Добрими намірами, як відомо, вимощена дорога до пекла. Утім, про все по порядку.
9 жовтня 1975 року Нобелівська премія миру була присуджена академіку Сахарову. Я трохи знав Андрія Дмитровича – двічі був у нього в Москві у справі заарештованого Анатоля Лупиноса, а згодом він із дружиною приїхав до Києва на судове засідання, яке того дня скасували саме через його приїзд.
Коли стало відомо, що Сахаров став лауреатом, пішов на пошту і надіслав вітальну телеграму. Звісно, не я один. Це робили різні люди по всій великій імперії на знак поваги та підтримки, яка академіку була потрібна в його непростих стосунках з владою. Телеграму дав не з головпоштамту, де цензура була особливо пильною, а з відділення на нинішній вулиці Прорізній, тодішній Свердлова. Втім, не знаю, дійшло моє вітання до адресата чи осіло в якомусь кабінеті на вулиці Володимирській. Пам’ятаю, як радісно озвалася до мене, прочитавши телеграму – що входило в її обов’язки – молода поштарка, яка вочевидь була не в курсі, мовляв, наш, радянський, дістав міжнародну премію. Наш, підтвердив я, оминувши слово радянський.
Через 15 років, у 1990, цю ж таки премію одержав Горбачов, який за рік перед тим брутально переривав Сахарова на з’їзді народних депутатів СРСР. Нобелівський комітет, як і лідери демократичного Заходу, наївно вірив тоді у проголошену Горбачовим перебудову. Куди далекогляднішим був видатний український правозахисник Євген Сверстюк, який того ж 1990 року видав у Нью-Йорку есей «Перебудова Вавилонської вежі».
А тепер про Нобелівську премію миру-2022. Не можу сказати, що я обурений. Якби серед нагороджених були уповноважена з прав людини РФ Москалькова, рада з прав людини при президентові Росії або хтось із реєстрових білоруських опозиціонерів на кшталт, скажімо, Федути (пригадуєте кампанію «Свободу Федуті»?), у кабінеті якого, в 1994 році першого секретаря ЦК білоруського комсомолу, збиралася зграя молодих вовків, яка, наївно сподіваючись, що зможе ним маніпулювати, привела Лукашенка до багаторічної влади, тоді інша справа. Тоді, звичайно, я обурювався б. А так тільки присмак, наче похапцем проковтнув щось несвіже.
Самі по собі ні Алесь Біляцький, ні російський «Меморіал» негативних емоцій не викликають. Біляцький справді правозахисник, який, на відміну не лише від Федути, а й деяких інших реєстрових опозиціонерів, ніколи не загравав з режимом Лукашенка. Але сьогодні створена й очолювана ним напівпідпільна «Весна» – фантом, який може лише фіксувати порушення прав людини в Білорусі, але ні на що не впливає. Як до речі, і російський «Меморіал», якому зараз роботи додалося – фіксувати арешти російських дезертирів і підпалювачів військкоматів.
Про ситуацію з правозахисною діяльністю в Росії свідчить діалог того ж таки Алеся Біляцького з російським правозахисником Сєргєєм Ковальовим, який зі слів першого в 2015 році поширило Польське радіо: Сергію Адамовичу, як ви вважаєте, чи буде Росія колись демократичною державою? – Неодмінно буде, Алесю, але це станеться, мабуть, років через сто».
Принагідно можу запевнити, що Білорусь стане демократичною принаймні через рік після Росії, коли старший брат не загрожуватиме її демократії. То що, премія авансом на сто років наперед?
У тому ж інтерв’ю 2015 року на запитання журналістки про настрої в Білорусі у зв’язку з тим, що Росія почала війну проти України, Біляцький відповів: «На жаль, російські ЗМІ, які проводять дуже агресивну ідеологічну обробку, передусім, російського народу, приймаються в Білорусі, тому багато білорусів дивляться на події в Україні очима російських ЗМІ.» І це все, констатація факту, з яким білоруські правозахисники боротися нездатні.
Нагадаю, в січні 1980 року академіка Сахарова позбавили всіх звань і державних нагород і разом з дружиною вислали до міста Горький за виступи проти введення радянських військ до Афганістану. Хтось із сьогоднішнього білорусько-російського тандему лауреатів спромігся на такі рішучі заяви, як ті три, що зробив тоді Сахаров? Отож.
Саме це в рішенні Нобелівського комітету залишає неприємний присмак. Фантомних правозахисників поставили на один щабель із українським Центром громадянських свобод, діяльність якого викликає справедливу повагу.
Імпотенти можуть бути чарівними співрозмовниками, але вони нездатні мати дітей. Здається, комітет із присудження Нобелівської премії миру цього не втямив. А може, і він того?
І ще одне. Днями прочитав, що організатори конкурсу краси на Балі хотіли оселити представницю України в одному номері з російською конкурсанткою. Щось таке утнув і Нобелівський комітет.
Читайте також: Центр громадянських свобод відреагував на отримання Нобелівської премії