Репресії греків у СРСР почалися у грудні 1937 р. За даними професора ДНУ Олександра Бута, під час операції за фальшивими обвинуваченнями у шпигунстві або контрреволюційній антирадянській діяльності було заарештовано понад 20 тис. греків. У масштабах Союзу «грецька операція» вийшла (разом із «фінською» та «естонською» операціями) у лідери за кількістю розстріляних.
На думку О. Бута, причиною жорстокої розправи з греками стало грецьке національне піднесення в часи політики українізації (1920-х – сер. 1930-х рр.), утвердження сталих традицій привілеїв та переважно сільського заможного класу. І по-друге, посиленню «чужеродності» греків сприяло відновлення в Греції монархії з диктаторським урядом (1936 р.) – саме це завдало найбільшого удару по надії Сталіна щодо світової революції, в якій Греція розглядалася головним плацдармом для проникнення на Близький Схід та в Південну Америку «революціонерів», підготовлених під прикриттям Комінтерну в Москві.
Початок «грецькій операції» було покладено 12 грудня 1937 р., коли вийшла директива № 50215 НКВС. Арешти пройшли в усіх місцях компактного проживання греків, зокрема в Криму, Одеській та Донецькій областях, Харкові та Києві. За оцінками істориків, під час операції були заарештовані від 7600 до 9400 осіб, здебільшого чоловіки. Більшість заарештованих невдовзі була розстріляна, решта – отримали 10 років ГУЛАГу. Масові арешти і вбивства тривали аж до березня 1938 р.
«Грецька операція» НКВДdonnu.edu.ua
Унаслідок операції була знищена еліта української грецької меншини. Були закриті Маріупольський грецький театр, Маріупольський грецький педагогічний технікум, грецькі національні школи. Нищівного удару зазнала унікальна невід’ємна складова української історії та культури.
«Грецька операція» НКВДdonnu.edu.ua
Ініціаторами спецоперацій проти національних меншин були персонально Й. Сталін, М. Єжов, А. Вишинський, а безпосереднім виконавцем – підконтрольний їм репресивний апарат.
Минуло 84 років від початку «грецької операції» НКВД, втім історики досі не можуть сказати, що знають усе про цей злочин. Невідомі й місця поховань переважної більшості страчених греків.
«Грецька операція» НКВДdonnu.edu.ua
Особливо вражаючими стали масштаби репресій на Донеччині. За кілька місяців НКВС за сфабрикованими звинуваченнями (у шпигунстві, контрреволюції, участь у грецьких націоналістичних повстанських організаціях) арештував і відправив у табори майже 7000 осіб, понад 90% із них – розстріляли.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/76/cd4ccb14016687fed4837e2ddbe39339
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/76/be56b9db709a073221d0b16adcea5483.jpg
«Грецька операція» НКВД
Фото: donnu.edu.ua
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/76/7526211591a5dc6a26459d83d6d5c51a.jpg
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/76/4cf04e3d184661b91dcd319ab3c8029f.jpg
«Грецька операція» НКВД
Фото: donnu.edu.ua
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/76/c7e06c5eb15bd1bf03f59aee75c29fd7.jpg
Одним із найбільш постраждалих від грецької операції населених пунктів було містечко Сартана під Маріуполем – там репресували майже 300 осіб. Онлайн-журналу «Свои.sity» вдалося знайти живих свідків тих подій – дітей репресованих греків.
Марія ТОЛМАЧ, 1923 р. н.: «Батько сказав: «Не плач, я скоро повернусь додому»
1929 року померла моя мама, а за рік батько одружився вдруге. Жінка його дуже добре мене прийняла, і жили ми добре, ніколи не сварились. Але потім настав 37-й рік. І оголосили вбивство… Просто забрали мого батька і все.
Спершу їх, арештованих, на заводі тримали замкненими. Мені було 13 років, але я тоді нічого не усвідомлювала, що відбувається… Я прийшла до нього, а він все допитував, чи я не голодна, в нього трішки їжі було, то він мені все намагався віддати…
.svoi.city
А потім я бачила, як поїхав їхній етап. Потяг стояв неподалік, вивели їх, із собаками. Собаки ті гарчали, кусались, а нас, дітей, не займали… Перша партія, друга, а потім бачу тата – з самого краю йшов. Я побігла бігом, вчепилась в батькову ногу і плачу.
А він мене заспокоює: «Не плач, я скоро повернусь додому». Посадили їх у вагони, довгенько стояли вони. Батько біля вікна був. Отак я з ним попрощалась. Потяг рушив – і більше я його ніколи не бачила.
У мами знайомий був у міліції, вона просила його допомогти звільнити батька. Але він сказав, що нічим допомогти не може, єдине, що може, – домовитись про право листування, один лист на місяць. Батько писав рідко. Говорив, що був десь під Архангельськом, що вони якийсь канал копають. А він там начебто хліборізом був. Постійно голодний був, писав нам: «Як я хочу чебуреків…». Не було там життя.
Він заспокоював нас: казав, щоб не плакали за ним, що в нього є бодай хліб і вода, а іншим – ще гірше. Що людьми там рови наповнювали… тілами.
5 років він страждав у тюрмі там, а потім, 1943 року, приходить нам лист: «Я звільнився, приїдьте заберіть мене, не лишайте на чужині моїх кісток. Я недалеко від Нового Сибіру». Але хто міг поїхати тоді по нього: війна в розпалі.
Всіх його братів забрали теж. Їх так само арештували за те, що греки, і більше ми про них нічого не чули. Вбили всіх.
А потім від якогось лікаря приходить лист, що батько жебракує, працювати не може, бо дуже хворий, втратив повністю здоров’я там, у тюрмі. Доки батько писав нам листи – лікар підпирав його спину, настільки він слабкий був, сам сидіти не міг.
А потім ще один лист приходить від того ж лікаря мамі: «Помер ваш чоловік. Не хвилюйтесь, я його поховав як треба, достойно поховав». Були хороші люди і в ті часи. Отак не стало мого батька.
Важко було без батька, але з мачухою мені пощастило: ніколи вона мене не ображала. Я виросла, вийшла заміж – прожили життя з чоловіком душа в душу, ніколи слова поганого на мене не сказав».
Іван ПАПУШ, 1925 р. н.: «Я знаю, хто на батька нашого донос написав. Можу назвати прізвища»
«Я добре пам’ятаю, якими були ті репресії. Це була трагедія… Я – еллінець, грек, нащадок тих переселенців, які колись приїхали сюди з Криму. Родина, в якій я народився, була середньою, можна навіть сказати бідною.
Батько мій працював заготівельником заводу-контори в Маріуполі: їздив, закупав худобу, м’ясом займався. Яка там політика? Його в 1937 році забрали прямо з роботи, коли він на ринку був. Він хороший був… трудяга звичайний. За що?
.svoi.city
Приїжджала «трійка». Без нічого, без жодних звинувачень, але з планом, що ось стільки людей потрібно заарештувати і розстріляти в цьому населеному пункті. Розстрілювали прямо там, у Маріуполі.
Невинних людей, абсолютно невинних! Аби дотриматись формальностей, змушували людей писати один на одного негатив. А яка порядна, культурна людина буде писати отаку гидоту? Ледацюги усілякі, такі тут писали… Я знаю, хто на батька нашого донос написав. Можу назвати прізвища. Це наші місцеві були, сартанці. Після війни брат мій ходив до НКВС, йому показали ті листи. Що було з тими, хто їх написав? Одного, здається, судили, другий – просто жив, померли вони обоє своєю смертю…
А НКВС виконали план і поїхали далі.
Коли ми дізнались, що батька забрали, ми намагались дізнатись, де він, писали в різні інстанції. Нам відповідали: «Засуджений на 10 років». Але це була брехня, на той час його вже розстріляли. Потім нам дали довідку, що він ніякого злочину не вчиняв, що його реабілітували. Але що вже та довідка, коли нашого батька вбили?
Після того, як батька репресували, почалась для нас справжня трагедія. Нас четверо братів було в родині, старші мусили залишити школу. Матір відрахували з колгоспу. Ми ж були родиною «ворога народу». Перебивались, як могли, але ми з молодшим братом, як би тяжко нам не було, школу не кидали. І голод, і холод були, не дай Боже… Дуже погано до нас ставились.
У Сартані репресії були особливо жорстокими – майже 300 людей вбили. Обезголовили усю інтелігенцію. Нікого було потім призначати головами колгоспів, головами сільради. Приїжджали до нас з Ялти люди головувати.
Ставились до нас дуже погано довгий час. Мої брати – всі учасники війни були. Старший брат у розвідці служив, за «язиками» ходив. Йому дві «Слави» дали, два ордени, а на Героя Радянського Союзу не подавали. Поплескали його по плечі і сказали: «Ти хороший хлопець, Папуш, але син «ворога народу». А в нас припис дітям «ворогів народу» «героя» не давати». А коли він повернувся, його поставили колгосп піднімати з самих низів. Він розумний був, відповідальний, узявся до праці, багато йому вдалось зробити. І знову: Орден Леніна дали, «Трудового Червоного прапора» дали, а «героя» і тут не дали.
А я мріяв стати музикантом. Батьки мої співали багато, дуже любили українські пісні, аж зі сльозами на очах їх співали. Ми, сартанці, дуже співати любимо. Раніше в Сартані часто так було – йшли в гості вечеряти, робили халву, працювали разом і співали. Я навчився грати на слух, але дуже хотів освоїти нотну грамоту, мріяв про музичне училище.
Приїхав вступати, а комісія шокована – мені 30 років, дружина, двоє дітей. «На які гроші сім’ю будеш утримувати?», – питають. Я попросив мене підтримати, що дуже хочу вчитись – вони засміялись, але взяли мене вчитись. Потім я показав свої здібності, і вони ж мене потім аж відпускати після закінчення училища не хотіли. Я завершив навчання успішно, поїхав відкривати училище в Дзержинську (нині – Торецьк). Працював завучем. Там я хлопчика зустрів, вчив його, звали його Іван Карабіц – згодом цей талановитий хлопчина став відомим композитором. Потім повернувся в Артемівськ (нині Бахмут – ред.) – завучем, потім директором школи. А потім запропонували стати директором училища в Маріуполі. Роботи багато було, але я її дуже любив.
А коли вийшов на пенсію, то повернувся в Сартану. Мені запропонували зробити куточок бойової слави, а я вирішив зробити місцевий музей. Їздив до Києва, узгоджував. І почав збирати експонати для експозиції. Багато зібрав, книжки писав про історію Сартани. Це важливо, бо наші нащадки обов’язково мають знати свою історію».
Читайте також: Поглумився над НКВС і відправив нацистів під три чорти: неймовірна історія українського мовознавця Шевельова