Невідвідані могили
Біля могил рідних братів моєї мами посадили березу. В Скадовську влітку повітря — мов жар. І щоб та береза зачепилася за землю й вижила, мама щодня надвечір їздила її поливати. А коли не могла сама, то просила когось іншого.
Я пам’ятаю, як після важкої роботи на дачі вона брала пластикові пляшки в торбу, сідала на велосипед і їхала за місто на цвинтар.
Я запитувала маму, навіщо вона це робить: «Ти втомлена, чому б тобі не відпочити?». А вона спокійно відповідала: «Шкода, така вже гарна берізка, без води засохне…». А ще казала, що так треба.
Хоча в тій турботі, з якою вона поливала березу, виривала бур’яни, що встигали за день прорости, розмовляла зі своїми братами, було щось значно більше, ніж просто «так треба». Для неї це був міцний зв’язок із братами, їхнім спільним дитинством, повагою до матері, яка не могла прийти на могили синів.
Неподалік була могила старенької бабці. Біля неї завжди стояли свіжі квіти. Її чоловік щоранку й щовечора того літа, скільки я пам’ятаю, привозив квіти й молився. Перекинеться кількома словами з мамою — й повертається до дружини, розповідає їй новини, щось читає з молитовника.
Мама дивувалася такій відданості, адже за роки сімейного життя всяке буває. Але я помічала і її захват, і сум, і сподівання. «Чи на мою могилу приходитимуть щодня?» — приказувала вона, дивлячись на дідуся-сусіда.
…Коли розпочалася збройна агресія на сході України, окрім усього іншого, я була шокована свідченнями людей, які не могли відвідати могили родичів. Лінія фронту розділяла села й цвинтарі, через окупацію рідних місць багато українців не могли повернутися додому й… на могили своїх близьких.
«Як це жорстоко», — якось подумала я. У більшості культур пам’ять про родичів і предків була пов’язана з місцем поховань. І не було нічого страшнішого для вшанування пам’яті й любові до близької людини, як неможливість гідно поховати її; відвідувати місце, де вона спочиває (навіть якщо її прах розвіяли над морем). Ба гірше — заборона цього.
На нещодавній зустрічі з жінками, які пережили втрату, я познайомилася з координаторкою проєктів по роботі з родинами загиблих Департаменту військового капеланства УГКЦ Наталією Дубчак. Її син загинув серед перших воїнів — 2015 року. Сьогодні Наталія допомагає родинам загиблих пережити втрату.
Жінка розповідала: «Я — щаслива мати. Можливо, це дико звучить, але ми, матері, між собою говоримо, що є мами більш і менш щасливі серед тих, хто втратив дітей на війні. Я змогла поховати сина у відкритій труні, я його бачила, змогла востаннє його обійняти, попрощатися з ним і відпустити».
Хвильку помовчавши й опанувавши себе, Наталія продовжувала: «А є матері, яким доводиться ховати своїх дітей у закритій труні. Є ті, які бачили, як помирає дитина в шпиталі, й могли хоч якось підготуватися до неминучого. Але ж є ті, хто досі чекає безвісти зниклих».
І мені відгукувалося кожне слово Наталії.
Моя мама померла в грудні — якраз перед повномасштабним вторгненням та окупацією Скадовська. Ми намагалися поховати її так, як їй би цього хотілося. Вона любила свій дім і не хотіла б лежати десь у холодному чужому приміщенні перед тим, як її несли б на цвинтар. На похороні були її найрідніші, а ще прийшли майже всі сусіди з нашого великого дев’ятиповерхового будинку. А ті, хто не заходив до хати, проводжали надворі…
Її поховали на цвинтарі недалеко від братів. І насамперед я подумала, що навесні посаджу квіти й щодня, поки буду вдома, приїжджатиму їх поливати. А за рік поставлю гарний пам’ятник.
І найжорстокіше, що могло бути для мене, розгубленої доньки, — не мати змоги прийти на її могилу. Вже два роки як. Лише отримувати фото від близьких, які залишилися в окупації, й слова втіхи: «Іро, не хвилюйся, ми приходимо до твоєї мами. Ось перед Великоднем поприбирали… Надішли фото, ми поставимо нове, бо те вже вигоріло… Що написати на ньому?».
А втім, я ще «щаслива» донька, бо мала змогу її поховати… Дві мої подруги-скадовчанки не змогли поховати своїх тат.
Маріуполь-2022. У дописах про рідне місто авторка книжки «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» Таня Касьян згадує про тимчасові могили містян на дитячих майданчиках і нашвидкуруч зроблені хрести.
Ще мене злить, коли читаю про заміновані кладовища й пам’ятні місця, які через небезпеку не можна навідувати. На самій лише деокупованій території Харківщини потрібно обстежити й розмінувати майже тисячу кладовищ!
…Ритуали для вшанування померлих відіграють важливу роль у процесі проживання втрати — про це йдеться у «Щоденнику турботи про себе. У втраті й горюванні», який розробили психологиня Вікторія Чернова та доула смерті Крістіна Бутс (у межах реалізації проєкту HALLI 2.0 з ініціативи Мережі захисту національних інтересів «А Н Т С» і за фінансової підтримки NED). Саме завдяки ритуалу прощання наш мозок має у своєму розпорядженні час для адаптації та бодай базового усвідомлення того, що сталося. Також він допомагає підтримувати умовний зв’язок із близькими навіть після їхньої смерті.
Ритуали бувають різні: власне церемонія поховання, поминання, роковини або інші пам’ятні дати, які ти проводиш у родинному колі, відвідування могили тощо. Однак незмінним є те, що ці символічні дії допомагають зберігати невидимий зв’язок між вами, а також спогади й тепло взаємин. У «Щоденнику…» міститься 30 вправ на кожен день, виконання яких допоможе трохи полегшити шлях горювання.
І ось в один із днів я прочитала важливу підказку: «Якби у тебе була можливість створити власний ритуал прощання, що б це було? Чому?».
А далі пропонувалося: «…Якщо ти матимеш у собі достатньо сил і бажання, можеш спробувати провести власний ритуал прощання. До речі, його не обов’язково проводити наодинці — до цього ти можеш долучити людину, якій довіряєш найбільше».
Сьогодні я не маю змоги відвідувати могилу матері, приносити їй щодня квіти, як той дідусь — своїй дружині, поставити їй пам’ятник. І я не знаю, коли це стане можливим. Але мій ритуал прощання з мамою й можливість подякувати їй за всі ті любов і турботу, які вона віддавала без міри, — говорити про неї. От як зараз…