— Уперше сіла за кермо вантажівки у 23 роки. В усьому винен чоловік. Любила машини завжди, а як познайомилася з ним, то закохалася ще більше. Почали разом їх ремонтувати. Він — далекобійник. Якось взяв з собою в рейс, а вночі на парковці посадив за кермо. Спробувала і зрозуміла, що без цього вже не зможу, — розповідає 26-річна Ірина ПЕРЕГРИМ-ФЕДИНЯК із селища Івано-Франкове Яворівського району на Львівщині. Жінка три роки працює водійкою фури. Виконує рейси Європою.За освітою Ірина Перегрим-Фединяк — менеджер готельно-ресторанного бізнесу.— За спеціальністю недовго працювала. Подобалося робити макіяжі, тому пішла на курси візажиста. Та це заняття швидко перетворилося на рутину. Стало нудно. Голову знесло тоді, коли сіла за кермо вантажівки в Нідерландах. Зрозуміла, що зроблю все, аби освоїти цю справу.— У західних країнах жінка-далекобійниця — це звично. Коли влаштовувалася на роботу, ставилися без упереджень, ніхто не дивувався, — продовжує. — Та треба було бачити мою матір, коли я їй сказала, чим займатимуся — побіліла, посиніла, позеленіла. Думала, я жартую. Батько сказав: «Та йди ти, клоун малий». Рідні повірили моїм словам, коли збирала сумку в перший рейс. Повідомила, що їду в Польщу, бо успішно здала екзамени й тепер водитиму фуру. Дід зрадів, бо колись був далекобійником. Мама сказала, що не відпустить. Хоч і хвилювалася, але підтримала. Їй незвично було, коли за день минала кілька країн: зранку дзвонила з Нідерландів, а під вечір — з Австрії.Коли почала працювати далекобійницею, чула багато негативу. Не лише від чоловіків, а й від жінок. Плакала через кожне слово. Чоловік підбадьорював. Радив бути вищою від того й не зважати на думку диванних критиків.У рейси жінка їздить з чоловіком. Разом проводять 24 год. на добу.— Ми працюємо в подвійному сімейному екіпажі. Маємо більший кілометраж: 18 годин їзди. 4,5 години їду я, тоді — чоловік, потім міняємося, — розповідає. — Перший день на цій роботі не забуду ніколи. Везли квіти та фрукти з Нідерландів у Австрію. Хвилювалася, була вся мокра, ніби з душу. Запам’яталося, як вперше йшла на обгін. Чоловік переживав, постійно повторював, що слід брати лівіше.Тепер прокидаюся і радію, що не треба йти на роботу. Вранці не завжди вдається попити каву. Бо краще поспати зайвих 10–15 хвилин. Постійно бачимо нові країни, людей. Коли маємо вихідні й пощастило стати біля містечка, то можемо прогулятися. Рідко, але буває, що зупиняємося біля моря чи річки. Та зазвичай стоїмо на паркінгу. Навколо немає нічого, крім автостради.Найбільше запам’ятала одну небезпечну ситуацію. Серед ночі їхала Німеччиною, падав дощ. Вирішила обігнати фуру попереду. Коли доїхала до половини причепа тієї машини, побачила, що ззаду несеться автівка і блимає. Не розуміла, чого водій виїхав саме в мій ряд, адже інші вільні. Сподівалася, що він перелаштується і продовжила обгін. Він так і зробив, а потім повернувся в мій ряд і різко загальмував. Я зробила так само. Фура важила 40 тонн, її тормозний шлях і на сухій дорозі довгий, а тут мокро. Стиснула кермо двома руками і вже уявляла, що просто зараз його роздавлю. Але в той момент він натиснув на газ і втік. Довго відходила.Найвеселіший випадок був, коли заблукала на парковці в Нідерландах. Добре її знаю, бо часто там зупиняємося. Того разу місць майже не було, всі фури стояли мордами в одну сторону. Свою машину поставили в протилежну, щоб не заважати. Вранці невиспана йду вмиватися за напрямком фури, як зазвичай, бо забула, що ми не так стали. Минаю один ряд, другий. Будівлю мало б бути видно давно. А її нема. Думаю, може вночі чоловік переїхав, а я не в курсі. Дійшла до великої бетонної стіни. «Господи, то за ніч хтось зніс ресторан і душові. Що тепер робити?» — запанікувала. Забула дорогу до нашої машини й пішла в інший бік. Зупинилась і усвідомила: загубилася на парковці. Стала між причепами й почала плакати. Побачила чоловіка з каністрою. Вирішила йти за ним. За кілька хвилин завиднілася наша фура. Плачучи, відкриваю двері й кажу до чоловіка: «Іване, хтось уночі зніс туалет і поставив бетонну стіну. Нас замурували». Він глянув на мене серйозним поглядом. Вийшов і повів у правильному напрямку. Дійшло, що помилилася. Заспокоїлася, бо туалет був на місці.Ірина Перегрин-Фединяк має канал на ютюбі. Викладає відео, як виконує україномовні пісні за кермом фури. Співати любить з дитинства. Останні два роки професійно займається вокалом.— У стресових ситуаціях думала про те, щоб покинути професію, — каже Ірина. — Це все нерви, які швидко минали. Якщо серйозно, то такого бажання немає. Але колись доведеться, бо хочу мати дітей.З кожного рейсу чоловік зустрічає з квітами40-річна Ірина Ворніку з Чернівців працює водійкою вантажівки у Сполучених Штатах Америки. Опанувала цю професію 2018-го, коли з чоловіком і трьома дітьми виграли грінкарту.— Маю диплом юриста, але в Україні за спеціальністю не працювала. Була домогосподаркою, — розповідає Ірина Ворніку. — Коли з родиною переїхали у США, треба було десь працювати, бо заробленого чоловіком не вистачало. Я була медсестрою, прибирала будинки, доглядала за людьми похилого віку. Але це не дозволяло здійснити мрію — придбати будинок. Тоді задумалася про зміну професії. Мені пропонували вчитися на візажиста й майстра манікюру. Але обрала курси водіїв. Спочатку їздити на фурі було страшно. Але з часом полюбила роботу. Подобається відчуття, коли контролюєш величезну машину.Щодня Ірина проїжджає близько 1100 км.— З кожного рейсу чоловік зустрічає з квітами, — каже. — На роботі я завжди у джинсах і кросівках. А коли повертаюся додому, то ходжу в сукнях і на шпильках. Хоч на вихідних хочеться почуватися справжньою жінкою.
