https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/31/fc921a28fcda71066b74de8ded141f63.png
Василий Махно
Поэт, прозаик, эссеист, переводчик
Синтаксис имен и событий
Возвращение имен, в первую очередь, — это возвращение права говорить о наших достижениях и потерях
Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2021—2022 «Повертаючи свої імена». Проєкт реалізується за підтримки Smart Foundation
Почну з того, що синтаксис — грецьке слово й одне зі значень якого може перекладатися як «порядок». Якщо не існуватиме порядку, то в логіці зібраних докупи слів пануватиме хаос, а їхнє безпорадне скупчення буде позначено втратою потрібних смислів та значень.
Мені видається, що наш синтаксис й донині не повністю упорядковано. Маю на увазі узгодження та впорядкування головних і другорядних елементів культури. Це щодо втрат та набутків. Прикро, звичайно, втрачати, а потім повертати. Повертати й набувати завжди важче. Але нічого не вдієш, повернення відбувається з тої миті, коли спрацьовує усвідомлення про цінність втраченого.
Взагалі повернення — чи не найдавніший архетип в людській історії та культурі. Промовистим прикладом, звісно, буде історія Одісея, котру по-новому розповів нам Джеймс Джойс і, навіть, Хорхе Луїс Борхес, навертаючи усіх до читання і творення власних бібліотек, укладаючи списки книжок, що придадуться в майбутньому.
Мені ж повернення бачиться тоді, коли хтось внаслідок тривалої відсутності за якийсь час прибуває до місця, яке чомусь залишив. Повернення національної пам’яті, уривків нашої історії, шерегу імен, виглядає так, наче б то ми всі кудись виїхали, або ж нас насильно вивезли — і ось, на початку двадцять першого століття, ми повертаємося. Кожен, звісно, з різним багажем та різним досвідом.
Як це не прикро стверджувати, але українська історія та культура потребують такого повернення. Ми, справді, протягом тривалого часу не зауважували або промовчували, зауважуючи, ті прогалини, без яких не можемо рухатися далі. З окраденою історією та культурою далеко не заїдеш. Зрештою, наповнення нашого національного буття справжністю та правдивістю, на мій погляд, допоможе нам позбутися різноманітних комплексів. У цьому процесі повернення також не завадить й певна доза критичного перепрочитання безлічі національних міфологем.
Україна ніколи не була моноетнічною, а її околиці — й поготів
Отож, про повернення імен. Я хотів би продовжити цю розмову прикладом з родинної історії, оскільки родинні історії — це сама суть життя. У моєї бабці було три брати. Під час Другої світової війни їхні імена переписано було з книги живих до книги мертвих, хоча найстарший Михайло, якого мобілізували у 1940 році, вважався зниклим безвісти. Так тривало сорок років. Сорок років його поминали в сільській церкві, бо бабця ретельно подавала списки померлих нашої родини священикові для зачитування імен під час служби Божої. І от, на початку перебудови, здається у 1986 році, з німецького міста Білефельд надійшов красивий поштовий конверт. Це був лист її брата Михайла, котрий потрапивши у 1941 в полон, опинився в таборах для військовополонених, а по війні оселився Білефельді. Сорок років він мовчав, аби нам не нашкодити. Отим листом його ім’я повернулося до списку живих нашої родини. Це було щось на зразок повернення блудного сина. До синтаксичного ряду книги живих додалося ім’я Михайла. Ми пережили потрясіння і радість від усвідомлення того, що такі випадки трапляються.
Україну, як бачимо, оточили усі проблеми нараз. Найсвіжіші — Крим, Донбас, війна, переселення, політичні протистояння, корупція, кволі інтелектуальні дебати тягнуть за собою й давні вантажі — які ні кинути, ні везти далі.
До переліку цих задавнених можна додати постійну Ахіллесову п’яту — мову. Скільки про це говорено-переговорено, скільки зламано списів навколо двомовності, скільки разів мова ставала предметом політичних торгів та маніпуляцій. Хіба не настав час повертати її додому? Не просто імена, а цілий живильний організм національного буття. Час давно наспів. Окрім її невживання в усіх сферах суспільного життя, окрім засмічення русизмами, а тепер на повну пару ще й англіцизмами, — ідея двомовності й надалі квітне будяковим цвітом, переконуючи суспільство, що так воно вже в нас традиційно і що існують багатомовні Бельгія зі Швейцарією.
Читайте также:
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/31/15d3e573ca4aea7259f5b8810891f33c.png
Андрей Курков
Чего не хватает в истории Украины?
Звісно, що мова розвивається — а хто ж перечить, але не таким варварським способом: глухотою до неї, цинічним ставленням до питомих слів. Це і є новітній спосіб забуття і неуцтва, бо знову нам доведеться за якийсь час щось там повертати. То чи повернення для нас, українців, є перманентним способом існування нашої мови та культури?
Не впадатиму в крайнощі: формування національної ідентичності справа непроста й клопітка. Парадокс української ситуації полягає в наших минулих історичних програшах й перебуванні значної кількості населення в стереотипних уявленнях про національну історію та культуру.
Мені пригадується випадок з американським поетом Езрою Павндом, який, будучи прибічником Мусоліні та італійського фашизму, довший час вів радіопередачі спрямовані на американського слухача. Зрозуміло якого змісту та що в них проповідував. У 1945 році, під час визволення Італії, американці його арештували, вивезли до Америки та протримали в психіатричній лікарні св. Елізабети. Як не парадоксально, покара на погляди Павнда не вплинула. У 1950-тих він повернувся до Італії. Але суть, власне, не в тому. Мене вразила одна обставина — ніхто з інтелектуального середовища не викреслював Езру Павнда з літературного процесу, його навіть нагородили літературною премією. Невже тільки виповненні, тобто самодостатні суспільства можуть дозволити собі з власного культурного набутку нічого не втрачати, аби потім не впрягатися в марудний процес повернення?
В Україні з цим, звичайно, усе складніше й заплутаніше, якщо йдеться про стосунок, скажімо, з нещодавнім комуністичним минулим. Ленінопади й зміна комуністичної символіки — перший і суттєвий крок до скульптурування нового українського обличчя. А що чинити з оповіданнями Хвильового, в яких орудують українські комуністи та з цілим рядом творів розстріляного відродження, в яких передано складну епоху української революції та громадянської війни? Література, якщо вона справжня, не може відмовитися від фіксації багатогранності національного буття, в якому були свої герої та зрадники. Лінійною буває тільки риска, прокреслена на шкільній дошці, а історія та життя — зовсім нелінійні та, як здогадуємося, непрямі.
Читайте также:
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/31/18d552c4e2de5e8ccbc3e65b24a420ab.png
Андрей Любка
Почему украинцы не любят богатых и успешных людей?
Зрозуміло, що в будь-якому суспільстві (Україна — не виняток) існують чи прижилися різні ідеологічні нашарування, які, в першу чергу, пов’язані із історичним розвитком. Усі історичні нашарування відкладаються у колективній пам’яті нації та становлять її фундамент. Крихкий чи міцний — це вже інше питання. Протягом останніх тридцяти років Незалежності пророблено чималу роботу — з одного боку це налаштування на сучасні світові тенденції в суспільній свідомості та культурі, з іншого — якась пильна увага до суто національних джерел.
Чи не найбільше постраждала українська література, тобто те, що кровно пов’язано зі словом. От де синтаксис та причинно-наслідкові зв’язки порушено! Ну, звісно, що не тільки у цій сфері. Ми повертали письменників та твори двадцятих-тридцятих років, потім шістдесятих-сімдесятих, тобто те, що було під забороною. Повернення ще само по собі не означає вживляння та вкраплення цих імен та їхніх творів у постійно змінний процес оновлення. Це означає ще й осмислення, тобто відповідний процес культурного засвоєння, який залишає слід на матриці національної самосвідомості, нехай невеликою подряпиною, але залишає.
Чи не вперше ми постали перед фактом багатокультурності як своєрідного українського феномену. Тобто не перед фактом існування чогось такого, а радше перед потребою переосмислення і засвоєння уже існуючого. Така ситуація спричинена багатьма чинниками від перебування під імперіальним натиском. Дехто вважає це за форму колоніалізму, територіальним розташуванням, тобто транзитною територією між Азією та Європою.
Зрештою, Україна ніколи не була моноетнічною, а її околиці — й поготів. Візьмемо, для прикладу, Галичину, Буковину чи Закарпаття. Що нам з цим усім чинити і як? Відрадність ситуації демонструється нашим намаганням справді осмислити увесь огром національного культурного багатства — Центр Шмуеля Йозефа Аґнона в Бучачі, пам’ятник Карлу-Емілю Францозу в Чорткові, присутність Іди Франк у Збаражі, Шолома-Алейхема в Києві чи Збіґнєва Герберта у Львові. Ми намагаємося переламати стереотипні уявлення про власний життєвий простір, про його потрібність й значимість. Питання тільки полягає у тому, як огром нової інформації працює не тільки серед інтелектуальних середовищ, але в ширших суспільних верствах? Наскільки колись «чуже» або «незнане» сприймається українцями як «своє»?
У вересні минулого року я відвідав Чортків, місто свого народження. Пройшовся центром, посидів на лавці у скверику біля пам’ятника Карлу-Емілю. Цього разу зауважив ще й меморіальну дошку на фасаді будинку, котра свідчить про місце мешкання письменника. Очевидно, якщо би запитати таксистів, які стовбичили на брукованій вуличці поруч, то навряд чи хтось із них щось путнє сказав про Францоза. Не здивувався б, бо нещодавно у Мексиці майстер ключів не зумів мені пояснити хто такий Хуан Рульфо. Зрештою, будь-хто має право не знати чи не читати. Метафорично висловлюючись: у кожного своє уявлення про синтаксис, тобто порядок. А однак, у цьому незнанні криється приспана байдужість до пам’яті, до зацікавлення містом, в якому мешкаєш, до країни, яку називаєш вітчизною.
З іншого боку, усі наші пограниччя, витворили — як це б не виглядало дивно — й наше українське проникнення, принаймні маркування нашої присутності в інших просторах й культурах. На Лемківщині, принаймні, два імені Никифор Криницький та Богдан Ігор Антонич постали пам’ятниками. Але, для прикладу, в Сяніку жодної згадки про Лева Ґеца, українського митця, викладача рисунку в гімназії св. Софії, учителя Антонича, викладача Краківської Академії мистецтв. Мабуть, таких прикладів можна пошукати чимало на тих українсько-польських, угорських, румунських, словацьких порубіжжях.
Повернення імен, в першу чергу, — це повернення права говорити про наші здобутки і втрати. Здається мені, що така властивість завжди йде в парі з умінням пильно вдивлятися в історичну пам’ять та прочитувати її в різних синтаксичних конструкціях. Така розмова вимагатиме від нас цілковитої відвертості та виваженості. Саме прагнення до впорядкованості й сформує нашу пошарпану ідентичність та відкриє очі на багатогранну самобутність.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Подписаться на ежедневную email-рассылку
материалов раздела Мнения Дайджест авторских взглядов по наиболее острым вопросам подписаться Каждый вторник