінка каже, проїхали лише 30 км, але вже тоді потрапили на українську неокуповану землю.
Першим, що зробила родина Луполових, після деокупації – поїхала до дітей, які на той час оселилися в готелі в Чернівцях. По дорозі вони на декілька днів заїхали до знайомого Олександра в Коростишів Житомирської області. Там змогли оселитися та привести себе в порядок доки ремонтувався їхній автомобіль та виготовлювалися номери, які знищила пожежа.
«Саша навіть змусив мене піти до перукарні за його рахунок. Мене пофарбували в чорний та підстригли волосся. Забрав мене з перукарні і каже: «О, ти вже хоч на людину стала схожою». Я втратила 20 кг ваги за місяць, тож нирки та організм дав збій», – розповіла жінка.
27 лютого родина виїхала в Марбург, Німеччина, і лише 1 квітня, вже після деокупації Київщини, дісталася пункту призначення. Дорога передбачала складності: в Угорщині їм відмовляли в оренді номера через декілька доларів, яких не вистачало для оплати, а за 30 км від Марбургу зник роумінг, тому їхати далі не було можливості.
«Вже змирилися з тим, що ми заблукали в Німеччині, і куди їхати – не знаємо. Я беру телефон у руки і кажу: «На все воля Божа». І враз вмикається роумінг. Я вмикаю мапи – і навігатор запрацював. Ми доїхали додому до Олі [подруги, яка проживає в Німеччині]. Вона нас зустріла», – пригадала Надія.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/67/6d19826e798941eac678f869271b4e8e
Евакуація до Німеччини стала останнім пунктом призначення і дозволила їй нарешті розслабитися та відпустити пережите. Нині жінка з чоловіком проходять реабілітацію. Івану відновлюють пошкоджену ногу. Родина повернулася в Бучу та орендує квартиру. Втрачений будинок влітку 2022 року розібрали до фундаменту, тому що ремонту він не підлягав, а у травні 2023 року Надія знову відкрила школу іноземної мови у Бучі для юних учнів.
Та на цьому проблеми з будинком не закінчуються. Жінка «воює» із місцевою владою через неможливість подати заявку на виплату збитків через пошкоджене житло. Портал Дія» через який можна отримати фінансову допомогу, за словами Надії, вже понад 2 місяці блокує заявку на відновлення будинку, а звернення до місцевих органів ігнорують. «Кажуть: «Тільки Дія. Ну слухайте, а нащо ви тут сидите?» – каже вона.
Раніше OBOZ.UA писав про останні години життя Ганни Гайдаржи та її 4-місячного сина Тимофійчика до влучання 2 березня ворожого «Шахеда» у житловий будинок в Одесі. Її чоловік пригадав, що кохана у ту ніч залишила спати його із старшою донькою в іншій кімнаті, яка залишилася неушкодженою. Виявилося, що безпілотник цілеспрямовано цілився у будинок.
Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!