Республіки Центральної Азії, які традиційно сприймаються як заповідник російського впливу, останнім часом почали виходити з-під впливу Кремля. «Шокуюча Центральна Азія» виявилася неприємним сюрпризом для російської влади. Проте це лише симптом поступового одужання та зростання суб’єктності пострадянських країн.
До республік Центральної Азії у Москві після розпаду СРСР традиційно ставилися як джерела дешевої робочої сили, ксенофобія щодо вихідців з них особливо у РФ не приховувалася, часто перетворювалася на елемент державної політики. Мусульманська спільнота відповідала на це будівництвом нових мечетей та масовими святковими молитвами у дні ісламських свят. Москву нічому не навчила навіть ситуація з етнічними росіянами у Туркменістані у 90-х роках ХХ століття, які за правління Сапармурата Ніязова були змушені або приймати виключно туркменське громадянство, або тікати до Росії, кидаючи власне майно. Але територіальні претензії до Казахстану представники російської політичної еліти висловлювали регулярно.
Тривожний дзвіночок для Путіна прозвучав напередодні саміту ШОС, який пройшов у середині вересня у Самарканді. По дорозі на нього лідер Китаю Сі Цзіньпін завернув до Астани, де провів задушевні перемовини з президентом Казахстану Касимом-Жомартом Токаєвим. Тамтешні медіа наголошували, що лідери двох країн говорили без перекладачів, і це мимоволі змушує пригадати, як Путін не міг вимовити ім’я казахстанського президента під час зустрічі з ним. До того ж, Сі Цзіньпін достатньо чітко висловвися про підтримку територіальної цілісності Казахстану. Нагадаю, що Токаєв пройшов цікаву еволюцію: від політика, який у січні 2022 року закликав контингент військ країн ОДКБ для підтримання порядку у Казахстані, до президента, який розпочав наступ на свого попередника Нурсултана Назарбаєва та оголосив про готовність достроково балотуватися, але лише на один президентський термін. До речі, збереження Сі на посаді генсека Комуністичної партії Китаю дозволяє Токаєву розраховувати на його подальшу підтримку
Заклик президента Таджикістану Емомалі Рахмона до президента Владіміра Путіна з повагою ставитися до центральноазійських народів прозвучав невипадково. Його виголосив аксакал з когорти президентів регіону (який на посаді перебуває довше за Путіна), що починав свою політичну кар’єру з русифікованим прізвищем Рахмонов. Попри формат круглого столу цей заклик мав ефект бомби, що вибухнула, адже нічого подібного від представників Центральної Азії росіяни точно не очікували.
Розстріл, який влаштували двоє військовослужбовців армії РФ (таджики за національністю) мобілізованим росіянам у середині жовтня, свідчить, що російська армія не має намірів відмовлятися від створених протягом століть стереотипів. Тепер вже не у радянських військових «власна гордість», а у російських, і вони намагатимуться підганяти під власні стандарти всіх. Мусульманам, яким пропонують обміняти службу у лавах російської армії в Україні, на російський паспорт «трохи згодом», не варто розраховувати на повагу до ісламу. Це – привілей кадирівців, за який голова Чечні платить Кремлю щенячою відданістю. Цей розстріл примусив російську владу оперативно провести засідання Ради безпеки, за підсумками якої її секретар Ніколай Патрушев анонсував зміни до міграційного законодавства РФ та рейди по місцях компактного проживання мігрантів. На практиці це буде означати посилення державної ксенофобії у Росії та різномантні корупційні прояви у спілкуванні вихідців з Центральної Азії та силовиків.
Росія не отримала удар у спину, як може вважати дехто. Вона лише розплачується за десятиліття зневаги та імперського мислення у ставленні до своїх союзників, які чітко відчули момент слабкості Кремля та підтримку з боку Росії. Агресія Кремля в Україні стала каталізатором руйнування «русского мира» на пострадянському просторі, і цей процес не зупинити.